Президентсько-парламентські республіки
Політологія
ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ
ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ
3. Президентсько-парламентські республіки
У Республіці Болгарія (територія – 110,9 тис. кв. км; населення – 7,7 млн. чол.), цьому “останньому вагоні соціалістичного потяга”, колишні політичні структури були зламані зусиллями кіл, які належали до владної еліти (за допомогою масових мітингів і демонстрацій) і підтримували лідерів опозиції.
Згідно з Конституцією, Болгарія – республіка з парламентським (фактично
Відповідним законом визначаються організація та порядок діяльності органів місцевого самоврядування. Територія республіки поділяється на общини та області. Община – головна адміністративно-територіальна одиниця, в якій здійснюється місцеве самоврядування. Області – це адміністративно-територіальні одиниці, призначені для здійснення регіональної політики та державного управління на місцях.
Болгарія, як і інші країни Центральної та Східної Європи, переживає непростий період політичних та економічних перетворень і все ж залишається острівцем розважливості й стабільності в неспокійному Балканському регіоні.
Становлення політичних структур відбувається за перманентної конфронтації різних гілок влади.
У Болгарії склалася багато партійна система, відбулися вибори до Народних зборів, місцевих органів самоврядування. Президентом Республіки 1 серпня 1990 р. на Великих Народних Зборах обрано Желю Желева, а в січні 1992 р. в результаті прямих виборів його знову обирають Президентом країни. Желю Желев був в опозиції до соціалістичного режиму, зазнав переслідувань, автор кількох монографій, найбільш відомою є його книжка “Фашизм”, у якій проводиться аналогія між фашизмом і комунізмом.
У вересні 1993 p. внаслідок конфлікту між Союзом демократичних сил, що мав тоді в парламенті 110 місць із 240, і Президентом, який вирішив здійснювати надпартійну політику, уряд Філіпа Димитрова подав у відставку. Новий уряд доручено сформувати Любену Берову, професорові університету, фахівцеві в галузі економічної теорії, якого підтримали Болгарська соціалістична партія і Рух за права та свободи (етнічні турки). Однак уряд не зміг визначитися ні в політичній сфері (відсутність стратегічної мети, альтернативних рішень, уміння йти на компроміс), ні в економічній (приватизовано 90 % об’єктів сфери торгівлі, але повільно здійснено приватизацію великих підприємств). Інфляція в 1994 р. становила 100, а безробіття – 20 відсотків, країна мала багатомільйонний зовнішній борг. Після невдалої спроби Димитра Руджева, колишнього помічника президента сформувати уряд, на посаду прем’єр-міністра призначено 41-річну Ренату Інжову, професійного економіста, директора Агентства приватизації. Її діяльність як прем’єр-міністра була нетривалою, наближалися вибори.
У парламентських виборах, що відбулися 17 грудня 1994 p., взяли участь 49 партій, проте на результати виборів вплинули тільки дві з них. На одному полюсі – Болгарська соціалістична партія, лідер якої Жан Віденов у передвиборній програмі оголосив, що зможе гарантувати всім безпеку, зайнятість, безкоштовне медичне обслуговування і виведе країну з кризи. На другому – Союз демократичних сил, що провів свою передвиборну кампанію на засадах послідовного антикомунізму. Його лідер Філій Димитров стверджував: “Болгарином може називатися лише той, хто не комуніст”.
Виборці віддали перевагу соціалістам, які отримали 46 % голосів, за Союз демократичних сил проголосувало 25 %. 25 січня 1995 р. уряд Болгарії очолив 37-річний уродженець Пловдива, лідер соціалістів Жан Віденов. Парламентська фракція, яка називає себе “демократичні ліві”, мала в парламенті 125 місць із 240, або абсолютну більшість. Антикомуністичний Союз демократичних сил мав 69 місць, Народний Союз – 18, Рух за права і свободи – 13 місць.
