Психологічні основи відхиленої поведінки – СОЦІАЛІЗАЦІЯ, ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ДЕПРИВАЦІЯ

ПСИХОЛОГІЯ
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК
СОЦІАЛІЗАЦІЯ, ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ДЕПРИВАЦІЯ

Психологічні основи відхиленої поведінки
Розуміння відхиленої (девіантної) поведінки. Відхилена (девіантна) поведінка (від лат. deviation – відхилення) – це система вчинків, або окремі вчинки, які не відповідають моральним або правовим нормам і вимогам суспільства.
Відхилену поведінку необхідно відрізняти від аномальної, характеристика якої пов’язана з розумовою патологією. Відхилена поведінка соціально детермінована. У її виникненні велику

роль відіграють дефекти особистісного розвитку, що поєднуються з недоліками, помилками виховання й негативним впливом несприятливої ситуації, яка складається в найближчому оточенні людини – родині, референтній групі тощо.
Відхилена поведінка, яка суперечить усталеним у суспільстві зразкам, стереотипам, може іноді поєднуватися з порівняно добрим знанням моральних норм. Це особливо актуально для людей, що розвиваються: наприклад, для підлітків поведінка нерідко є засобом самоствердження, вираженням протесту проти реальної чи уявної несправедливості дорослих.
Розглядаючи відхилену поведінку, чітко розрізняють, по-перше, поведінку власне девіантну, коли є відхилення від усталених у суспільстві норм, по-друге, поведінку делінквентну (від лат. delinquens – “той, хто здійснює вчинок” і англійського – “провина”, або точніше – “психологічна тенденція до правопорушення”) – злочинну, кримінальну.
Зрозуміло, поведінка злочинна, протиправна (делінквентна) набагато небезпечніша для суспільства, ніж девіантна.
Відомі численні концепції відхиленої поведінки – від біогенетичних до культурно-історичних.
Автори біогенетичних концепцій (від С. Холла і 3. Фройда до Е. Торндайка, К. Бюлера, Е. Майєра, А. Дженсена й А. Маслоу), відводячи провідну роль в особистісному розвитку людини її природно-біологічному началу, вважають, що всі причини антигромадської поведінки, відхилень у поведінці треба шукати в біології людини, а особливо – у генетичних структурах злочинності.
На противагу “біологізаторам” висунуто соціальний чинник – автори соціологічної концепції (Д. Ватсон та ін.) вважають, що у поведінці людини немає нічого вродженого, і кожна її дія, вчинок – це лише продукт зовнішньої стимуляції. Отже, маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна “виготовити” людину будь-якого складу.
Абстрактно-соціологічний підхід до розуміння середовища і натуралістичний до природи людини властивий соціобіологічним концепціям, так званій теорії двох чинників, яка грунтується на наявності двох сутностей людини-біологічної та соціальної, що розколює її надвоє – на природні (ще не олюднені) й “суто” соціальні складові. Стверджуючи, що генетичні програми керують соціальною поведінкою людини, автори цього підходу намагаються вести пошук покращення людської природи шляхом селекції (звідси – спроби відродити євгеніку).
Значного розвитку в сучасних умовах набули концепції соціальної дезорганізації (Т. Шибутані та ін.), які пояснюють відхилену поведінку соціальними змінами. Унаслідок цього колишні стандарти втрачають своє значення, через що дезорганізується життя суспільства, оскільки одні люди намагаються дотримуватися старих норм і цінностей, інші-орієнтуються на нові цінності й норми – і загально-соціальні, і групові (еталонні групи). Відповідно до цього виокремлюють три типи відхиленої поведінки (Т. Шибутані).
Перший тип – конформна поведінка – пристосування до вимог еталонної (референтної групи), які відрізняються від усталених у суспільстві норм, поглядів.
Другий тип відхиленої поведінки – імпульсивна – виникає під впливом сильного порушення поведінки, усупереч власним стандартам. Цей тип пов’язаний з тимчасовою втратою самоконтролю.
