Головна ⇒ 📌Історія ⇒ Радянський партизанський і підпільний рух

Радянський партизанський і підпільний рух

Тема 1. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945). ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА (1941-1945)

§ 4. АНТИНАЦИСТСЬКИЙ РУХ ОПОРУ

2. Радянський партизанський і підпільний рух.

До середини 1942 р. партизанський рух перебував у дезорганізованому стані. Хоча при відступі Червоної армії на окупованій території залишилися 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, у червні 1942 р. свою діяльність продовжували лише 22 загони. Із залишених на окупованій території 23 підпільних обкомів, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і

груп у різні періоди проявили себе лише 223 підпільні організації.

Створені при відступі партизанські загони, різноманітні підпільні групи залишалися бездіяльними, саморозпускалися або втікали в тил Червоної армії. Причин дія цього було декілька. Насамперед низькі морально-вольові якості законспірованих працівників, більшість з яких могла успішно боротися лише з вигаданими ними ж самими “ворогами народу”. Іншою причиною неспроможності радянського підпільного руху була відсутність фахової підготовки більшості залишених. Серед них не вистачало кваліфікованих командирів, військових фахівців: радистів,

мінерів-підривників, шифрувальників, знавців конспірації. Ці загони та групи формувалися поспіхом, перед самим приходом ворога. Підготовка фахівців для роботи у ворожому тилу не велася, оскільки наступальна воєнна

Сидір Ковпак

Тимофій Строкам

Доктрина, що домінувала в СРСР наприкінці 1930-х років, передбачала лише наступальну війну з ворогом на його ж території. Більше того, органи державної безпеки запідозрили прихильників підготовки партизанського руху на випадок війни навіть у підготовці до спроби збройного повалення сталінського режиму, яку вони нібито вели під виглядом приготувань до “малої війни в тилу ворога”.

Тому влітку 1942 р. єдиною боєздатною силою були партизанські загони Олексія Федорова – першого секретаря обкому Чернігівської області; Сидора Ковпака – голови Путивльського міськвиконкому (Сумська обл.), Олександра Сабурова – працівника органів НКВС і декілька інших, загальною чисельністю 4 тис. чоловік. Вони зосереджувалися переважно на півночі України в Чернігівській і Сумській областях під природним захистом лісистої та заболоченої місцевості. Однак під тиском нацистських військ відступили в Брянські ліси, у Білорусію.

Критична ситуація на радянсько-німецькому фронті, яка складалася в 1942 p., змусила Й. Сталіна принципово змінити ставлення до партизанського руху. 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Незабаром розпочав роботу й Український штаб партизанського руху, очолений генералом Тимофієм Строкачем.

Наприкінці серпня 1942 р. О. Федоров, С. Ковпак і О. Сабуров були викликані до Москви, де отримали завдання перейти з Брянських лісів на Правобережну Україну для розгортання там “усенародного партизанського руху”. Тим часом сутність нацистського порядку відчули на собі мільйони мешканців України. До боротьби проти ворога активно приєднувалися безпартійні, оточенні, утікачі з німецьких таборів. Завдяки їм радянський рух Опору став набувати все ширшого розмаху й активніших форм.

У листопаді-грудні 1942 р. партизанські з’єднання С. Ковпака та О. Сабурова за 30 днів пройшли з боями 750 км теренами Правобережжя.

В Україні до кінця 1942 р. вже діяли 5 партизанських з’єднань і майже 900 окремих загонів. Протягом наступного року партизанський рух перетворився на масову силу. Фактично радянський уряд створив ще одну армію, яка діяла в тилу ворога. Партизанські загони були переведені на регулярне забезпечення, а командирам виплачувалося грошове забезпечення як офіцерам регулярної армії. На партизанських аеродромах стали приземлятися літаки зі зброєю, амуніцією, продовольством, медикаментами.

Партизанський загін переходить через р. Случ. Хмельницька обл.

Партизанські загони укомплектовувалися військовими фахівцями та кваліфікованим командним складом.

Навесні 1943 р. партизани України отримали наказ переміститися в західні та південно-західні області для виведення з ладу найважливіших залізничних вузлів, мостів, ліній зв’язку. Відповідно до задумів радянського командування вони повинні були взяти участь у так званій “рейковій війні”, розгорнутій напередодні Курської битви. Однак вирішальну роль у ній відіграли білоруські партизани.

Історичний факт

За підрахунками німецьких істориків (Г Теске), перевезення вантажів у райони боїв групи армій “Центр” скоротилося через дії українських партизанів лише на 5 %. Причиною цього стало порушення графіка постачання партизанам вибухівки. Тому свої акції на ділянках залізниці Ковель-Сарни-Коростень і Ковель-Шепетівка-Бердичів вони змогли провести вже після завершення Курської битви.

Друга половина 1943 р. стала періодом найширшого розгортання нарти ганського руху в Україні. За сучасними даними, до початку 1943 р. партизанський рух в Україні охоплював 9-12 тис. чоловік. За свого найбільшого піднесення (наприкінці 1943-го – на початку 1944 р.) він охоплював понад 50 тис. чоловік. Загалом у партизанських загонах і з’єднаннях за роки окупації воювали майже 180-250 тис. чоловік, у тому числі й ті, хто брав участь в русі Опору в країнах Центральної та Південно-Східної Європи. Майже третина з них загинула. У радянських партизанських загонах, які діяли в Україні, об’єдналися представники 62 національностей. Серед них: українці – 52 %, росіяни – 22 %, білоруси – 6 %, поляки – 2 %, євреї – 1 %.