У 1995 р. соціалісти помітно зміцнили свої позиції, перемігши на виборах в місцеві органи влади. Намітилися позитивні зміни в економіці: на 2,4 % зросло виробництво, зменшилась інфляція, досягнуто позитивного сальдо в зовнішній торгівлі. Проте навесні 1996 р. знову зросла інфляція, різко підскочили ціни на енергоносії, що позначилося на всіх інших товарах, у тому числі першої необхідності. На цьому тлі активізувалися нападки опозиції на уряд Жана Віденова, який звинуватили в неспроможності вивести країну з економічної кризи.
У жовтні – листопаді 1996 р. у Болгарії відбулися президентські вибори. Напередодні виборів Желю Желевзняв свою кандидатуру, як спільного кандидата його не підтримали політичні партії консервативного й ліберального спрямування. Боротьба за посаду Президента Болгарії розгорнулася між політиками другого ешелону: Іваном Маразовим, міністром культури – від соціалістів, а від опозиції – Петером Стояновим, приватним юристом. У другому турі президентських виборів переміг Петер Стоянов. За нього проголосували 58,9 % виборців, за Івана Маразова – 41,1 %. Соціалісти вбачають причини своєї поразки в економічній скруті Болгарії, стрімкому зниженні рівня життя народу.
Експерти, за підсумками президентських виборів, зазначали, що в Болгарії, як і в інших постсоціалістичних країнах, настрій болгар періодично змінюється – від ностальгії за часами Тодора Живкова до прискорення радикальних реформ і навпаки. Це найбезпосередніше виявилося в результатах загальнонаціональних виборів.
У квітні 1997 р. в Болгарії на вимогу правоцентристської коаліції відбулися дострокові парламентські вибори. Переконливу перемогу здобув Союз демократичних сил – більш як 62 % голосів і, відповідно, 136 депутатських мандатів. Соціалісти – 22 % і 57 депутатських місць. Уряд Болгарії сформував лідер СДС Іван Костов, відомий економіст і математик, фахівець реформаторського спрямування.
Останнім часом у Болгарії постійно зростає внутрішній валовий продукт, заробітна плата (у 1996 р. середня заробітна плата становила 20-30 доларів, 2001 р. – 120 доларів на місяць), чому сприяє досягнута політична стабільність.
На цьому тлі дещо парадоксальними були результати парламентських (серпень 2001 р.) і президентських (листопад 2001 р.) виборів. Спочатку вибори приводять до влади колишнього монарха Симеона Сакс-Кобург-Готського (Симеона Другого), представника правоцентристської партії “Національний рух Симеон Другий”), який очолив уряд. До складу уряду ввійшли також представники Соціалістичної партії, згодом лідера соціалістів Георгія Пирванова, який стає Президентом Болгарії. При цьому і новий Президент, і глава уряду своєю головною метою проголошують вступ Болгарії до НАТО і Європейського Союзу, вважаючи водночас надзвичайно важливим зміцнення відносин Болгарії з Росією, Україною, іншими країнами.
Республіка Польща (територія – 213,7 тис. кв. км.; населення – 38,6 млн. чол.) – держава, яка стала на шлях зміни суспільного устрою після тривалого періоду опозиції до тоталітаризму. Крах комуністичної влади у Польщі започаткував процеси, що привели до падіння влади комуністів і в інших країнах Центральної та Східної Європи. На ці процеси помітний вплив справив глава римо – католицької церкви Папа Римський Іоанн Павло II. Зміна існуючого ладу в 1989 р. здійснювалася мирними засобами, в рамках стабільних кордонів. Вирішальну роль тут відіграв “круглий стіл”, де було досягнуто компромісу між різними політичними силами, визначено стратегічну мету – побудову правової демократичної держави й перехід до ринкової реформи.
Відповідно до Конституції Польщі визначено відносини між законодавчою, виконавчою і судовою владою. Законодавчу владу здійснюють Сейм і Сенат, виконавчу владу – Президент Республіки Польща і Рада міністрів, а судову владу – суди, Конституційний і Державний трибунали. Територіальне самоуправління викопує публічні завдання, не закріплені Конституцією чи законами за органами інших публічних влад. Одиницею територіального самоуправління є община.
