Руська (Київська) держава – велика імперія, державна система пращурів українців (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, волинян тощо), а також прародичів білорусів і росіян (дреговичів, радимичів, полочан, кривичів, словенів, в’ятичів та ін.). Витоки Р. д.- у політичному об’єднанні (для боротьби з кочовиками) південних слов’ян Наддніпрянщини на чолі з полянами під назвою “Русь” з центром у Києві (Куяба, Куява, Куявія), провідниками в якому була династія Києвичів (від Кия до Аскольда і Діра). Київ поступово перетворюється на центр
південно-східних слов’ян ще у V ст. У середині IX ст. виникає Київське князівство, дружини якого здійснюють сміливі набіги навіть на могутню Візантію. Водночас північна група східних слов’ян на чолі з словенами створює своє політичне об’єднання з центром у Новгороді (Славія), провідники якого, за літописними свідченнями, запрошують на князівство варягів Рюрика, Синеуса і Трубора. Київське князівство розташовувалось на географічно сприятливих для торгівлі й економічного розвитку землях. Це привабило до Києва правителя Новгорода при малолітньому Ігорі Олега, який у 882 р. вбив Аскольда і Діра та заволодів князівським
престолом. За його правління (до 912 р.) територія Руської держави простягалася від Росі на півдні до Ладозького і Онезького озер на півночі та від витоків Прип’яті на заході до гирла Оки на сході. Ігор, Ольга і Святослав (912-972) приєднали до імперії уличів, тиверців, в’ятичів, Білу Вежу, Тмутаракань, а Володимир Великий і Ярослав Мудрий (980- 1054) – волинян, дулібів, білих хорватів, ятвягів та деякі народи Прибалтики. У другій половині XI ст. – першій половині XII ст. територія Руської держави розширювалась на південний захід за рахунок тиску на печенігів; хозар, половців та мордву; на північ – за рахунок поступової колонізації земель карелів, черемисів, угрів, фінів тощо. Таким чином, державні кордони імперії простягались від Чорного моря до Фінської затоки і від Закарпаття до середньої течії Волги. Населення Київської Русі поділялося на панівну верству (великі князі, місцеві князі, бояри, купці, гості, вище духовенство), пов’язану системою суверенітету – васалітету, вільних общинників (“люди”, ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство), феодально-залежних мешканців (смерди, закупи, ізгої, вотчинні ремісники, відпущенники, задушні люди, прощенники тощо) та невільників (челядники, холопи та ін.). Носієм верховної влади в державі був великий київський князь. До його компетенції належали охорона кордонів, керівництво воєнними походами, збирання данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово-дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торгових шляхів, придушення рухів опору, поширення християнства, забезпечення духовенства, скликання княжих зібрань, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, сотських, десятських, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й низку адміністративних функцій. У цивільній сфері княжу владу на місцях виконували посадники, волостелі, тіуни, мечники, мостники, вірники, ключники, дітські, отроки, ябедники, які у свою чергу, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували “думці” – члени княжої ради з числа княжих мужів, тобто великих бояр. На місцях на засадах монархічного типу державну владу уособлювали князі, які мали власні “столи” – осідки у землях, уділах і волостях. Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Князі виконували такі самі функції, як і великий князь, але в межах відведеної їм території, де поступово відбувався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної: все владування у границях князівства зосереджувалось у княж – дворі, а в межах боярської вотчини – у руках загалу службовців князя, які разом становили боярську раду. З часом влада місцевих князів посилюється, а великого князя – слабшає. Саме це зумовило періодичне скликання княжих з’їздів, де ухвалювалися нові законодавчі акти, вирішувались питання війни і миру, державного ладу тощо. Колишні племінні народні збори в містах перетворились на віча, а найважливішим органом місцевого самоврядування на селі став верв – чи то родова, чи то територіальна община. Стрижнем війська була дружина великого князя. Місцеві князі й інші бояри мали власні дружини. У разі потреби організовувалися також народні ополчення, запрошувались найманці. Судочинство належало до компетенції адміністративної влади, а суддями були самі великий князь, посадники, волостелі або їхні помічники. Церковні люди підлягали церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, єпископи, архієпископи і митрополити. Найважливішими правовими джерелами Київської Русі вважаються звичаєве право, договори з Візантією X ст., “Руська Правда”, княжі устави й уставні грамоти. Починаючи із середини XII ст., Руська держава вступає в період розвиненого феодалізму, для якого були характерними центробіжні тенденції, викликані зростанням продуктивних сил у сільському господарстві та ремісництві, пануванням феодальної власності на землю та інші засоби виробництва, великого вотчинного землеволодіння. Доба розквіту княжої імперії завершується. На політичній карті величезної імперії з’являється понад півтора десятка суверенних князівств, у тому числі п’ять на території сучасної України – Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське та Галицьке.
Loading...