Системно-структурний підхід в економічному дослідженні – загальний принцип пізнання економічних систем, що передбачає виділення основних підсистем та їхніх елементів (а в межах останніх – компонентів і комплексу внутрішніх і сталих зв’язків між ними (а отже, структури, що визначає закони розвитку певної системи). Відповідно до певних вимог, головною з яких є цілісність, системно-структурний аналіз є конкретизацією, розвитком і збагаченням принципів діалектичного матеріалізму. Перший крок на шляху до ефективного використання С.-с.
п. в е. д. – з’ясування відповідного понятійного апарату, передусім змісту поняття “система”. Коротке визначення економічної системи є таким: економічна система – комплекс економічних підсистем, елементів та компонентів, які, взаємодіючи, формують нову інтегративну цілісність. Основними підсистемами цієї системи є продуктивні сили, техніко-економічні, організаційно-економічні і виробничі відносини (відносини економічної власності) та господарський механізм. Оскільки з них утворюються складніші метапідсистеми (так, взаємодія продуктивних сил і техніко-економічних відносин формує технологічний
спосіб виробництва; продуктивних сил і виробничих відносин – суспільний спосіб виробництва тощо), це й слід враховувати в розгорненому визначенні сутності економічної системи. Тому розгорнене визначення економічної системи є таким: це комплекс метапідсистем, підсистем та елементів (в т. ч. компонентів) і їхніх властивостей, взаємодія між якими зумовлює нову інтегративну цілісність. У понятті “ціле” акцентується на єдності в межах певної системи, системного утворення, а категорія “система” відображає єдність у розмаїтті. Співвідношення системи з її елементами відображає співвідношення різних структурних рівнів організації матерії, а співвідношення цілого і частини відбувається на одному рівні структурної організації. Отже, частина має ознаки і властивості якісної визначеності цілого і без нього не існує, а елемент щодо системи є об’єктом іншої якості. Водночас частина всередині цілого має певну відносну самостійність, виконує свої функції. Характеризуючи взаємодію цілого і частини, слід уникати крайнощів: по-перше, не абсолютизувати ролі цілого; по-друге, окремих частин. За абсолютизації ролі цілого воно розглядається лише як сума частин. Це положення справедливе лише щодо кількісного аспекту, а щодо якісного – ціле завжди більше за суму частин. Хибною є концепція, згідно з якою частина повністю підпорядковується цілому, позбавлена відносної самостійності, як і протилежна теорія “соціального атомізму”, згідно з якою інтереси суспільства підпорядковуються окремому індивіду, що породжує культ особи. Уникнення цих крайнощів досягається діалектичним розв’язанням проблеми, за якою суспільство й особистість не повинні пригнічувати інтереси одне одного (слід домагатися узгодження таких інтересів) і кожна з них (і суспільство, і особистість) мають бути водночас засобом і метою. Така характеристика частини і цілого щодо суспільства та його окремих індивідів дає підстави для полярного трактування проблеми, за якого не враховується одна з ланок у тріаді категорій діалектики “загальне-особливе-одиничне”. Цим особливим є колективи. Отже, інтегративність є узагальненою сутнісною характеристикою об’єктів (частин) з властивою їм внутрішньою структурою, тобто специфічними законами розвитку, для яких водночас характерні основні ознаки і властивості цілого, рівень структурної організації, завдяки чому зберігається єдність частини і цілого. Щодо аналізу економічної системи капіталізму принцип системності передбачає виділення метапідсистем (економічних відносин, технологічного та суспільного способів виробництва), підсистем (продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних відносин і відносин економічної власності і господарського механізму), елементів підсистем (у межах продуктивних сил – засобів і предметів праці, людини-працівника, науки та ін.), основних компонентів кожного з елементів (для людини-працівника – рівня освіти, кваліфікації, культури, передусім виробничої, психологічного стану, здоров’я) та їхніх властивостей, взаємодія між якими (зокрема специфіка зв’язків і відносин) та зовнішнім середовищем зумовлює виникнення інтегративних ознак цілісної органічної єдності, не властивих метасистемам, підсистемам, елементам і компонентам, що її формують. В історико-генетичному аспекті економічна система капіталізму розглядається як наявність різних рівнів, зокрема двох стадій (нижчої, що існувала з початку XVI ст. до кінця XIX ст., та вищої, період існування якої у розвинених країнах поки що обмежується XX – початком XXI ст.), окремих ступенів у межах кожної з цих стадій, окремих етапів у межах ступенів. Після завершального процесу переходу нижчої стадії у вищу вона з цілісної економічної системи, якою була впродовж XVI-XIX ст., перетворюється на підпорядковану підсистему. Такий механізм взаємодії існує між ступенями, етапами в межах окремих стадій. Різні системи у процесі еволюції, як і форми руху матерії, з об’єктивною необхідністю випливають одна з одної, ускладнюючись, доповнюючись новими підсистемами, елементами (в межах продуктивних сил – форми і методи організації виробництва, що виокремлюються лише наприкінці XIX – на початку XX