Третій тип відхиленої поведінки означують терміном “компульсивна”, тобто примусова. Ідеться про особливий вид примусу, пов’язаний з поганою пристосовністю окремих осіб, коли на деякі події і факти особистість відповідає стійкими реакціями, такими, що навіть вона (усвідомлюючи безглуздість і небезпеку своєї поведінки) не в стані змінити. Така поведінка виникає під впливом сильних образ або наркотиків як захисна за своєю природою реакція.
Популярною теорією відхиленої поведінки є теорія “соціальної аномії” Р. Мертона. Указуючи на тісний зв’язок відхиленої поведінки із соціальними структурами, Р. Мертон намагається простежити, як останні чинять певний тиск на окремих членів суспільства, штовхаючи їх на шлях відхилень від загальноприйнятих правил. У результаті виокремлюють п’ять типів відхиленої поведінки, які виникають як спосіб пристосування індивідів до умов їхнього найближчого соціального оточення: а) підпорядкування; б) інновація (відновлення); в) ритуалізм; г) ретретизм (відхід від життя – бурлаки, відщепенці, хронічні алкоголіки, наркомани); д) бунт.
Досить поширена в деяких країнах (особливо у США) теорія множинних чинників, відповідно до якої не існує якого-небудь єдиного фактора, що призводить до делінквентної поведінки, а є багато конкретних чинників, умови і поведінка, що зумовлюють відхилену поведінку, сприяють її розвиткові. Це і “погане” оточення, і “порожнеча”, “нудьга в навколишньому середовищі”, і “мати-алкоголічка”, і “передчасна статева зрілість” тощо.
У психології й кримінології переконливо доведено, що відхилену поведінку не визначають “вроджені механізми”, а зумовлюють соціально-психологічні чинники, зокрема особливості мікросередовища, групові взаємини, недоліки виховання тощо. Саме під їхнім впливом виникають і розвиваються такі види відхиленої поведінки, як агресія, аномія, фрустрація.
Агресія (від лат. agressio – приступ, напад) – відхилена поведінка людини, яка заподіює моральний, фізичний і матеріальний збиток іншим людям або порушує їхній психічний дискомфорт (негативні переживання, стан страху, пригніченості тощо).
Аномія (термін, який ввів на початку XX століття Е. Дюркгейм) – відхилена поведінка людини, зумовлена відсутністю мети в житті, почуттям ізольованості й самотності, що пов’язано з дезорганізацією суспільства, відсутністю в ньому чіткої моральної регуляції поведінки людей, колишні норми і цінності вже не відповідають реальним відносинам, а нові ще не затвердилися.
Існує дві форми аномії – часткова, випадкова (спорадична) і масова (кризова).
Фрустрація – це відхилена поведінки людини, спричинена реальною або уявною перешкодою, яку вважають нездоланною і яка заважає досягненню мети й задоволенню потреби, а також супроводжується переживаннями розчарування, роздратування (зрозуміло, фрустрація не обов’язково породжує відхилену поведінку).
Крім вищезгаданих причин відхиленої поведінки, підліткам і юнакам властиві й деякі своєрідні типи порушень поведінки, відхилень від моральної і правової норм. Це: і) емансипація, пов’язана з прагненням звільнитися від опіки, контролю дорослих, від їхніх стандартів, норм і цінностей, самоствердити себе як особистість; 2) групування, коли підлітки, юнаки й дівчата, намагаються об’єднуватися з однолітками (невипадково більшість правопорушень підлітки скоюють у групі); З) захоплення; 4) потяги (і пов’язані з виявами сексуальної активності, і ті, що не мають сексуального забарвлення – виборча агресія, наприклад).
