Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Політологія

Політологія

Політологічний словник

Політологія (politology, від “політика” і грецьк. logos – слово, учення) – наука, що вивчає політику, політичні відносини та політичні системи. Поняття увійшло до активного вжитку в пострадянських країнах лише наприкінці 80-х років XX ст. Правомірно вважати, що джерела П. як науки про політику варто шукати в працях таких велетнів науки, як Платон, Аристотель, Заратустра, Конфуцій, Цицерон, пізніше – Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Люкк, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є, І. Кант та інші, хоча виникнення П. як науки часто пов’язують

із утворенням у 1857 р. Ф. Лібером кафедри історії та політичної науки в Колумбійському університеті (США). У 1949 р. під егідою ЮНЕСКО було створено Міжнародну асоціацію політичної науки, а політологію як навчальну дисципліну почали вводити до вузівських програм провідних університетів США, Європи, інших країн і континентів. П. як наука справжнього професіоналізму набула в XX ст. її інституалізацію пов’язують з іменами таких учених, як Г. Алмонд, Беррі, Р. Даль, С. Ліпсет, М. Ослон, С. Верба (у США), М. Вебер, Р Міхельс, Г. Моска, В. Парето, А. Зіфрід, А. Токвіль, К. Маркс, Ф. Енгельс (у Європі), М. Чернишевський, М. Добролюбов, В.

Бєлінський, О. Герцен, Г. Плеханов, В. Ленін (Росія, XIX – початок XX ст.), Т. Шевченко, Л. Українка, М. Коцюбинський, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Винниченко (Україна). До П. як науки взагалі в колишньому СРСР, в Україні до 60-років було негативне ставлення, замість П. політику вивчали в межах своєї науки історики, філософи, політекономісти, спеціалісти з проблем наукового комунізму. Часом завершення формування П. як самостійної науки і навчальної дисципліни вважають другу половину 50-х років XX ст. У 1948 р. на міжнародному колоквіумі в Парижі з питань політичної науки було ухвалено і прийнято документ про зміст П. Було вирішено термін “політична наука” вживати в однині, а основними об’єктами дослідження політичної науки вважати: політичну теорію; політичні інститути; політичні партії, групи, громадську думку; міжнародні відносини. Суть самого поняття і зміст (складові, межі дослідження) П. по-різному розуміють і пояснюють і в окремих країнах. Так, у США в зміст П. вкладають насамперед все, що стосується влади: боротьба за неї, утримання, втрата тощо. Французькі політологи вважають, що політологія має досліджувати передусім усе, що стосується державознавства, державотворення. В Німеччині П. включає у себе політичну філософію, політичну соціологію та інститутознавство. Російські політологи (К. Гаджиєв, В. Халіпов) до сукупності проблем П. зараховують: соціально-філософські, ідейно-теоретичні засади політики; політичні системи і політичну культуру; політичні інституції, політичний процес і політичну поведінку. Українські політологи також не одностайні в трактуванні поняття “П.”, її змісту. П. пояснюють у такий спосіб: майже як знання про політику загалом (С. Рябов); як науку, що вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільства та політичного життя в контексті влади та владних повноважень (В. Бебик); як наукову дисципліну (об’ємну, багато-структурну) і як навчальну дисципліну (Ф. Рудич); як сферу конкретної людської діяльності, що має основною функцією напрацювання знань про політичний світ, їх систематизацію (В. Мирончук, В. Храмов) тощо. П. має багато спільного і дещо запозичує в інших суспільних наук: філософії політики, права, політекономії, соціології, політичної соціології, соціальної психології, історії, політичної психології, політичної антропології тощо, однак її об’єкт і предмет є досить конкретними. Об’єктом П. є політична сфера суспільства та всі процеси і явища, що мають місце в ній. Предметом політології є закономірності формування і розвитку, форми і методи функціонування політичної вади. Це держава, державний устрій, влада, владні відносини, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, політична діяльність, політична свідомість, політична культура, ідеологія та ін. П. як навчальна дисципліна має в своїй структурі три розділи (Ф. Рудич): загальна теорія (предмет, методи, основні парадигми П.); теорія середнього рівня (політика як соціальне явище, політична система, політичні структури тощо); загальні проблеми світового політичного процесу. Як і інші суспільні науки, П. має такі основні функції: описова, виховна (освітня), тлумачення (інтерпретація), передбачення (прогноз), інструментальна (технологічна), ідеологічна (програмова). Система законів (закономірностей) П. включає: закономірності виникнення і розвитку політичних інтересів; їх взаємодію і взаємообумовленість з іншими сферами життя суспільства; закономірності становлення, функціонування і розвитку політичної влади; закономірності виникнення, функціонування і розвитку політичних відносин, процесів, явищ, подій; закономірність взаємовідносин між особистістю і владою. Основними методами П. є (за Ф. Рудичем) такі: 1) загально-філософські (нормативно-ціннісний, функціональний, системний, інституціональний, антропологічний, психологічний, критично-діалектичний, історичний); 2) загальнонаукові (аналіз, синтез, індукція та дедукція, моделювання, теорія ігор, математичні, кібернетичні, прогностичні); 3) емпіричні (статистика, аналіз документів, анкетування, реальні спостереження політичного процесу і політичних подій). Принагідною може бути і така класифікація методів П. (В. Андрущенко, А. Лузан, В. Бебик, М. Головатий та інші): діалектичний, історичний, соціологічний, інституційний, біхевіористський, психоаналітичний, системний, порівняльний та ін.

