Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Пошуки нових засад філософування у контексті сучасної онтології

Пошуки нових засад філософування у контексті сучасної онтології

Філософія світ людини

Метафізична та постметафізична доба у європейській гуманістиці

Пошуки нових засад філософування у контексті сучасної онтології
Як уже зазначалося, на різних історичних етапах відбувалося соціо – та антропокультурно зумовлене само-відособлення людини у структурі сущого. А це, своєю чергою, спричиняло той чи інший спосіб філософських роздумів про природу людського буття у поєднанні з тим чи іншим різновидом практичної філософії (незважаючи на те, усвідомлювалася остання обставина чи ні). Зрозуміло, у

такий спосіб відбувалося зведення багатомірного людського світу лише до тих чи інших його параметрів. Це можна побачити й у класичних метафізичних ученнях, схильних до субстанціювання людської природи, й у постметафізичних ученнях. Останні теж намагалися розкрити специфіку людського існування, знайти теоретичні способи його осягнення (хай на інших засадах: інтуїціонізму, некласичної рефлексії, принципової деконструкції тощо). Редукціонізм в осмисленні людини, акцентування на тих чи інших особливостях її природи завжди породжував певні труднощі, призводив до однобічності. Але, мабуть, він був історично неминучим.

/> Слід сказати також про глибинні, корелятивні до нього, власне цивілізаційні процеси. Йдеться про те, що зародження та розвиток настановлень самосвідомості відбувалися під впливом соціокультурної парадигми гіперактивізму, яка стала визначальною для доби метафізики, починаючи від нових часів. Панування цієї парадигми у реальній життєдіяльності мало дуже неоднозначні наслідки. Поряд із незаперечними досягненнями науково-технічної цивілізації відбувалася й ерозія людського. Людське завжди багатопланове і повинно реалізуватися як у діяльнісному активізмі, так і через можливість здійснення своєї екзистенції, через коеволюційний, органічний взаємозв’язок із природою зовнішньою і, нарешті, через ствердження людино-мірних параметрів комунікативного середовища, сфери спів – буття індивідів.
Отже, у новоєвропейські часи склалася внутрішньо суперечлива соціокультурна традиція. Це традиція активізму, діяльнісної особистості, традиція постійного оновлення, пошуку і ризику, що грунтувалася на вірі в науку та на просвітницьких ідеалах, традиція прогресизму. Водночас, крок за кроком, чинилося самозаглиблення, напружена внутрішня робота, яка з часом відкривала все нові й нові грані людської душі. Ці тенденції реальної життєдіяльності знаходили своє відображення у відповідних парадигмальних способах філософування. Домінантною аж до кінця XIX століття залишалася логоцентрична лінія рефлексивної філософії, філософії самосвідомості. Але поряд із нею складалася інша тенденція, корелятивна екзистенційній грані соціокультур – ного життя – лінія, започаткована Паскалем, К’єркегором, Ніцше. Тут головну увагу звернуто саме на глибини душевного світу людини, на внутрішній світ як осереддя його буттєвої сфери, на буттєву вкоріненість власного переживання світу.
Відповідно кристалізувалися і два способи розуміння істини: як істини розуму та істини серця. Поступово усвідомлення цієї обставини привело до постановки питання про збалансування цих стратегій осягнення істини буття як визначальної засади подальшого збереження людського у людині, збереження тендітної будови цивілізації та її поступу.
Тобто йдеться про фавстову людину та її роль у долі сучасної цивілізації. Ми вже говорили про висунення на передній план тих чи інших особливостей людської природи. Якщо у першому разі йдеться передовсім про детермінацію і ціле-реалізацію, то у другому – про саморозкриття, заглиблену екзистенцію, про особистий проект буття. Це знайшло своє класичне вираження у Сартровій тезі про ніщо як визначальну характеристику людського буття. З методологічної точки зору це означало переорієнтацію із пояснюючих моделей на моделі передовсім інтерпретативні.
Перехід від класичної метафізики до постметафізичного філософування загострює низку питань, які стосуються як подальшої долі самого теоретичного способу осягнення світу, гак і розуміння перспектив збереження цивілізаційних засад облаштування людського буття. Некласичне філософування є внутрішньо двоєдиним. Незаперечно,
що завдяки йому з’ясовуються принципово нові пласти світорозуміння, бачення людської природи, багаторівневості людського єства. Водночас ми подибуємо й такі явища, як суб’єктивізм, індивідуалізм, релятивізм, у підході до визначальних етичних норм і ціннісних орієнтацій.
Отже, постає питання про збереження самого філософського теоретизування як вагомої складової у визначенні засад самовідновлення цивілізації, про поєднання резонів і мінусів як класичної метафізики, так і посткласичного теоретизування. Визначальними тут є дві стратегії. Перша стосується поєднання посткласичних підходів (як результативних для поглибленого аналізу онтологічних підвалин людського існування) із класичною трансцендентною методологією. Без такого поєднання не можна подолати морального і ціннісного релятивізму та відпрацювати хай не абсолютні, але чітко окреслені цінності й норми соціокультурного життя. Друга пов’язана з потребою усунути дуалізм теоретичної та практичної філософії, бо розв’язання проблем практичної філософії неможливе нині без розв’язання вузлових теоретичних проблем. Як і навпаки: без соціо – та антропокультурної спрямованості будь-які теоретичні розробки перетворюються на гру в бісер, у безпредметне фантазування. Реалізація цих двох взаємопов’язаних стратегій вбачається у зверненні до ідеї і до феномена інтерсуб’єктивності, до комунікативної сфери як визначальної у способі буття сучасної людини, завдяки чому і можна віднайти ланки опосередкування між екзистенційною та нормативно-ціннісною гранями єдиного (хоч і внутрішньо суперечливого) світу людини. (Докладніше про це див. у 11 лекції.)