Маючи значний досвід дисидентського, опозиційного до колишніх владних структур руху, політичні сили, що дістали владу мирно, виявилися нездатними до практичної конструктивної діяльності. Відсутність чіткої програми створення правової демократичної держави та громадянського суспільства, соціальна незахищеність різних верств населення перед шоковими ринковими реформами спричинили кризу довіри народу до владних структур. Це один із чинників, які зумовили перемогу лівих на виборах до Сейму у вересні 1993 р.
У Польщі з осені 1993 р. сформовано коаліційний уряд лівих сил, який прагнув увести політичні та економічні реформи в цивілізоване русло, забезпечити соціальний захист тих, хто живе результатами власної праці. Новий уряд одразу постав перед дилемою: продовжити реформи чи виконувати передвиборні зобов’язання. Ні першого, ні другого за час, що минув, ліві демократи здійснити не спромоглися. Це дало підставу Президентові порушити питання про відставку уряду Вольдемара Павляка.
У лютому 1995 р. Вольдемара Павляка заступив лівий демократ Юзеф Олекси. Уряд Ю. Олекси повів далі ринкові економічні реформи, водночас урахував необхідність повнішого задоволення соціальних потреб громадян. У 1996 р. Польща була єдиною східноєвропейською країною, де обсяги виробництва перевищили рівень 1989 p., знизилася інфляція, помітно зріс експорт, налагоджено надійні партнерські контакти з Заходом, поновлено зв’язки зі східними сусідами.
Весь 1995 р. пройшов у Польщі під знаком виборів нового Президента. На президентський пост було зареєстровано 17 претендентів, взяли участь у виборах 13. Вибори мали два тури. У другому турі Лexa Валенсу переміг 42-річний Олександр Кваснєвський – лідер партії соціал-демократів.
У вересні 1997 р. в Польщі відбулися вибори до Сейму. Досить переконливу перемогу (33,8 % голосів виборців) здобув блок правих партій “Виборча акція “Солідарність””. Провладний “Союз демократичної лівиці” підтримало 26,8 відсотка виборців, 13,4 відсотка виборців – центристську партію “Унія свободи”. Блок правих партій і центристська партія утворили коаліційний уряд. Його очолив Єжи Бузек. Представники нових політичних структур підтвердили незмінність економічного курсу країни, тобто курсу на ринкові реформи, але з більшою увагою до соціальних потреб людей.
27 липня 1998 р. Президент Республіки Польща Олександр Кваснєвський підписав прийнятий Сеймом закон, згідно з яким у січні 1999 року на карті країни з’явилося замість 49 воєводств лише 16. Впроваджено триланкову модель самоврядування: гміна – повіт – воєводство.
Наприкінці 2000 р. Олександра Кваснєвського переобрано на другий термін Президентом Республіки Польща.
Парламентські вибори, що відбулися у вересні 2001 р. в Польщі, принесли переконливу перемогу лівим: за Союз лівих сил – Унію праці – віддали голоси 41,5 % виборців. Це – 211 із 460 депутатських місць у Сеймі. Згідно з офіційними даними, у виборах взяли участь 46,3 відсотка уповноважених громадян. Проурядові партії “Виборча акція “Солідарність”” та Унія свободи до парламенту не ввійшли. Новий уряд очолив лідер Союзу лівих сил Лешек Міллер. Склалася унікальна ситуація – в руках одного політичного напряму вперше після 1989 р. зосередилися президентська, законодавча та виконавча гілки влади. Від травня 2004 р. – уряд очолює Марек Бєлка.
У зовнішній політиці Польщі пріоритетними залишилися інтеграція у євроатлантичні структури при одночасному розвиткові дружніх відносин із сусідніми країнами, насамперед із Росією. Нині на піднесенні відносини Польщі й України в економічній, культурній, а також у військовій сфері. І ліві, й праві вважають Україну стратегічним партнером. Від березня 1999 р. Польща є повноправним членом НАТО, від травня 2004 р. – членом Європейського Союзу.
Олександр Кваснєвський: “Я переконаний, що розширення Євросоюзу відкриває нові шанси для Польщі й також слугуватиме розвитку наших контактів з Україною та іншими сусідами. Від самого початку ми вважали, що вступ Польщі до ЄС не може створювати жодних бар’єрів у відносинах із нашими партнерами”.