ст., наука – в середині 50-х, інформація – з середини 70-х), компонентами, набувають складнішої структури, функцій, інтегративних властивостей і мети. Пізнання таких рівнів – рух від менш глибокої до більш глибокої сутності, що водночас означає багатокритеріальність складних систем. Системно-структурний метод передбачає необхідність пізнання внутрішніх зв’язків і відносин між рівнями системи, властивих їм законів. Цілісність економічної системи в обох випадках (і в разі виділення окремих підсистем, і в разі розмежування окремих стадій, ступенів тощо) забезпечується, по-перше, розвитком основного економічного закону; по-друге, основним виробничим відношенням; по-третє, діяльністю держави, процесом удосконалення господарського механізму та іншими факторами. Так, за умов глобалізації економіки така цілісність значною мірою залежить від діяльності міжнародних економічних організацій. Згідно з принципом цілісності, кожна з конкретних форм капіталістичної власності (капіталу) – індивідуальна, акціонерна, монополістична, державна, державно-монополістична – крім загальних властивостей, ознак, що випливають з її внутрішньої сутності, має і власні підсистемні специфічні якості, властивості. Розвинена форма власності характеризується вищим рівнем організації та адаптивності, розширенням меж планомірності, а отже, більшою кількістю сторін, властивостей і складнішим комплексом зв’язків між ними. Тому така форма у взаємодії з ускладненою системою продуктивних сил або їх підсистемою чи елементом теоретично виражається в ширшому колі стадійних або ступеневих категорій, у багатших за змістом якісно нових формах розвитку та функціонування загальних для всієї економічної системи законів. Так, лише капітал (капіталістична власність) загалом на певному етапі історичного розвитку може забезпечити простір для розвитку продуктивних сил у межах капіталістичного способу виробництва, лише капітал, передусім у формі державного (з урахуванням відносин субординації між менш розвиненими і більш розвиненими типами і формами капіталу, а отже, певної підпорядкованості йому приватного та колективного капіталу), може здійснювати структурну перебудову народного господарства, впроваджувати важливі досягнення НТР та ін. Перетворення економічної системи на цілісність передбачає підпорядкування системі всіх елементів суспільства або створення з нього відсутніх у ній елементів. Отже, система у процесі історичного розвитку перетворюється на цілісність. Двома основними засобами такого перетворення є підпорядкування інших елементів суспільства і створення відсутніх. Перетворення економічної системи на цілісність також відбувається у результаті переходу влади до рук капіталу, створення відповідної законодавчої бази, використання важелів нового господарського механізму, що формується, та інших заходів. Взаємозв’язок різних структурних елементів економічної системи – метапідсистем, підсистем, елементів і компонентів – допомагає розкрити зміст поняття “економічна структура”. Якщо при визначенні поняття “система” перевага надається категорії “взаємодія”, то при характеристиці структури логічніше говорити про зв’язок між елементами. Досліджуючи цей зв’язок, виділяють властивості елементів, що пов’язані з функціонуванням системи, у результаті чого структура управлятиме розвитком системи, змушуватиме елементи діяти у відповідному напрямі. Зв’язки між елементами мають бути внутрішніми. Лише за таких умов структура виражатиме сутність певної матеріальної системи й розкриватиметься в загальних для неї законах. Отже, структура – комплекс внутрішніх і стійких зв’язків між підсистемами та елементами цілісної системи, які (зв’язки) як закони визначають її розвиток. Тоді економічна структура – комплекс внутрішньо необхідних і стійких зв’язків між різними структурними елементами економічної системи – метапідсистемами, підсистемами, елементами і компонентами, які як закони визначають розвиток цілісної системи, управляють виробництвом, обміном, розподілом і споживанням матеріальних благ і послуг. Поняття “економічна структура” виражає також внутрішній і сталий зв’язок між різними економічними укладами, стадіями, ступенями та етапами розвитку економічної системи. Найпростіша структурна ланка економічної системи – компонент: елемент, який за певного способу аналізу вже не ділиться. Водночас компонентом він є лише за умови, що бере участь у формуванні системи і без нього вона не може розвиватися. З огляду на це найпростішою формою економічної структури є внутрішні й сталі зв’язки між компонентами окремих елементів. Так, у межах робочої сили такі зв’язки існують між її загальноосвітнім і кваліфікаційним рівнями, між потребами та інтересами людини. Існування внутрішніх зв’язків між певною кількістю компонентів одного елемента свідчить про дію економічного або декількох економічних законів його розвитку. Зокрема, для людини-працівника таким законом є закон зростання потреб. Наступна за ступенем складності – форма економічної структури між окремими елементами підсистеми. У межах продуктивних сил таким внутрішнім і сталим зв’язком є зв’язок між рівнем розвитку засобів праці та робочої сили, а законом – техніко-економічний закон поступового переходу функцій працівника у сфері виробництва до засобів праці у формі