Головна ⇒ 📌Історія ⇒ Політичні зміни в Україні в 1908-1913 рр

Політичні зміни в Україні в 1908-1913 рр

ТЕМА 1 Україна НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

§6. Політичні зміни в Україні в 1908-1913 рр.

1. Антиукраїнська реакція. “Справа Бейліса”.

2. Українські політичні партії та нові тенденції в українському русі.

Які нові тенденції з’явилися в українському русі?

Пореволюційний період (1908-1913) позначений посиленою увагою царського уряду до проявів національних рухів імперії; пильну увагу привертав і український. Було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де його запровадили під час революції. Не дозволялося навіть тлумачити

українською мовою незрозумілі для учнів слова. Цензура заборонила вживання в публікаціях слів “Україна”, “український народ”. Власті повсюди закривали товариства “Просвіта”, забороняли продаж українських видань, зокрема Біблії українською мовою, проведення вечорів, концертів, інших масових заходів з використанням української мови, навіть збирання коштів серед населення для спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Каневі. Учасники національного та революційного рухів жорстоко переслідувалися – країна вкрилася шибеницями, що дістали назву “столипінські краватки”.

Документи і матеріали

Сучасній

людині трудно уявити ту міру адміністративного розпашення1, яку за вказівками згори виявляли усі місцеві представники адміністрації. Почалася боротьба з українством і в першу чергу з українською мовою на всьому приступному фронті. Заборонялися “Просвіти”, клуби, не дозволялося друкувати українські оповістки, співати пісні не лише на концертах, але й просто на вулиці по селах; українським кобзарям заборонялося співати по ярмарках, школярам не вільно було співати колядок; учителі одбирали у школярів Євангелія в українській мові і т. п.

Наступ російського царизму на українство в період між першоюь і другою демократичними революціями (за спогадами О. Лотоцького) //

Хрестоматія з історії України: XIX – поч. XX ст. – С. 219.

1 Розпашення – тут: завзяття.

У цей час активізували діяльність позапартійні праві організації, що грунтувалися на ідеях великодержавного шовінізму. Так, діячі Клубу російських націоналістів, який виник у 1908 р. в Києві і згодом відкрив за підтримки влади відділення в багатьох містах України, намагалися довести українцям, що вони є лише “гілкою” єдиної російської народності, яка має спиратися на православ’я і гуртуватися навколо єдиного царя. Таких самих поглядів дотримувалися й члени інших подібних об’єднань – “Союза Михаила Архангела”, “Союза русского народа”. Усі російські партії, незалежно від їхніх програмних завдань, виступали проти будь-яких українських домагань, захищаючи “єдину і неділиму Росію”.

Документи і матеріали

Взагалі вся московська людність ворожо ставилася до відродження української нації, і кожна течія чи партія мотивувала це чи виходила зі свого штанд – пункту. Крайні праві, “чорносотенці”, гостро і брудно боролися з українством, виходячи з того, що в Росії повинен бути “один царь, одна вєра і один народ”; ліберали протидіяли делікатніше, але твердо стояли за “єдиную неділимую Росію” і боялися всього того, що загрожує цілости її; а крайні ліві гаряче виступали проти національних рухів “во імя єдинства пролєтаріята”.

Ставлення російських політичних партій до українства (за спогадами одного з провідників українського національного руху – Євгена Чикаленка) //Хрестоматія з історії України:

XIX – поч. XX ст. – С. 219-220.

Політика русифікації оформлялася законами III Державної думи, в якій кількісно переважали депутати-поміщики. До того ж більшість депутатів-росіян за своїми ідейними переконаннями тяжіли до великодержавних правих партій і були членами чорносотенних організацій. 1908 р. ця парламентська більшість відхилила запропонований депутатами з України законопроект про введення в початкових школах викладання українською мовою. Також було провалено пропозицію депутата Думи, авторитетного професора історії Київського університету І. Лучицького запровадити в Україні ведення судочинства українською мовою.

20 січня 1910 р. П. Столипін видав циркуляр про заборону діяльності на всій території Російської імперії організацій та товариств “інородців” (тобто не росіян). Звичайно, до числа “інородців” були зараховані й українці. П. Столипін заявив, що основне завдання “російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі відродження старої України на автономних національно – територіальних основах”.

Діячі українського національного руху виступали проти проявів шовінізму щодо інших народів, які мешкали в Україні. Зокрема, у 1913 р. у Києві відбувся судовий процес над робітником єврейської національності М. Бейлісом, інспірований1 чорносотенними організаціями з метою збурення антсемітських2 настроїв у суспільстві. У липні 1911 р. його звинуватили у вбивстві православного хлопчика для виконання єврейського релігійного ритуалу. Чорносотенна преса розгорнула шалену антисемітську агітацію, закликаючи до єврейських погромів. Оскільки справа була явно сфальсифікована урядом, то на захист Бейліса стала вся прогресивна громадськість, у тому числі українські діячі культури М. Коцюбинський, М. Заньковецька, М. Садовський. В. Короленко написав відкритого листа в газету “Речь” (30 листопада 1911 р.) під назвою “К русскому обществу. По поводу кровавого навета на евреев”, під яким підписались А. Андрєєв, О. Блок, О. Купрін, Д. Мережковський, О. Толстой, В. Вернадський, М. Туган – Барановський. М. Бейліс провів під слідством два роки. 1914 р. суд присяжних виправдав підсудного.

1 Інспірувати – викликати що-небудь намовлянням, підбурюванням; заохочувати, намовляти.

2 Антисемітизм – форма національної і релігійної нетерпимості, що виражаються у ворожому ставленні до євреїв.

М. Бейліс на судовому засіданні. 1911 р.