Нерідко відхилена поведінка молоді може бути зовні адресована дорослим (непокора, образа), однак внутрішньо молода людина діалогізує в цей момент з однолітками, тому що саме на їхню реакцію розраховані її дії. Водночас існує особливий тип відхиленої поведінки підлітків, юнаків (дівчат), які і ззовні, і внутрішньо адресовано дорослим. Це так звана “поведінка, що є демонстративно відхиленою”, коли навколишнім “демонструють відхилення”, оскільки дії відбуваються заради їхнього поза нормативного характеру.
Найпростішим прикладом такої поведінки є дитяче кривляння. Тут можна виокремити дві закономірності: по-перше, дитина кривляється лише в присутності дорослих (зазвичай батьків) і лише тоді, коли вони звертають на неї увагу; по-друге, коли батьки показують дитині, що вони не схвалюють її поведінки, кривляння не лише не зменшується, а радше підсилюється. Отже, перед нами очевидний комунікативний акт, де основним змістом комунікації є відхилення: дитина особливою невербальною мовою говорить батькам: “Я роблю те, що вам не подобається”. Аналогічний зміст іноді виражено й словами, наприклад, чимало дітей час до часу заявляють: “Я – поганий”. Постає закономірне запитання про причини (цілі, мотиви) такої комунікації.
Самоочорнення в діалозі з іншим може бути способом вийти з-під його влади, не підкоритися його нормам і не дати йому змоги засудити (оскільки осуд уже відбувся). Тут важливо й те, що слова відрізняються від дій і вчинків. Сказати про свої наміри, нехай страшні, все-таки легше, ніж здійснювати їх. Фактично, це одна з ігор (у розумінні Е. Берна), де інший позбувається своєї звичної ролі (оцінюючого, осудливого) за рахунок того, що вона виявляється вже зіграною.
Можна припустити, що дитяче кривляння і твердження на зразок “Я-поганий” у деяких ситуаціях можуть виконувати ту саму функцію. Дитина за допомогою кривляння намагається звільнитися від дорослих норм і убезпечитися від осуду.
Розглянемо тепер відхилену поведінку підлітків. Наприклад, їхня поведінка в неформальних молодіжних об’єднаннях протестного характеру. Відхилена поведінка цього типу багато в чому нагадує дитяче кривляння (це особливо стосується руху “панків”, меншою мірою – “хіпі” та “металістів”). По-перше, поведінка і зовнішній вигляд цих підлітків має показовий, демонстративний характер (зовні означене кожне положення “ідеології”; місце збору на центральних майданчиках; постійні розмови про реакції навколишніх тощо). Отже, перед нами – зрозумілий ланцюг комунікативних актів. По-друге, і поведінка, і зовнішній вигляд таких підлітків підкреслено анти нормативні (не “поза нормативні”, а “анти”, це норма, “вивернута навиворіт”): пози, сленг, зачіска, дії панків і металістів мають спричинювати відразу в навколишніх. Основний зміст комунікації в цій ситуації, як і в кривляннях, ствердження: “Я-поганий, я-огидний”.
Така комунікація за формою адресована насамперед незнайомим людям (випадковим перехожим), що до цього моменту ніяк не контактували з підлітком. Удома ж і в школі (де можливе авторитарне-осудливе ставлення) такі “сцени” розігрують рідко. Очевидно, акції панків і аналогічні види поведінки – це репліки підлітків із внутрішнього конфліктного діалогу з ідеально-уявними значущими дорослими (батьками, вчителями). Тобто голос дорослого у свідомості підлітка засуджує його за ті чи інші вчинки, підліток “відповідає” цьому голосові відхиленою поведінкою, намагаючись таким чином звільнитися від влади осуду.
Дорослий глибоко персоналізований у підлітку, і його голос у свідомості засуджує ті дії підлітка, які засудив би реальний дорослий, якби довідався про них. Підліток “на вулиці” постійно переживає негожість своїх дій в очах дорослих.