Багатовікова історія українсько-польського сусідства знає чимало зворушливих прикладів дружби, взаємодопомоги та співробітництва. Однак ця історія містить і трагічні сторінки, є історією “тяжкого братерства” – так названо документальний фільм, створений у Польщі під патронатом Олександра Кваснєвського. У травні 1997 р. президентами України та Польщі підписано спільну заяву “До злагоди і єднання”, у якій дано оцінку складних періодів історії двох народів. Ідеться, насамперед, про так звану операцію “Вісла” після Другої світової війни, у ході якої 150 тисяч українців у Польщі було переселено з місць компактного проживання. Значення підписаної заяви А. Кваснєвський оцінив так: “Глибоко людяна формула – вибачаємо й просимо вибачення” – має сенс навіть тоді, коли над кимось не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалось у минулому”.
У Румунії (територія – 237,5 тис. кв. км; населення – 22,4 млн. чол.) зміна суспільного ладу відбулася з надзвичайною жорстокістю. Лідера партії і держави та його дружину було знищено фізично.
Лише через п’ять років екс-прем’єр-міністр Петер Роман в інтерв’ю французькому журналові “Парі-Матч” розповів про останні години життя Ніколає Чаушеску. Вранці 24 грудня 1989 р. Рада Фронту національного порятунку, куди ввійшли Іон Ілієску, Петер Роман, Сільві Брюкан, Желю Войкан ухвалили рішення знешкодити Чаушеску. Виходили з того, що інакше його прихильники (частина армії, гвардія) чинитимуть запеклий збройний опір, що не виключає відновлення тоталітарного режиму. Судовий процес, на якому наполягав Ілієску, відбувся в містечку Торговісте, за 100 км від Бухареста, куди втекли на вертольоті й де потім були заарештовані Ніколає та Єлена Чаушеску. Близько другої години дня 24 грудня генерал Віктор Станкулеску, якому Рада Фронту національного порятунку доручила здійснити вирок над диктаторами, доповів, що тиранів засуджено на смерть і вирок уже виконано, про що повідомили країну по телебаченню вранці 26 грудня.
Отже, в Румунії зміна тоталітарного режиму супроводжувалася жорстокою політичною боротьбою. Ситуацією зрештою оволодів Фронт національного порятунку, куди ввійшли й комуністи. Президентом країни став Іон Ілієску. Утворено коаліційний уряд на чолі з Петером Романом, який витримав два походи шахтарів до Бухареста влітку 1993 p., вистояв і почав здійснювати ринкові реформи в країні, проте через серйозну економічну кризу все-таки був змушений наприкінці 1994 р. піти у відставку. Новий уряд очолив Ніколає Векерою.
Урешті в країні було зупинено спад виробництва, спостерігалася відносно висока стабільність національної валюти, відчутне пожвавлення зовнішньої торгівлі, знизилась інфляція, середня заробітна плата становила близько 150 доларів. За оцінкою експертів, ринкові реформи відбуваються в Румунії повільно, суперечливо. Якщо в промисловості 90 % підприємств перебувало в державній власності, то в сільському господарстві більш як 80 % землі перейшло в приватну власність. Процес цей супроводжувався масовим забоєм худоби, скороченням посівних площ. Зерно доводилось імпортувати. Нині 40 % земель знову обробляється селянськими асоціаціями, колективними об’єднаннями.
Після парламентських виборів 1990 р. при владі була Партія соціальної демократії Румунії (правонаступниця Компартії Румунії), на яку спирався Президент Іон Ілієску. В опозиції до провладної партії перебувала Румунська демократична конвенція, яка на парламентських і президентських виборах восени 1996 р. здобула переконливу перемогу (30 % місць) і отримала право формувати новий уряд. Її лідер Еміль Константинеску переміг у другому турі президентських виборів. За нього проголосувало 54 % виборців, а Іон Ілієску набрав 46 % голосів. Уперше в історії Румунії глава держави був усунений від влади демократичним шляхом. Еміль Константинеску заявив, що Партія соціальної демократії за сім років перехідного періоду не зуміла вирішити найважливіші соціальні та економічні проблеми. Новий Президент Румунії та заново сформований уряд, очолений колишнім мером Бухареста 42-річним Віктором Чорбою, намагалися здійснити глибші ринкові реформи й повести рішучу боротьбу з корупцією та організованою злочинністю. Зовнішня політика залишилася незмінною, спрямованою на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури.