системи машин, автоматизованої техніки. Закони окремих елементів діалектично включаються у складнішу форму закону, збагачують її. Ще складнішою є форма економічної структури між окремими підсистемами цілісної економічної системи. Виокремлення різних форм (типів) економічної структури націлює дослідника на пізнання відповідних форм економічних законів, більшість з яких ще не вивчена наукою. За сучасних умов всебічний розвиток людини спроможна забезпечити не якась одна форма чи тип власності, а їх сукупність у процесі раціональної взаємодії. З цього випливає висновок про існування ще одного різновиду економічних законів. Найскладніша форма економічної структури – внутрішній і сталий зв’язок між окремими метасистемами, з одного боку, окремими метасистемами та економічною системою загалом (наприклад, між суспільним та економічним способом виробництва) – з іншого, між окремими підсистемами та метасистемами (між продуктивними силами й економічними відносинами), підсистемами й економічною системою загалом (наприклад, між господарським механізмом і економічним способом виробництва). Необхідно досліджувати також механізм взаємозалежності та взаємодії економічної системи і навколишнього середовища, в процесі якого формується цілісна економіко-екологічна відтворювальна система. Ще однією якісно новою формою економічної структури є внутрішні й сталі зв’язки між різними рівнями економічної системи (стадіями, ступенями, етапами) в процесі її еволюції, зокрема, у процесі трансформації нижчої стадії капіталізму у вищу (який тривав майже чотири десятиліття) виникають закони перехідного періоду. Такі ж закони діють у процесі переходу одного ступеня капіталістичного способу виробництва на вищій стадії в інший, більш розвинений, одного типу або форми власності – в якісно нову. Сутнісно інші типи законів діють у процесі переходу однієї економічної системи в іншу, як це відбувається в Україні та інших постсоціалістичних країнах (див. Перехідна економіка у постсоціалістичних країнах). Однак це не означає зникнення категорій, що відображали економічну систему домонополістичного капіталізму, що зумовлено існуванням немонополізованого сектора економіки. Цей сектор підпорядкований гігантським монополіям. Теоретично це виражається, наприклад, у тому, що елементом монопольно високого прибутку є середній прибуток. Щоб категорійний апарат “Капіталу” Маркса не перетворився на закостенілі догми, слід дослідити його наповнення монополістичним, а відтак і державно-монополістичним та інтернаціональним змістом, враховуючи при цьому, що частина положень цього вчення не витримала перевірки часом. Аналогічний теоретико-методологічний підхід слід використовувати для характеристики переходу монополістичного ступеня капіталізму в державно-монополістичний, а його – в інтернаціональний державно-монополістичний капіталізм (найвищою формою розвитку якого є ЄС). Водночас у такій ієрархічній системі економічних законів і категорій категорії повинні посідати місце, яке визначилося внаслідок її підпорядкування більш розвиненій системі. Серед перелічених форм економічної структури, а, отже, внутрішніх і сталих закономірних зв’язків, виділяють найважливіші (див. Економічні зв’язки). На основі всіх видів системотворчих (регулятивних) зв’язків виникають і функціонують закони цієї підсистеми; закон поступового послаблення ринкових важелів саморегулювання економіки і посилення державного та наддержавного регулювання, закон планомірного розвитку економіки та ін. Раціонально сформований господарський механізм, поряд з іншими переліченими вище факторами, перетворює на органічну цілісність всі інші підсистеми, їх складові, елементи і компоненти, узгоджує виконувані ними функції, інтереси основних класів і соціальних груп через реалізацію основних функцій самого господарського механізму. Наступною конкретизацією системно-структурного аналізу та його елементів є наявність у системі загальної мети. Основна мета економічної системи, що виступає формою основного економічного закону, є її важливим системотворчим фактором. Оскільки економічна система еволюціонує в процесі переходу нижчої стадії у вищу, відбувається ускладнення цілей системи, з одного боку, і модифікація основної мети – з іншого. Таким чином, розвинена економічна система – комплекс метапідсистем, підсистем, елементів, компонентів і їхніх властивостей, взаємодія між якими та зовнішнім середовищем формує якісно або істотно нову інтегративну цілісність, сутність якої розкривається у відповідній структурі, а отже, сукупності економічних законів, що визначають розвиток усієї системи, а основною формою вияву є стратегічна мета суспільства. Кількісний показник цілісності економічної системи – ступінь цілісності, ступінь її перетворення на цілісність, що залежить від ступеня підпорядкування, узгодження всіх її структуротворчих складових для виконання спільних функцій і досягнення спільної мети. Для досягнення мети система може створювати органи, яких не вистачає, зокрема у процесі еволюції економічної системи капіталізму – державні та наддержавні органи регулювання макроекономічних процесів на національному і наднаціональному рівнях, щорічні зустрічі керівників семи провідних країн світу, на яких виробляється спільна економічна політика та ін.
Loading...