От ми і прийшли до джерела внутрішнього конфліктного діалогу зі значущими дорослими, який може призвести до поведінки, яка є демонстративно відхиленою. Зазначимо, що ми окреслили своєрідне замкнуте коло: і) підлітка залучено до форм поведінки, яка має відсильний характер; 2) це спричинює конфліктний внутрішній діалог з дорослим; з) спроба позбутися цього діалогу зумовлює поведінку, яка відхиляється від норм (коло замкнулося). Причому необхідно зрозуміти, що членам низки неформальних (протестних) молодіжних об’єднань важливо спровокувати суспільство на осуд, вони хочуть бути “особливими” – не такими, як всі, саме тому демонструють відхилення у своїй поведінці.
Особливим феноменом є відхилена поведінка людей не на індивідуальному рівні, а в умовах, по-перше, контактних малих груп, по-друге, у масових формах у великій групі. Щодо малих асоціальних, кримінальних груп, то усталені в них стандарти поведінки серйозно впливають на вироблення особистісних норм відхиленої поведінки. У злочинній групі нівелюється особиста відповідальність її членів, знижується критичність стосовно своїх учинків. Антигромадська група найчастіше є каталізатором взаємного навіювання і наслідування, психологічної заразливості.
Ще сильнішим є вплив великої групи, маси людей, для яких характерні відхилення в поведінці. Це пов’язано, зокрема, з відчуттям власної анонімності (роблячи “як усі”, індивід втрачає почуття відповідальності за свої дії).
Отже, загалом під ВІДХИЛЬНОЮ ПОВЕДІНКОЮ розуміють і численні різновиди правопорушень, і неетичні вчинки, і будь-які інші види неправильної, з погляду соціуму, поведінки, протиправних або аморальних вчинків.
Особливості особистості з девіантною поведінкою.
Своєрідним “кристалізаційним центром” усієї проблеми відхиленої поведінки є особистість. Саме через особистість здійснюється складна взаємодія “причини-середовище” і “ситуації-особи-діяння-заходи” (схему запропонував В. М. Кудрявцев).
Особистість – це поняття для позначення загальної міри соціального в людині. Проте суспільний характер особистості, значення історичних умов для її зміни мають корінні протиріччя в розумінні змісту і динаміки поведінки людини як особистості, шляхів і можливостей впливу на неї суспільства.
Парадокс у тому, що фундаментальні відкриття генетики зумовили пожвавлення біологізаторських концепцій особистісного розвитку. їхні прихильники вважають, що основні психічні властивості особистості закладені в самій природі людини та визначають її життєву долю (Е. Торндайк та ін.).
Людина не народжується егоїстичною чи альтруїстичною, дисциплінованою чи хуліганом. Усі психічні властивості особистості формуються і виявляються в процесі діяльності, за допомогою якої індивід не лише на власному досвіді пізнає навколишній світ, а й привласнює досвід попередніх поколінь, їхні досягнення.
Структура особистості з відхиленою поведінкою, як і особистості “в нормі”, зумовлена впливом життя, особливостями відносин. Немає якоїсь одної властивості особистості, яка б зумовлювала відхилену поведінку, та відрізняла б осіб, схильних до такої поведінки, від осіб, що дотримуються соціальних норм. Хоча, безумовно, є категорія людей (наприклад, злочинці рецидивісти), які наділені певним комплексом рис особистості, характерних для різних типів порушників соціальної норми. Проте це пов’язано не з генетичною наперед визначеністю, а з їхнім способом життя й біографією. Цей комплекс містить: негативне ставлення до основних соціальних норм; глибоко вкорінене негативне уявлення про соціальні відносини і цінності; специфічні (негативні) риси особистого досвіду; підвищену агресивність і збудливість; примітивні потяги й нестриманість у їхньому задоволенні тощо. Коли такі комплекси рис особистості вступають у взаємодію з певною ситуацією, то вони сприяють виборові протиправного шляху досягнення мети.
Аналіз психологічних особливостей особистості з відхиленою поведінкою дає змогу виокремити деякі її характеристики.
