Поняття світогляду
Розділ ІХ. СВІТОГЛЯД ЯК НАЙВИЩА ФОРМА САМОУСВІДОМЛЕННЯ ЛЮДИНИ
Урок 60 . Поняття світогляду
Мета: розкрити поняття “світогляд” і його структуру; ознайомити учнів з процесом формування світогляду; виховувати власний світогляд; розвивати вміння аналізувати факти та робити висновки.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу.
Форма проведення: лекція, евристична бесіда.
Епіграф:
…Що існує могутніше за розум?
Йому – влада, сила і панування над всім Космосом.
Останній сам породжує в собі силу, яка ним керує.
Вона
К. Е. Ціолковський
ХІД УРОКУ
I. Організаційний момент
ІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів
Постановка проблеми
Сучасне життя вимагає від людини дієвої свідомості, яка має стати позитивним чинником розвитку суспільства. В основі цієї свідомості мають бути думки про зміст людського буття, про суттєві людські цінності. Щоб досягти більш високого щабля свого розвитку, людина має розширювати свою свідомість. І тут виникає закономірне питання: “Як це зробити?” Чи є у вас свої пропозиції щодо відповіді на це проблемне питання?
Слід погодитися
Як бачимо, свідомість не можна звести лише до розуміння ідей, понять, значень, наукових знань, до світу людських цінностей, емоцій, образів, уявлень, предметно-практичної діяльності. Вона має спиратися на знання про культуру, релігію, історію, мислення.
ІІІ. Вивчення нового матеріалу
Учитель. У світі довкола нас немає нічого більш дивовижного й загадкового за людський розум, інтелект, свідомість. Усталеним вже є твердження: все, що існує поза нами і нашою свідомістю, є нічим іншим, як конкретними різновидами і формами матеріального.
Ідеальні, духовні явища, які, на відміну від матеріальних, існують лише у головах людей як похідні від матеріальних, як результат їх відображення, складають зміст свідомості. Вони виявляються у мові і, головне, в діях, діяльності людини. Мабуть, через це неможливо об’єктивно зафіксувати та описати духовні, ідеальні явища. Вони все ще залишаються загадковими і їх важко збагнути.
Тисячоліттями людство шукало відповідь на питання, в чому ж полягає суть феномену свідомості, яка її природа, як вона виникла та яке її призначення у світі.
В історико-філософському процесі проблема свідомості набувала різноманітних тлумачень.
Активна міні-лекція
Відомо, що ідеалізм вважає свідомість активним началом матерії. Внаслідок цього свідомість наділялася надматеріальним, надприродним характером. Фактично свідомість відокремлювалась від людини і природи, їй приписували самостійне, незалежне субстанціальне існування. Така свідомість жодною мірою не була пов’язана з мозком, дух не народжувався, не виникав і не поставав: вона жила своїм власним життям, розвивалась, породжувала явища природи та історії. Подібні тлумачення були звичайним продуктом фантастичного, гіпертрофованого розуміння людської свідомості. Ігноруючи те загальне, що містила у собі свідомість порівняно з іншими явищами природи, ідеалізм став на шлях її обожнювання. Тому, стверджували ідеалісти, свідомість можна зрозуміти тільки з неї самої.
Згідно з дуалізмом, у світі завжди існували дві самостійні субстанції – матерія і свідомість, не залежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно не було й необхідності вирішувати питання про її походження.
Близькою до дуалістичного трактування свідомості є концепція французького філософа, вченого й богослова П’єра Тейяра де Шардена. Він вважав, що в земній матерії містилася певна маса елементарної свідомості, психічної енергії. Отже, свідомість так само первісна, як і матерія. Тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із темряви підсвідомості. Ніхто, у тому числі й наші предки, не помітив появи розуму на землі, “людина увійшла у світ безшумно”. “Свідомість виникла “між двома індивідами”: на “точковому рівні” відбулася деяка “мутація від нуля до всього”. Тому конкретний механізм розуму, свідомості, на думку Тейяра де Шардена, осягнути неможливо.
Значний крок у розуміння природи свідомості зробив матеріалізм XVII – XVIII ст. Він відкидає ідеалістичні та дуалістичні уявлення про свідомість, розглядає її як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, функцію в особливий спосіб організованої матерії. Матеріалісти завжди шукали спільність, єдність між явищами свідомості та об’єктивним світом. Вони намагались духовне вивести із матеріального як первісного, визначального щодо свідомості. Разом з тим матеріалізм минулих століть так і не зміг розкрити суспільну природу й активний характер свідомості. Внаслідок цього свідомість не була осмислена як результат та ідеальний компонент чуттєво-предметної діяльності людини, як відображення зовнішнього світу, що виникає не в результаті пасивного споглядання, а як наслідок активного перетворення світу в процесі суспільно-трудової діяльності.
