Сміт Адам (1723-1790) – видатний шотландський економіст, представник класичної політичної економії. Народився в м. Керколді в сім’ї митного чиновника, навчався у міській школі та в університетах Глазго (1737-1740) і Оксфорда (1740-1746). Наукову діяльність розпочав як філософ. У 1751 С. – завідувач кафедри логіки в Единбурзькому університеті, з 1752 очолив кафедру моральної філософії. Паралельно вивчав політичну економію. В 1764-1766 С. перебував за кордоном. В 1767-1773 жив у Шотландії, в 1773-1776 – в Лондоні, де написав головну свою працю “Дослідження про природу
і причини багатства народів” (1776). Система економічних поглядів С. внутрішньо суперечлива, зумовлена його методом дослідження. С. вивчав внутрішню структуру економічної системи капіталізму, а отже, властиві їй закони (що діють подібно до законів природи), проник у сутність економічних явищ і процесів. Водночас він з’ясовував зв’язки між різними категоріями на рівні явищ, форм вияву внутрішньої суті, поверхневі зв’язки між різними економічними процесами за умов конкуренції. Результати, отримані при застосуванні двох підходів, С. значною мірою ототожнював, ставив їх у причинно-наслідковий зв’язок,
у відносини субординації, не з’ясовуючи проміжних ланок. Внаслідок цього він нерідко отримував декілька сутностей. Економічну систему капіталізму С. трактував як єдину гігантську мануфактуру, в якій поділ праці є загальною формою співробітництва людей. Однак С. не вбачав істотної різниці між поділом праці всередині мануфактури, між підприємствами і галузями в суспільстві. Водночас С. розумів негативні аспекти тогочасного поділу праці: перетворення робітника на часткового найманого працівника (виконання ним деяких операцій, що не потребують освіти), погіршення умов праці, монотонність праці та ін. Причиною поділу праці він вважав таку характерну рису людської психології й поведінки, як схильність до обміну, а також у зумовленому ним зростанні продуктивності праці. Рушійною силою розвитку суспільства він називав егоїстичні інтереси людини до збагачення (і тому запровадив у науковий обіг поняття “економічна людина”), які нібито не суперечать інтересам суспільства. Більш прогресивними (порівняно з фізіократичними) були погляди С. на продуктивну працю. Вартість, за С., створюється не лише в сільському господарстві, а й в усіх галузях матеріального виробництва (див. Продуктивність праці). Відстоював два різні значення терміна “вартість”: як корисність будь-якого предмета (споживча вартість) і як володіння певним товаром (мінова вартість). Однак С. не розкрив сутності товару як діалектичної єдності (що передбачало взаємозумовленість, взаємоперехід, суперечливість та ін.) споживної і мінової вартостей, відповідних видів праці, що були підгрунтям кожної з них (як глибшої сутності – сутності другого порядку). Через це він не розрізняв процес праці як фактор створення вартості та процес праці як фактор перенесення вартості засобів виробництва на створений продукт. У процесі обміну продуктами праці регулятором цього обміну є праця товаровиробників як єдине точне мірило вартості. С. зазначав, що вартість продукту визначається не фактичними витратами праці окремого товаровиробника, а кількістю праці, необхідної для його виробництва, тобто він наблизився до розуміння індивідуальної та суспільно необхідної праці, але не зміг чітко розмежувати їх. Отже, С. заклав основи розуміння механізму відхилення ціни від вартості товарів. Заслугою С. є й виділення простої та складної праці, з’ясування їх неоднакового впливу на вартість, впливу інтенсивності праці на утворення вартості. Водночас ці наукові елементи розуміння вартості поєднувалися в його праці з поверхневими, на рівні явища, оскільки вартість товару він визначав кількістю праці, яку треба витратити, щоб купити певний товар. Тому вартість товару визначається сумою трьох доходів (заробітної плати, прибутку і ренти). Закон вартості, на його думку, діяв лише за простого товарного виробництва. Крім того, С. не зміг розкрити якісного аспекта вартості як суспільного відношення між товаровиробниками, що має історичний характер, наповнюється у процесі еволюції товарного виробництва елементами якісно нового змісту. Водночас С., за словами Маркса, відчув перетворення закону на свою протилежність (закон ціни виробництва), але не зміг розкрити цього процесу. С. першим з’ясував співвідношення промислового і торговельного прибутків, земельної ренти, позичкового відсотка, розглядав промисловий прибуток як основну форму додаткової вартості. С. заперечував, що прибуток є іншим видом заробітної плати, ніж нагляд і управління підприємством (доказ цього – залежність прибутку від розмірів використовуваного капіталу, а не від складності та кількості управлінської праці, залучення до