У червні 1997 р. президенти України і Румунії підписали міждержавний договір про дружбу, співробітництво й добросусідство. Переговори про його підписання тривали майже п’ять років. Україна й Румунія відмовилися від взаємних територіальних претензій і підтвердили суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність своїх кордонів. Згідно з договором, Північна Буковина й острів Зміїний у Чорному морі назавжди залишились у складі України. Про розмежування шельфу Чорного моря Київ і Бухарест ухвалили домовитися протягом наступних років.
На початку 1999 р. уп’яте після 1989 р. шахтарі оголосили загальний страйк і після невдалих спроб домовитися з урядом Раду Васіле, 15-тисячною колоною рушили на Бухарест. Колону шахтарів було зупинено за допомогою військової сили. 543 шахтарів заарештовано, серед них профспілкового лідера вугільників Мирона Козму, решту трьома потягами відправлено додому, в Петрошані.
У листопаді 2000 р. у Румунії відбулися чергові парламентські вибори. Соціал-демократична партія Румунії (Соціал-демократична партія є керівним політичним блоком, утвореним 16 червня 2000 р. внаслідок об’єднання цієї партії з Партією соціальної демократії), партія “Велика Румунія” отримали більшість місць у парламенті. Президентом країни обрано Іона Ілієску. Уряд очолив лідер Соціал-демократичної партії Андріан Нестасе. У грудні 2004 р. Президентом Румунії обрано Траяна Башеску.
У червні 2003 р. в Чернівцях президенти України й Румунії Леонід Кучма та Іон Ілієску підписали договір про режим українсько-румунського державного кордону, про співробітництво і взаємодопомогу в прикордонних питаннях. Залишається невирішеним питання розподілу й делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони кожної з держав навколо острова Зміїний в акваторії Чорного моря та належність острова в гирлі Дунаю. Його вирішення ускладнюється тим, що в румунському суспільстві зберігається критичне ставлення до підписаного з Україною договору 1997 року, й офіційний Бухарест, побоюючись закидів від націоналістично налаштованих сил у зраді національних інтересів (ідеться, зокрема, про позицію другої за потужністю фракції в румунському парламенті – партії “Велика Румунія”), намагатиметься докласти всіх зусиль до вирішення проблемних питань у міждержавних відносинах на свою користь, аж до позову на Україну в Міжнародний Гаазький суд.
У зовнішній політиці Румунія прагне інтегруватись у європейські та євроатлантичні структури. У квітні 2004 року Румунія стала членом НАТО. Орієнтовний термін вступу до Європейського Союзу – січень 2007 року.
Отже, в країнах Центральної та Східної Європи відбуваються суперечливі процеси. П’ятнадцятирічний досвід політичної трансформації свідчить, що процес становлення і розвитку демократії в країнах Центральної та Східної Європи є складним і нерівномірним. Усі ці держави перебувають на різній стадії переходу до демократії. Між ними є істотні відмінності в рівні демократизації, стабільності демократичної системи, консолідації демократії. Електорат у цих країнах віддає перевагу політичним силам то ліберально-демократичного, то лівого спрямування. Зрештою, успіх владних сил, незалежно від їхньої політичної орієнтації, визначатиметься здатністю професійно вирішувати економічні та соціальні завдання з огляду на світові тенденції демократичного розвитку.
Всі країни Центральної та Східної Європи прагнуть увійти до Європейського Союзу і НАТО. У липні 1997 р. лідери Північноатлантичного альянсу підписали протоколи про приєднання до НАТО трьох нових членів – Чехії, Угорщини і Польщі. Після ратифікації протоколів державами альянсу навесні 1999 р. ці держави, а в квітні 2004 р. – Болгарія, Словенія, Словаччина, Румунія стали повноправними членами НАТО.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...