Стиль у політиці
Політологічний словник
Стиль у політиці (від грецьк. stylos – паличка для письма)- сукупність ознак, властивостей характеру поведінки політичних діячів, партій та угруповань, для яких притаманні особливі риси, засоби, способи і методи політичної діяльності в управлінні суспільством. С. у п., як правило, збігається з типом і характером певного політичного режиму.
У сучасній політичній науці визначаються такі стилі політичного управління: демократичний, який передбачає колегіальне вирішення проблем і робить акцент на спонукальних можливостях
Важливими елементами сучасного політичного стилю управління є інноваційність, лексикон лідера, прогностичні навички, політичний маркетинг, арбітражні здібності керівника, відчуття політичного часу. Сучасна політологія визначає також основні фактори формування стилю політичного управління. Серед них: історичний (вплив історичних традицій на взаємовідносини суспільства і держави); економічний (стан економіки в державі та рівень зовнішньоекономічних відносин зі світовою спільнотою); адміністративно-територіальний (прагнення владного центру максимально зблизитися з регіональними структурами управління); фактор виробничої ситуації (вплив дефіциту часу та ресурсів на вирішення найважливіших проблем суспільства); фактор складності суспільних завдань (залежність розв’язання проблем від професійного рівня та загальної культури політичного лідера та компетентності керівних кадрів). С. у п. вимірюється наявністю формально-адміністративної структури (координація і контроль, формування і планування політичних цілей, вибір методів для прийняття рішень, компетентне втручання у процес управління, своєчасне коригування курсу та ін.); здатність усвідомлювати та синтезувати реальні соціальні проблеми, а також ціннісні норми та традиції, спрямовані у майбутнє.
Понарин А. С. Политология. – М., 1998.; Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры. – К., 2001; Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. – К., 1995; Пахарев А. Стиль політичного лідерства: фактори формування та складові//Нова політика. – 2001. – № 5.
А. Пахарев