процесу управління найманих управляючих); така його позиція була однобічною, оскільки С. ігнорував працю підприємця як одне з джерел прибутку. С. зазначав, що робітник продає свою працю капіталістові, хоча насправді капіталіст купував робочу силу, право на її використання у процесі праці. Основою заробітної плати, за С., є вартість засобів існування, необхідних для забезпечення життя робітника і членів його сім’ї, виховання дітей; нижня межа заробітної плати – “фізичний мінімум”. Якщо заробітна плата нижча за цей мінімум, існує загроза вимирання робітників у країнах, що економічно регресували. Важливу роль у встановленні конкретного рівня заробітної плати С. відводив боротьбі робітників, співвідношенню сил між двома класами, позиції держави (яка переважно підтримує капіталістів). С. обстоював встановлення високої заробітної плати (що стимулювало б зростання продуктивності праці, сприяло нагромадженню капіталу та підвищенню попиту на працю), спростовуючи думку, що висока заробітна плата розбестить робітників і не стимулюватиме їх до праці. Двоїстими є його погляди на сутність земельної ренти та джерела її утворення. С. визначав її як нетрудовий дохід, а її розмір пояснював надлишком вартості над заробітною платою робітників і середнім прибутком фермера-капіталіста. Водночас він стверджував, що рента разом із заробітною платою і прибутком визначає вартість товару. У цьому випадку рента поставала як джерело вартості, отже, була не трудовим доходом, а винагородою за послуги землі. Розглядаючи сутність капіталу, він, з одного боку, характеризував його як вартість, що дає додатковий дохід за рахунок експлуатації найманої праці, і сформулював найпростіше наукове визначення капіталу як самозростаючої вартості. Водночас С. характеризував його як запас речей, необхідних для процесу виробництва. Отже, категорія “багатство” була капіталом, а основним засобом його збільшення – розвиток мануфактурного поділу праці. С. першим поділив капітал на основний та оборотний щодо всіх галузей матеріального виробництва. Однак у нього відсутній передусім чіткий критерій поділу капіталу на основний та оборотний, на постійний і змінний. Він розмежував валовий дохід і чистий прибуток жителів країни. Однак чистий прибуток С. водночас ототожнював тільки з фондом особистого споживання, що характерне лише для простого відтворення. Крім того, він необгрунтовано стверджував, що вартість окремого товару або всього річного продукту складається із заробітної плати, прибутку і ренти – з доходів. У такому разі зникає відмінність між валовим доходом (сукупним суспільним прибутком) і національним доходом. С. доводив при цьому, що коли ціна містить елементи, які не розкладаються на доходи, то в підсумку їх можна розкласти на доходи, отримані на попередніх стадіях обробки сировини. Цієї помилки він припустився через нерозуміння двоїстого характеру праці, перенесення конкретною працею вартості машин, устаткування тощо на новостворений продукт, вона відома як “догма Сміта”. Розглядаючи проблему продуктивної та непродуктивної праці, С. визначав продуктивну працю як таку, що виготовляє вартість, обмінюється на капітал, є джерелом прибутку, збільшує капітал. Непродуктивною вважав працю, що обмінюється на дохід, не збільшуючи вартості (наприклад праця домашньої служниці). Однак до продуктивної праці відносив лише ту, що уречевлюється в товарі або продукті, які можна продати. Такий підхід характеризує продуктивність праці лише щодо матеріально-речового змісту й, згідно з ним, праця у сфері послуг (освіти, охорони здоров’я, науки, управління економікою та ін.) є непродуктивною. Предметом політичної економії С. вважав багатство капіталістичного суспільства, причини і джерела його виникнення. При цьому він розмежував нормативну (спрямовану на теоретичне дослідження процесу виробництва і нагромадження) і позитивну (передбачає обгрунтування економічної політики держави та ін.) сторони цієї науки. У своїй праці С. охарактеризував економічну систему капіталізму мануфактурного періоду, в якій держава відігравала пасивну роль. Він відводив їй роль верховного арбітра за дотримання правил вільної конкуренції, захист приватної власності. Держава, на його думку, має виконувати лише функції, які окрема людина не в змозі виконати або зробить це економічно неефективно: організація громадського порядку, державної служби, національної оборони, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в робочому стані, забезпечення грошового обігу. Такій діяльності держави він протиставляв механізм вільної конкуренції (“невидиму руку”), в якій стихійно діють економічні закони. Крім того, він спрощено характеризував економічну мету даної системи – зростання зайнятості, оскільки абстрагувався від її суспільної форми.
Loading...