Виховання підростаючих поколінь в умовах боротьби за виживання
Історія педагогіки України
Розділ І
ВИХОВАННЯ ТА НАВЧАННЯ НА ТЕРЕНІ УКРАЇНИ У НАЙДАВНІШІ ЧАСИ
1. Виховання підростаючих поколінь в умовах боротьби за виживання
Археологічні пам’ятки засвідчують, що навіть у льодовиковий період землі сучасної України були зручними для проживання людей. Тут знайдено й досліджено чимало пам’яток раннього, середнього та пізнього палеоліту, які дають змогу уявити соціальну організацію прадавнього суспільства.
Основною соціальною одиницею тоді була дородова община з невпорядкованими
Виживання та подальший розвиток первісного людства визначила господарська діяльність: збиральництво, скотар ство, землеробство.
Засоби існування давала природа: тваринний і рослинний світ. Спочатку основним способом добування їжі було збирання плодів, ягід, їстівних коренів, полювання на тварин та риболовля. Очевидно, дітей змалку навчали розрізняти рослини та їхні
За пізнього палеоліту відбувається перехід до родової організації суспільства. Спорідненість у роді визначалася за материнською лінією, оскільки панував груповий шлюб і діти не знали батька. Але шлюби між членами одного роду заборонялися. Жінка виступала у ролі берегині родинного вогнища, відала харчовими запасами. Переважне становище жінки у первісному суспільстві зумовило виникнення матріархальних відносин. На чолі роду, родової общини, куди входили десятки, а то й сотні людей – родичів, стояли жінки.
Материнська родова община як суспільна організація виникла близько 30 000 років тому. В науці вона дістала назву матріархату (від лат. “шатер” – мати і грец. “архі” – влада).
Матріархат відбився на релігійних уявленнях та в культі богині-матері. На це вказують знайдені археологами численні фігурки жінок, вирізьблені з бивня мамонта чи м’яких порід каменю. Зображення являють собою узагальнений образ матері-прародительки.
Рід був універсальним колективом, він виконував шлюбні, господарські, релігійні, виховні, а згодом – військові та охоронні функції. Праця мала колективний характер, її результати розподіляли між усіма членами роду. У процесі трудової діяльності розвивалися мислення, мова, набувались позитивні знання. Дітей змалку готували до життя в родовому колективі: передавали їм трудові навички, вчили дотримуватись обрядів, слухатися старших, шанувати матір, коритися її автори-тету.
У вихованні враховували стать і відповідні соціальні та господарські функції. Дівчаток готували до ролі матері, годувальниці, володарки, правительки. Хлопчиків знайомили з тими видами діяльності, які виконували чоловіки (полювання, виготовлення зброї, знарядь праці), та залучали до посильної праці. У період матріархату та екзогамії дітей до п’яти – шести років виховувала мати. Потім хлопчиків передавали в суспільні чоловічі житла, дівчаток – у жіночі. Там їхніми наставниками ставали відповідно брати й сестри по матері.
Значні зрушення в розвитку господарства і соціальних відносин ха рактеризують епоху неоліту. Унікальний природний комплекс степової, лісостепової, лісової смуги, гори, повноводі ріки, найкращі в світі чорноземи, Чорне та Азовське моря, помірний клімат сприяли зародженню скотарства та землеробства. Вчені вважають, що саме на теремі України був один із центрів окультурення диких тварин, приручення людиною собаки, бика, свині, а після приручення коня тут було створено воза й колесо. Розвиток скотарства зумовив потребу опанувати нові способи добування засобів існування, а саме: догляд за свійською худобою, заготівлю кормів, переробку продуктів скотарства. Мати чи за її дорученням старші діти залучали молодших до випасання худоби, догляду й вигодовування свійських тварин, птиці. Набуваючи трудові навички, діти одночасно вивчали поведінку тварин, сприятливі умови їх існування та розмноження, способи запобігання захворюванням та лікування, дізнавалися, як зберігати та переробляти залишки м’ясо – молочних продуктів. Посильна виробнича праця стає чинником навчання й виховання поряд з природою.
Землеробство виникло зі збиральництва. Від збирання корисних рослин наші пращури перейшли до вирощування їх.
На територію України культурні злаки – пшениця, ячмінь – по трапили через Балкани. Так само, як і скотарство, землеробство було для людини джерелом господарських та природничих знань і вмінь, до якого її долучали змалку.
Важливе історичне значення для розуміння характеру образотворчого мистецтва, вірувань населення неоліту, а можливо, й витоків праписемності, має так звана Кам’яна Могила поблизу Мелітополя. Тут знайдено виконані первісними митцями на камені численні сцени полювання на диких тварин, а також різноманітні геометричні композиції: прямі та звивисті лінії, трикутники, кола, ромби. Усі фігурки тварин зображені “пораненими” і зберегли сліди вохри. Схоже, тут було святилище. З навколишніх поселень, сліди яких виявлено поблизу Кам’яної Могили, сюди приходили служителі культу для здійснення мисливського ритуалу, аби реальне полювання було успішним.
Розвиток господарської діяльності, опанування виробництва металів у мідному та бронзовому віках зумовили появу нових, складніших знарядь праці. На території України знайдено багато слідів первісного ремісничого виробництва (металоливарства, гончарства, ткацтва), яке розвивалося поряд із скотарством і землеробством.