По-перше, прагнення до пристосування. Пристосування тут полягає в тому (не плутати з адаптацією), що хворобливе марнославство, бажання за будь-яку ціну задовольнити свої потреби, одержати особисту вигоду або зберегти в таємниці негативну спрямованість інтересів люди з відхиленою поведінкою ретельно маскують. При цьому пристосування постає і як риса особистості, і як характеристика групи з негативною спрямованістю.
По-друге, мода. Гіпертрофована мода на певні зачіски і різні підвіски, нашийні хрести тощо, тобто прихильність до різних знаків, які помітно відрізняються від повсякденних.
По-третє, розбіжність знання норм і цінностей і реальних учинків.
По-четверте, роздвоєння переконань.
Нині існує низка класифікацій особистостей з відхиленою поведінкою. Кримінологи, наприклад, поділяють особистості правопорушників на чотири основні категорії, беручи за основу взаємодію особистісного і випадкового у мотивах їхніх протиправних учинків.
– Перша категорія – це люди, які зробили правопорушення випадково, усупереч загальній спрямованості особистості.
– Друга категорія об’єднує тих, для кого здійснення правопорушення стало реально можливим з урахуванням загальної нестійкості особистісної спрямованості.
– До третьої категорії належать люди, правопорушення яких випадкові з погляду приводу і ситуації, але випливають із загальної спрямованості особистості.
– До четвертої категорії зараховано тих, чиє правопорушення відповідає злочинній установці особистості та є результатом активного пошуку для створення приводу і відповідної ситуації (М. Г. Міньковський).
Цей підхід дає змогу розрізняти серед осіб з відхиленою поведінкою злісних правопорушників і людей, які прийшли до відхиленої поведінки випадково, тих, хто створює навколо себе психологічний клімат антигромадських установок і хто став жертвою своєї недосвідченості та збігу обставин.
Психологи на основі розкриття спрямованості особистості й особливостей її поведінки наводять іншу типологію. Наприклад, умовно виокремлюють чотири групи осіб з відхиленою поведінкою.
Для першої групи характерний стійкий комплекс аморальних, примітивних потреб, прагнення до споживацького проведення часу, деформація цінностей і взаємин. Егоїзм, байдужість до переживань інших, нелагідність, відсутність авторитетів є типовими особливостями цих людей. Вони егоїстичні, цинічні, озлоблені, грубі, запальні, зухвалі.
Другу групу становлять особи з деформованими потребами. їм притаманне більш-менш широке коло інтересів, а водночас – загострений індивідуалізм, бажання посісти привілейоване становище за рахунок утиску слабких. Для них характерна імпульсивність, швидка зміна настроїв, облудність, дратівливість. У цих людей перекручені уявлення про мужність, товариство. їм приємно від чужого болю.
Для третьої групи осіб з відхиленою поведінкою характерний конфлікт між деформованими й позитивними потребами, цінностями, взаєминами, поглядами. їм властиві однобічність інтересів, пристосування, облудність. Ці люди не прагнуть досягнути успіхів, вони апатичні.
До четвертої групи зараховують особистостей, у яких слабко деформовані потреби, а водночас нема певних інтересів і досить обмежене коло спілкування. Вони безладні, недовірливі, підлещуються перед сильнішими. Для них типове боягузтво і мстивість.
Ця типологія чітко показує наявність в особистості з примітивною відхиленою поведінкою низьких потреб, недостатньо розвинутої вольової регуляції, вузькості інтересів, підміни позитивних інтересів квазіінтересами, егоїзму, цинізму, ствердження свого “Я” за рахунок приниження гідності інших людей, жорстокості, байдужості, ворожості до нормального середовища.
Водночас для деяких осіб з відхиленою поведінкою характерні межові стани, неврози, патологічні відхилення в характері, які не є хворобою. Психопатологічних рис особистість здебільшого набуває не в результаті обтяженої спадковості, а внаслідок несприятливих умов життя і виховання.