Подібний однобічний підхід до проблеми свідомості відкрив широкі можливості для вульгарно-матеріалістичних концепцій, які ідеальне ототожнювали з матеріальним, думку – з нервово-фізіологічними структурами мозку (Л. Бюхнер, Я. Молєшот, К. Фогхт), а також призвів до активізації механістичного тлумачення свідомості, коли вона визначалась як загальна властивість, атрибут матерії (Б. Спіноза), яка тільки кількісно різниться на певних рівнях її організації (гілозоїзм).
Нова епоха в розумінні генезису свідомості була пов’язана з виникненням німецької класичної філософії. Ніхто інший, як Гегель впритул підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації, на активність та історизм. Він виходив з того, що свідомість особи (суб’єктивний дух) пов’язана з об’єктом, залежить і визначається історичними умовами життя.
Велика заслуга у з’ясуванні природи свідомості належить позитивному знанню, яке збагачується в XIX-XX ст. досягненнями нейрофізіології (частково вченням І. М. Сеченова, І. П. Павлова, Й. Прохаєка та їхніх послідовників про рефлекторну діяльність мозку) та експериментальної психології (зв’язки елементів свідомості в праці Е. Вебера, Г. Фехнера, В. Вундта, У. Джемса та ін.).
У марксистській концепції свідомість, по-перше, розглядається як функція головного мозку; по-друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини. Вона виникає, функціонує й розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю, на основі її чуттєво-практичної діяльності, суспільно-історичної практики. Відображаючи об’єктивний світ, свідомість детермінується природним і соціальним середовищем.
Питання про походження й сутність свідомості пов’язується з розглядом матерії, яка здатна саморухатись і саморозвиватись. Останнє зумовило можливість розуміти природу свідомості як властивість високоорганізованої матерії, як вищу форму її атрибутивної властивості – відображення. Ось тут і постає необхідність послідовного історичного дослідження характеру відображення як атрибуту матерії, специфіки різних форм його прояву на всіх рівнях еволюції матерії та дослідження свідомості як найвищої форми відображення.
Але не слід забувати, що поставлені питання є предметом дослідження не тільки філософії, а й природознавців, психологів, кібернетиків, генетиків, соціологів та ін.
Світова філософська думка ХХ ст. переважну увагу приділяла ролі суб’єктивних факторів в існуванні та функціонуванні свідомості. Взагалі, питання свідомості стає предметом постійної зосередженості й пошуку зарубіжної філософії сучасної доби. Більшість представників різних філософських шкіл наголошувала, що в їхніх теоретичних концепціях, на противагу попередній “метафізиці”, йтиметься про розбудову “особливої онтології людської свідомості та суб’єктивності”. Оскільки під суб’єктивністю розуміли специфічну реальність, відмінну від усього світу, то її аналіз вимагав особливої теоретико-методологічної бази і принципів, які не могли зводитись до розробленого інструментарію попередньої філософії.
Щодо світової сучасної філософії, то її трактування “онтології суб’єктивності і свідомості” не є однозначним. Представники різних філософських шкіл або описували свідомість в її суттєвій “чистоті” та феноменальній виразності (Е. Гуссерль, Ж.-П. Сартр), або фіксували життя свідомості на феноменально-тілесному рівні (І. Ніцше, М. Мерло-Понті), або виявляли детермінацію свідомості через мовні (герменевтика) та інші структури несвідомого – психоаналіз, структуралізм. Останні з названих напрямків пошуку розуміння “онтології свідомості” не були безуспішними, вони принесли нове знання про механізми свідомості, зумовлені причинними, структурними, функціональними та іншими зв’язками.
Ще на початку ХХ ст. родоначальник феноменології Гуссерль у боротьбі проти “об’єктивістського” підходу до дослідження свідомості намагався започаткувати новий “ненатуралістичний стиль мислення”, вільний від антропологізму й натуралізму. Він постійно підкреслював, що приписувати свідомість природі, шукати реальні шляхи для її визначення, – це значить впадати в безглуздя, яке полягає в натуралізації того, сутність чого виключає буття у значенні природи. Така позиція забезпечила появу в його теоретичних будовах понять “трансцендентальної суб’єктивності”, “чистої свідомості”. За Гуссерлем, будь-яке об’єктивне буття має в трансцендентальній суб’єктивності основи для свого пізнавання; тож, якщо істина стосується власне трансцендентальної суб’єктивності, вона має ці основи тільки в трансцендентальній суб’єктивності.
