Теорії та концепції економічного зростання – сформульовані різними напрямами і школами теорії та концепції сутності, механізму, факторів і динаміки процесу економічного зростання на різних етапах історичного розвитку. Модель зростання А. Сміта є домінантною моделлю класичного зростання. Він допускав наявність тенденції зростання або зниження реальної заробітної плати залежно від співвідношення темпів зростання населення і темпів технічних досягнень та інвестицій в основний капітал. Включення Рікардо до моделі спадної граничної
продуктивності землі зробило зростання менш можливим, ніж у Сміта, але Рікардо стверджував, що це можна подолати технологічним поліпшенням устаткування (хоча й з урахуванням граничної продуктивності) і спеціалізацією завдяки торгівлі. К. Маркс пояснював економічне зростання умовами конкурентної боротьби, закономірностями суспільного поділу праці та ін. Аналізуючи циклічний характер економічного зростання, він поділив економіку на два підрозділи, у першому з яких виробляють засоби виробництва, а в другому – споживчі товари, вважаючи закон тенденції норми прибутку до зниження основоположним (після основного).
Він аналізував зростання, абстрагуючись від науково-технічного прогресу, – випадок, коли зростання не передбачає жодних змін капіталоозброєності (див. Рівновага економічної системи). Цей недолік у схемах розширеного відтворення врахував Ленін. Й. Шумпетер стверджував, що технологічні інновації “виштовхують” економічну систему з урівноваженого стану. Якщо один підприємець вдається до інновацій, це збільшує його прибутки і змушує інших підприємців чинити аналогічно – розробляти, створювати і поширювати нові види товарів, технологій, впроваджувати нові організаційні форми. У такий спосіб збільшуються доходи економіки і забезпечується зростання. Сучасні Т. та к. е. з. сформувалися на основі двох теоретичних джерел – кейнсіанської теорії макроекономічної рівноваги і неокласичної концепції виробництва, започаткованої Ж.-Б. Сеєм і Г. Тюненом – і набули свого завершення у працях Дж.-Б. Кларка. Основними методологічними передумовами неокласичної концепції економічного зростання вони називали: наявність двох однорідних виробничих факторів (праці і капіталу), які створюють однаковий продукт; домінування вільної конкуренції, яка забезпечує оплату цих факторів відповідно до їх граничних продуктів, а також можливість вільної зміни цих факторів, а отже зміни їх цін та ін. (див. Моделі економічного зростання неокласичні). Загальним недоліком цих передумов є їх розходження з практикою, оскільки вільна конкуренція переважала лише на нижчій стадії розвитку капіталізму. Цю тезу неокласиків аргументовано критикували англійські економісти (Дж. Робінсон та Е. Чемберлін). Успадкування в цих моделях хибної концепції граничної продуктивності всіх факторів виробництва призводить до теоретико-методологічної некоректності концепції розподілу. їх важливими недоліками є приписування капіталу і землі фізичної продуктивності, механічне перенесення отриманих результатів на процес розподілу. Крім того, вони догматично та антиісторично постійно проповідували домінантну роль приватної власності та основаного на ній механізму вільної ринкової конкуренції, а також ігнорування провідного значення колективних цінностей у сучасному суспільстві. Перші концепції економічного зростання, які використовували для аналізу моделі такого зростання, виникли як розвиток і критичне осмислення кейнсіанської теорії макроекономічної рівноваги. Основними елементами теорії Дж.-М. Кейнса, що вплинули на розвиток Т. та к. е. з., є: 1) увага до проблеми формування “ефективного попиту” як умови реалізації створеної продукції з наголосом на вирішальному значенні проблеми реалізації; 2) розробка теорії динаміки основних компонентів національного доходу – споживання і накопичення, залежності приросту національного доходу від певної величини витрат (теорія мультиплікатора); 3) положення про те, що безробіття може бути наслідком не надзвичайно високого рівня заробітної плати, а загальних умов відтворення, для яких характерний недостатній рівень “ефективного попиту”. Водночас він абстрагувався від проблеми розподілу. Теорія Кейнса стимулювала появу неокейнсіанської концепції економічного зростання, що базується на спрощеній моделі, основні принципи якої були майже одночасно сформульовані Р. Харродом та Е. Домаром наприкінці 40-х XX ст. І Харрод, і Домар дійшли висновку, що умовою динамічної рівноваги (за постійної норми накопичення і незмінної капіталомісткості) є стійкий, постійний приріст національного доходу. Основними недоліками моделі Харрода-Домара є те, що вони не враховують технічного прогресу, якісних характеристик праці й капіталу, їхньої взаємодії та взаємозаміщення у процесі розвитку технологій, повністю ігнорують соціально-економічну структуру