Брошура С. Бразуль-Брушковського, присвячена справі Бейліса. 1913 р.

Антиукраїнська репресивна політика російського самодержавства тривала й після вбивства її головного ідеолога П. Столипіна, скоєного в Києві у 1911 р. агентом царської охранки Д. Багровим.

Розвиток українського національного руху в пореволюційний період (1908-1913) характеризувався послабленням активності його учасників та переходом до нелегальних форм діяльності. В умовах жорстких переслідувань царських каральних органів припинили діяльність українські соціал-демократичні партії – УСДРП і “Спілка”. Частина членів цих політичних організацій взяла участь у створенні в 1908 р. міжпартійного політичного об’єднання – Товариства українських поступовців (ТУП).

Товариство очолили М. Грушевський і С. Єфремов. Воно відстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за “українську справу”, залишаючись за режиму столипінщини єдиною легальною українською організацією.

Товариство українських поступовців

Що, на вашу думку, зумовило історичну перспективу Товариства українських поступовців?

Головними своїми завданнями ТУП вважало українізацію освіти, церкви, захист прав українців через Державну думу. Лідерам ТУП удалося знайти спільну мову з російськими думськими опозиційно – ліберальними силами, які намагалися підтримувати українців у Російській імперії. Так, лідер російських лібералів П. Струве у грудні 1909 р. на засіданні парламенту виступив на захист національно-культурних прав українців. 1913 р. скасування національних обмежень в Україні вимагали кадет П. Мілюков, есер О. Керенський, більшовик Г. Петровський і навіть волинський єпископ Російської православної церкви Никон.

Поліцейські репресії не ліквідували повністю найчисленнішу українську партію УСДРП. Як зазначалось у спеціальній записці департаменту поліції “Про становище в УСДРП”, розісланій у 1910 р. всім губернаторам і начальникам охоронних відділів українських губерній, уже з 1908 р. почали виявлятися ознаки, які вказували на зусилля колишніх членів цієї партії щодо її відновлення. Цей рух набув поширення насамперед серед українських студентських земляцтв. В їхньому середовищі почали виникати соціал-демократичні групи, члени яких взялися за відновлення колишніх партійних зв’язків. Водночас члени партійних робітничих осередків, котрим вдалося уникнути арештів, активно почали відновлювати соціал-демократичні робітничі організації. Департамент поліції стурбовано визнавав, що результатом цієї первинної роботи стало створення Організаційного комітету українських соціал-демократів вищих навчальних закладів Росії і Київської робітничої організації, які доручили своїм представникам скликати партійну нараду, аби зібрати сили й висвітлити сучасний стан Української соціал-демократичної робітничої партії. Згадана нарада відбулася влітку 1909 р. у Львові. Вона ухвалила кілька постанов, які мали сприяти відродженню партії та налагодженню роботи місцевих організацій.

У листопаді 1910 р. побачив світ перший номер нового періодичного загальнопартійного органу УСДРП, журналу “Наш голос”. Друкувався він у Львові на кошти Л. Юркевича, котрий фактично й керував його підготовкою, редагуванням та виданням. Протягом 1910-1911 рр. вийшло дванадцять номерів “Нашого голосу”, в яких було вміщено низку теоретичних статей В. Винниченка, Л. Юркевича, Д. Закопанця, Ю. Бачинського та інших провідних партійних діячів.

Водночас на Наддніпрянщині набирала сили самостійницька течія в українському русі, найяскравішим представником якої був В. Липинський.

Персоналії

Липинський В’ячеслав (1882-1931)

Історик, політолог, громадсько-політичний діяч. Закінчив філософський факультет Краківського університету, навчався у Вищій школі політичних наук у Женеві, член НТШ (1914). Під час Першої світової війни служив офіцером у драгунському кавалерійському полку російської армії. Один з організаторів Української демократично-хліборобської партії. Посол гетьманського уряду та УНР у Відні (1918-1919). Один із засновників Українського союзу хліборобів-державників, автор його програмних документів. Згодом професор Українського наукового інституту в Берліні. Автор понад 200 наукових праць, у яких сформулював політичну доктрину українського консерватизму. Вважав, що політичним ідеалом для України була б спадкова монархія на чолі з гетьманом як символом української національної ідеї. Провідна думка в доктрині В. Липинського: “… ніхто нам не збудує державу, коли самі собі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути”.

Як ви розумієте вислів: “… і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути”?

В. Липинський був прихильником суверенної української державності. Обгрунтовуючи необхідність побудови української держави, він показав залежність інтересів народу від того стану, в якому ця держава перебуває.

Мислитель вважав, що національна держава відіграє ключову роль у розвитку суспільства, тому всі здобутки в культурі, економіці і політиці минулого й сучасності пов’язував з історичними періодами, коли Україна мала державність. Перебування у складі інших держав, на його думку, негативно впливає на розвиток українського суспільства.

Ще одним українським громадським діячем і мислителем, який вийшов на політичну арену на початку ХХ ст., був уродженець Мелітополя Д. Донцов (1883-1973). У своїх поглядах він еволюціонував від прийняття соціалістичних і марксистських ідей до їх повного заперечення. Став ідео Логом крайніх правих рухів, фундатором світоглядної складової Організації українських націоналістів. Д. Донцов вважається творцем інтегрального націоналізму. Він обстоював ідею державної самостійності України, виправдовував будь-які ідеї, спрямовані на зміцнення сили нації. Найвідо – міший його афоризм, виголошений у Львові під час виступу на II Українському студентському з’їзді у липні 1913 р., звучав так: “Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає”. Він дуже ревно ставився до зазіхань на особисту свободу. Будучи незаперечним лідером національного руху, Д. Донцов залишався далеким від повсякденної партійної роботи.