Аристотель. Сочинения. – М., 1984. – Т. 4; Арон Р. Этапы развития социологической мысли. – М., 1993; Баскин Ю. Я. Очерки по истории политических учений. – Л., 1991; Бердяев Н. Философия неравенства. – М., 1990; Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: Монографія. – К., 2000; Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995, Брегеда А. Ю. Основи політології. – К., 1997; Бурдьє П. Социология политики. – М., 1993; Винниченко В. Відродження нації. – К., 1991. – Т. 1-3; Власть. Почерки современной политической философии Запада. – М., 1989; Выдрин Д. Очерки практической политологии. – К., 1991; Вятр £ Социология политических отношений. – М., 1979; Гаджиев К. С. Введение в политическую науку: Учебник для высших учебных заведений. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2000; Головатий М. Ф. Соціологія політики. – К., 2003; Кухта Б. З історії української політичної думки. – К., 1994; Макиавелли Н. Избранные произведения. – М., 1982; Монтескье Ш. Л. О духе законов // Монтескье Ш. Л. Избр. пр. – М., 1955; Музаев Р. Т. Политология. – М., 1997; Основи політичної науки / За ред. Б. Кухти. – Ч. НІ. – Львів, 1997; Панарин А. С. Политология. – М., 1998; Платон. Сочинения. – М., 1972. – Т. 1-3; Політологія. Кінець XIX – перша половина XX ст. / За ред. Семківа. – Львів, 1996; Політологія: Підруч. для вищ. навч. закл. / За заг. ред. канд. філ. наук Ю. І. Кулагіна, д-ра іст. наук, проф. В. І. Полуріза. – К., 2002; Політологія у схемах, таблицях, визначеннях / За ред. І. С. Дзюбка, І. Г. Онищенко, К. М. Лемківського, З. І. Тимошенко. – К., 1999; Политология: Курс лекций / Под ред. М. Н. Марченко. – 4-е изд., перераб. и доп. – М., 2003; Политологический словарь: В 2 ч. – М., 1994; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К., 1997; Рудич Ф. М. Політологія: Курс лекцій: Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти. – К., 2000; Халипов В. Ф. Власть. Кратологический словарь. – М., 1997; Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник / Б. Кухта, А. Романюк, М. Поліщук; За ред. Б. Кухти. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Львів, 1997.

М. Головатий