суспільства, яка має визначальний вплив на макроекономічні показники, передусім на співвідношення нагромадження і споживання. Крім того, капітал, який вони ототожнювали із засобами виробництва, – не самостійне джерело вартості (поряд із працею), він є фактором синергічного ефекту, що виникає в результаті взаємодії праці людини з засобами виробництва. Неокласична концепція зростання грунтується на двох основних постулатах: 1) вартість продукції створюють фактори виробництва, передусім праця і капітал, кожен з яких робить свій “внесок” у її створення, крім того, виробнича функція є формою вираження зв’язку між продукцією та її факторами з усіма категоріями функціонального аналізу цього зв’язку граничного продукту, показників еластичності виробництва, еластичності зміщення факторів та ін.; 2) використання виробничих функцій в аналізі статистичних даних, які характеризують економічне зростання, означало початок дослідження оцінки ролі окремих факторів зростання – від кількісних до якісних. Використовуються два основні типи функцій. Перший – “класична” функція Кобба-Дугласа (див. Виробнича функція Кобба-Дугласа). Вперше її модернізований варіант для аналізу факторів зростання застосував Я. Тінберген. Другий тип – модель Солоу, в якій робиться спроба дослідити, як основні фактори виробництва – праця, капітал, технологічні зміни – впливають на динаміку обсягу виробництва за рівноважного стану економічної системи. Основний висновок, що випливає з цієї моделі, – єдиним джерелом довготермінового зростання доходу на одного працівника, а отже, рівня споживання, є науково-технічний прогрес. У цій моделі не враховується, що єдиним джерелом такого зростання є праця, не взято до уваги чимало обмежень економічного зростання (екологічних, енергетичних); факторів зростання, на які можна вплинути за допомогою заходів економічної та соціальної політики (освіта, соціальна стабільність, охорона здоров’я, військові витрати та ін.); динаміки добробуту в найближчому періоді, ігнорування ролі відносин економічної власності у такому зростанні. Альтернативою неокласичній концепції зростання є посткейнсіанська теорія зростання і розподілу, започаткована у працях Дж. Робінсон і Н. Калдора, розвинена у працях Л. Пазінетті та Дж. Крегеля. В її основі – дві тези: 1) темпи зростання залежать від розподілу доходу, оскільки загальний обсяг заощаджень складається з суми заощаджень із заробітної плати та прибутку; 2) розподіл доходу залежить від темпів нагромадження, що визначають норму прибутку і, отже, частку прибутку в доході. У моделі економічного зростання Калдора темпи зростання і розподіл доходу – внутрішньо пов’язані категорії (див. Моделі економічного зростання). Е. Денісон доводив, що “технічний прогрес” у вузькому значенні цього терміна (без урахування факторів, що пов’язані з поліпшенням якості праці за зростання рівня освіти та кваліфікації робітників) забезпечує третину темпів зростання реального національного доходу. Серед багатьох факторів, які не піддаються безпосередній (або опосередкованій) оцінці, Денісон виокремлює ті, які належать до факторіальних, – матеріальне стимулювання праці, державний капітал, ефект масштабу виробництва і зростання його спеціалізації, а також вплив змін у структурі виробництва. Ці фактори, за Денісоном, забезпечують 12% загального приросту національного доходу; решта 20% – власне прогрес знань, до якого Денісон відносить “технологічні знання” і знання “з управління”. В концепціях економічного зростання Р. Лукаса і П. Ромера основна увага приділяється впливу технологічних змін і “людського капіталу” на загальноекономічну динаміку, що із зростанням національного багатства вплив циклічних коливань на рівень життя послаблюється. Водночас більшість із перелічених факторів він розглядав відокремлено від праці, не враховував ролі економічної власності. Певне зближення кейнсіанського і неокласичного підходів до аналізу проблеми економічного зростання виявилось у формуванні політики економічного зростання. Політику стабілізації економічного циклу, засновану на регулюванні попиту, економісти й політики намагалися пов’язати з політикою збільшення виробничого потенціалу, що базується на заохоченні капіталовкладень і підвищенні їхньої ефективності. Таке “пов’язування” зводилося до застосування кейнсіанських методів стимулювання попиту за економічного спаду і недовикористання виробничих ресурсів, заохочення зростання виробничого потенціалу за умов, коли всі економічні резерви виробничих можливостей і робочої сили вичерпано. Однак у цій теорії переважали кейнсіанські акценти. Кейнсіанці також вважають, що монетарна та фіскальна політика повинні використовуватися для боротьби з безробіттям або інфляцією. До загальних недоліків Т. та к. е. з. відносять також ігнорування ролі раціональної економічної політики, світової торгівлі.
Loading...