Це рішуче виведення Гуссерлем свідомості за межі природного порядку призвело в подальшому до таких наслідків, яких він сам не міг передбачити. Так, його учень і послідовник М. Хайдеггер, намагаючись очистити свідомість від різного роду “метафізичних” нашарувань (антропологізму, об’єктивного детермінізму), зрештою, опинився перед загрозою розчинення суб’єкта в “ніщо”. У більш складному становищі опинився один із представників екзистенціалізму Ж.-П. Сартр. Досліджуючи терміни екзистенціалізму крізь призму свідомості і справедливо міркуючи про те, що людське буття неможливе без звернення до свідомості, без “свідомого виміру” (все нібито вже пропущене через свідомість), він дійшов висновку, що свідомість є чистою суб’єктивністю, іманентністю, “вона – абсолютна”. на його думку, досліджуючи свідомість, потрібно залишатися в рамках свідомості, бо вона не може вийти за власні межі для того, щоб споглядати за собою збоку. А це значить, що в дослідженні свідомості є певна межа. Це сфера буття, екзистенції свідомості. Необ’єктивована свідомість, за Сартром, не може бути описана в термінах суб’єктивно-об’єктивних відношень.
Проблеми “онтології суб’єктивності” посідають чільне місце і в “лінгвістичній філософії” Л. Вітгенштейна. У незакінчених “Філософських дослідженнях”, головній підсумковій праці Вітгенштейна, чітко простежується перебіг його інтересів від об’єктивного аспекту мовного інтелекту до суб’єктивного, в центрі якого стоять питання про стан свідомості, її існування, зв’язок з мовою та механізм мислення.
Питання структури свідомості та суб’єктивності, зв’язків між елементами структури, внутрішньої, суб’єктивної самодетермінації свідомості набули подальшого розвитку у філософії структуралізму К. Леві-Стросса та герменевтиці Х. Г. Гадамера.
Для Леві-Стросса базовим у дослідженні свідомості стає несвідоме, яке не є свідомістю, але визначає її. На його думку, несвідоме – це об’єктивна, формальна, конструктивна за своїм характером структура. Цю властивість несвідоме “отримує” завдяки тісному зв’язку своїх власних структур з мовою. Оскільки мова – це водночас і факт культури, який відрізняє людину від тварини, і факт, завдяки якому започатковуються й утверджуються всі форми соціального життя, то, на думку Леві-Стросса, вона не тільки допомагає охоплювати специфіку свідомості, а й виступає рушійною силою переведення несвідомих структур у соціальні продукти. Мова є базисом, який слугує провідником впливу свідомості на соціальне життя людини. Разом із тим мова здійснює ” зворотне ” переведення соціальних продуктів у несвідомі структури і ще глибше, у всезагальні структури мозку.
Таким чином, проблема свідомості розглядається у структуралізмі крізь призму трьох “об’єктивностей”: структури, несвідомого, мови.
Як бачимо, проведений у досить загальній формі аналіз деяких зарубіжних філософських концепцій свідомості свідчить про те, що їхні автори використовували метод “розумової конструкції”, формально-логічний за своїм характером. Проте зміст названих концепцій свідомості свідчить про нові підходи раціоналістичного “штурму” феномену свідомості, не пов’язаного з містикою та ірраціоналізмом.
За останні 15-20 років філософія свідомості в англомовних країнах помітно змінилася. Вона взяла курс на зближення з природознавством, на розробку “наукової метафізики”, набула більш емпіричного, натуралістичного вигляду. Сьогодні дослідження філософів зосередились на співвідношенні “духу” і “тіла”, фізичних і психічних станів тощо. Багато уваги приділяється питанням, які виникають на межі філософії і мови, когні – тивної психології і комп’ютерного моделювання свідомості.
Багаторівневий характер свідомості зумовлює різні підходи до неї. Вона вивчається й описується різними науками: еволюційною теорією, медициною, кібернетикою, психологією, фізіологією, антропологією, а також певною мірою художньою літературою, мистецтвом та ін.
Для філософського аналізу проблеми плідними є узагальнення сучасної антропосоціогенетики, яка стверджує, що проблему походження свідомості потрібно розглядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства.
Визначення поняття “свідомість”
Свідомість – це розуміння людиною навколишнього світу, самої себе та інших людей. Вона розвивається під впливом певних умов і включає сукупність знань про світ, відокремлення “Я” від не “Я” (самосвідомість, можливість цілеспрямованої діяльності, ставлення до всього, що відбувається навколо).
