Пізньосередньовічна містика

Вступ до філософії – підручник

РОЗДІЛ ІІІ

ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ

Пізньосередньовічна містика

Подібно до античної філософії, яка започаткувалась у міфології і за кінчилась міфологією неоплатонізму, філософія середньовіччя, розпочавшись з антираціонально-містичних інтуїцій неоплатонізму, також завершилась ними. Історики філософської думки пізнього середньовіччя доходять згоди у тому, що думка ця так чи інакше відображає відчуття втоми після невдалих спроб багатьох філософів і теологів досягнути загальновизнаної

істини. Дуне Скот не погоджується з Аквінатом, а Оккам розходиться з думками Дунса Скота. Кому вірити? Нудота від надмірних схоластичних мудрувань відвертає від них, повертаючи до першоджерел та першовитоків, тобто замикає коло. Проте замикає його на якісно новому рівні, повернення до першовитоків відкриває нові перспективи.

Іоганн Екхарт, або Майстер (вчитель) Екхарт (бл. 1260 – 1327 чи поч. 1328), був найбільш яскравим уособлювачем кризового стану пізньосередньовічної схоластики й водночас виразником нових, ренесансних тенденцій розвитку думки. Виходець з рицарського роду, Іоганн вчився у Кьольні

і Парижі, отримав блискучу філософську і теологічну освіту, був членом впливового домініканського ордену, займав високі церковні посади.

Що ж протиставив Мейстер Екхарт тому нудотному розбратові схоластичних мудрувань, які не могли не вести до зневіри, до тривожно-дискомфортного світовідчуття? Іоганн повертається до “апофатичного” богослов’я Ареопагітик, до неоплатонівського пантеїзму, за яким Бог присутній у всьому, але жодне творіння, жодна істота, крім людини, не помічає Його присутності. Лише людина завдяки своїй душі (“внутрішній людині”) здатна відчути Бога, зв’язатися з ним. Саме відчути, а не зрозу міти, оскільки, і в цьому виразився містицизм – антираціоналізм Екхарта, Бог недоступний раціоналістичним мудруванням, на які не варто звертати увагу. Розум не сприймає Бога. Зате, стверджує пізньосєредньовічний містик, “у моїй душі є сила, яка сприймає Його. Ніщо не близьке мені так, як Бог… Бог мені ближче, ніж я сам собі”. Визначаючи душу як божу “іскорку”, німецький містик підкреслює її єдиносутність божеству, несотворенність її. У зв’язку з цим фундаментальна ідея про тотожність мікро – і макросвіту обертається ідеєю тотожності глибин людського духу та божественності, оскільки “Божа глибина – моя глибина. І моя глибина – Божа глибина”. Ця прірва божественної і людської глибини і непізнавана, і невимовна. Основа душі – “одне глибоке мовчання”. Як зазначає В. В. Соколов, негативна теологія доповнюється у Екхарта негативною психологією.

Однак між Богом та людською душею існує найглибший зв’язок. Саме він і уможливлює поєднання будь – якої людини з Богом. Для цього зовсім не потрібні пізнавальні зусилля, що здійснюються в образах чи раціональних поняттях. З їхньою допомогою можна уявити Бога як особу, проте зовсім неможливо осягнути безособовий божественний абсолют, не локалізований у просторі, безмежний у часі, такий, що вислизає з усіх чуттєвих і абстрактних визначень.

Осягнення Бога в процесі єднання з ним стає можливим через знищення у людській душі особистісного бога зі всіма його людиноподібними рисами, знищення, коли людський дух отримує у своїх глибинах безособову божественність. Його осягнення здійснюється внаслідок містичної інтуїції, яка принципово протистоїть і думці, й уяві. Божественність і проявляється у діяльності такої містичної інтуїції.

Містичні ідеї Мейстера Екхарта були засуджені ортодоксальною церквою. Проте вони мали неабиякий вплив на філософсько-теологічну думку епохи Відродження та Реформації.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...


Ви зараз читаєте: Пізньосередньовічна містика