Не применшуючи значення біолого-фізіологічних передумов у виникненні свідомості, слід наголосити, що здатність відображення об’єктивного світу в ідеальних образах з’явилась сама в процесі еволюції людини як суспільної істоти. Соціальне й біологічне у природі людини, в генеалогії свідомості тісно переплетені. Сам по собі мозок, яким він виходить “із рук природи”, не може мислити “по-людськи”. Він стає органом людської свідомості тоді, коли людина залучається до суспільного життя. На певному етапі становлення людини та її свідомості біологічна еволюція із домінуючого фактора перетворилась на другорядний, і тоді визначальну роль стала відігравати суспільно-історична діяльність людини.
Можна вважати, що перехід від біологічної до соціально-трудової діяльності здійснюється тоді, коли, з одного боку, для цього є наведені вище біологічні передумови, а з іншого, і це головне, тоді, коли біологічний спосіб існування виявляє свою неспроможність. Він припиняє забезпечення виживання біологічного виду.
Існує чимало гіпотез про те, що сталося з нашими далекими предками. Але усі вони визнають, що наші предки потрапили в ситуацію вибору – або загинути, або навчитися нового, не біологічного способу існування. Мабуть, сталася актуалізація закладених можливостей людиноподібного предка, який звик жити на деревах, через те що опинився в безлісій місцевості, спонукавши його до прямоходіння, використання передніх кінцівок у трудовій діяльності, до конструктивних дій мозку.
Виникла потреба у засобах праці й особливих інформаційних програмах, не наданих від природи. Доводилось створювати і засоби, і самі програми (проекти і плани діяльності) й передавати інформацію про ці штучно створені засоби (через знаряддя праці і знання про їхнє створення й використання) наступним поколінням.
За умови взаємовідносин з природою, опосередкованих засобами праці, змінювались і взаємини між людьми. Для того щоб регулювати трудову діяльність та інші типи стосунків, знадобились ідеальні засоби спілкування. Серед них – норми, традиції, звичаї, що втілювалися, виражалися й передавалися за допомогою мови.
Отже, вивчаючи питання про виникнення людини та її свідомості, необхідно виділити три основних чинники цього процесу:
– працю;
– спілкування в колективі, заснованому на трудовій діяльності;
– членоподільну мову.
Можна вважати, що саме праця була тією формою пристосування до середовища, яка викликала появу нової форми відображення – свідомості. Праця сполучає у собі енергетичний обмін людини з середовищем і мовно-інформаційний обмін на рівні свідомості, логічного випереджального відображення дійсності.
Ще однією з дивовижних властивостей людської свідомості є пам’ять, тобто здатність людини зберігати й відтворювати зміст попереднього досвіду. Завдяки пам’яті людина накопичує й удосконалює свої знання, вміння й навички, зберігає й примножує надбання людської культури тощо.
Основоположним щодо пам’яті є процес запам’ятовування. Він може бути мимовільним, тобто таким, що здійснюється без відчутних зусиль, немовби сам по собі, та цілком свідомим або цілеспрямованим.
Особливе значення у людському житті та в людській діяльності має творча уява, завдяки якій виникають цілком нові, незвичайні, оригінальні образи. Без таких образів неможливий жоден різновид творчої діяльності. Тому і художник, і письменник, і вчений, і винахідник чи раціоналізатор не можуть обійтися без творчої уяви й часто свідомо прагнуть усіма засобами розвивати в собі цю властивість.
Проте й у повсякденній діяльності, у процесі спілкування у людини також працює уява. Прагнучи передбачити наслідки дій або реакцію на вчинки інших людей, людина створює у своїй уяві образи, які допомагають відповідно змінювати наші вчинки.
IV. Закріплення нового матеріалу
Бесіда
1. Як розвивалась філософська думка щодо вироблення поняття “свідомість”?
2. Чому трудову діяльність і людське спілкування вважають необхідними передумовами виникнення свідомості?
3. У чому полягає взаємозв’язок мови та свідомості?
4. Спробуйте визначити особливості своєї пам’яті.
5. Охарактеризуйте своє власне мислення.
6. Поясніть, що таке свідомість.
Побудова схеми “Структура свідомості”
V. Підсумок уроку
VI. Домашнє завдання
1. Доповнити схему, конкретизуючи кожну сферу свідомості.
2. Провести спостереження за дітьми різного віку (учнями різних класів). Визначити, у чому відмінність їхньої свідомості.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...