Осередки ремесел виникали там, де були відповідні умови: угіддя для випасання овець, землі, придатні для вирощування льону, поклади металевих руд тощо. В науку до майстра йшли діти й підлітки, які мали хист до певного ремесла. Отже, господарська діяльність зумовлювала зміст і методи трудового виховання та навчання.
Потреби, пов’язані з розвитком виробничого скотарства, землеробства, ремісництва, з використанням досконаліших знарядь праці, зокрема металевих, поступово висували на перший план чоловічу працю як більш продуктивну. Відповідно на заміну материнській владі прийшла батьківська, або патріархат (від грецьких слів “патер” – батько, “архі” – влада). Панівне становище у господарському та суспільному житті роду, племені і в сім’ї посіли чоловіки.
З утвердженням патріархату відбувається перехід від безладних шлюбів до одношлюбної сім’ї – моногамії. Рід втрачає своє значення. Він розпадається на окремі родини, кожна з яких має власне житло, худобу, поле тощо, і самостійно веде своє господарство. У громадському користуванні залишаються тільки луки, ліси, водойми.
Виховання дітей відбувалося в будинках молоді. Там старші члени роду допомагали їм оволодівати господарськими навичками, передавали заповіти предків, знайомили з родовими віруваннями та звичаями. Завершувалось виховання ініціаціями – системою випробувань на фізичну зрілість та готовність до участі в господарському житті колективу.
Відтворити уявлення про народно – педагогічні традиції прадавніх українців допомагають досягнення археології, мовознавства, історії.
Досить добре вивчена поширена на території сучасної Правобережної України трипільська культура (IV – III тисячоліття до н. е.). Вона позначилась на розвитку слов’янських племен – пращурів українців.
Основним заняттям трипільців було землеробство. Вирощували кілька сортів пшениці, ячменю, просо. Землю обробляли мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником. Злаки жали серпом, за допомогою зернотерок виробляли борошно і крупу. Займалися і скотарством. Мисливство, рибальство й збиральництво відігравали допоміжну роль. Розумілися трипільці й на обробці міді. Мали досить високий рівень домобудування. Знахідки залишків ткацького верстата свідчать про розвиток прядіння і ткацтва. З трипільських часів збереглося багато ке-рамічних виробів високого гатунку з орнаментами на побутові та релігійні теми.
Населення мало певну суспільну організацію. Родовід трипільці вели по лінії батька. Початковою ланкою була моногамна сім’я, яка згодом стала самостійною господарською та виховною ланкою трипільського суспільства. Дві-чотири сім’ї створювали великосімейний колектив, який шляхом розподілу обов’язків забезпечував рентабельне господарство, володів знаряддями праці, худобою, домівкою, земельною ділянкою і розподіляв вироблені продукти. Для виконання великих робіт кілька сусідніх колективів гуртувалося в общину (350 – 550 осіб). З общин утворювалось плем’я, яке налічувало до 4500 осіб.
Осередком виховання виступала індивідуальна сім’я, потім великосімейний колектив, община, плем’я. Навчання найпростіших способів обробітку землі, гончарного виробництва, ткацтва, декоративного розпису, обробки дерева, металу відбувалося у процесі виробничої діяльності. Засвоюючи уміння і навички, якими оволоділи дорослі, підлітки в міру своїх можливостей були допоміжною силою в господарських справах.
Старі члени родини вже не могли працювати. Вони виконували функцію “соціальної пам’яті й совісті” колективу. Передаючи свій досвід і знання, вони знайомили молодь з легендами, ритуалами, звичаями племені, роду. Старійшин поважали і саме вони найчастіше управляли колективом.
Зміст і характер виховання дітей, як і виробнича праця, у трипільців залежали від статі, а також визначались умовами життя й виробничою діяльністю дорослих. Дівчаток навчали готувати їжу, утримувати домівку, доглядати за молодшими дітьми. Хлопчиків загартовували фізично, виховували в них риси та вміння, необхідні майбутньому реміснику, мисливцю чи воїну. Жіночі й чоловічі поховання цього періоду принципово різняться набором знайдених у них предметів господарської діяльності. Менше різняться набори предметів у похованнях дорослих і дітей однієї статі.
У чоловічих похованнях виявлено кам’яні та кістяні клини, сокири, бойові топірці, точильні бруски, шила, серпи, мідні кинджали. У похо ваннях хлопчиків також чимало крем’яних ножів, наконечників стріл, сокир, кам’яних скребків чи зброї. Очевидно, підростаюче покоління вчили користуватися цими знаряддями. Іноді трапляються мініатюрні посудини, амулети, мідне намисто й інші прикраси.
Чоловічі поховання багатші за жіночі. Очевидно, це зумовили важча й досконаліша праця, військова справа чоловіків. Багатші поховання свідчать також про вияв пошани до чоловіків, властивий патріархату.
У жіночих похованнях виявлено крем’яні ножі, ретушери, прясла, посуд, прикраси. Те саме, але в меншому асортименті, знайдено в похованнях дівчаток. Побутова праця жінок була посильна дівчаткам, які досить рано прилучалися до неї шляхом практичного навчання.
Серед знахідок часів трипільської культури чимало жіночих статуеток. Лише пошана до матері, розуміння її дітородної та виховної ролі могли породити культ жінки і його матеріалізацію в ритуальних фігурках. До цих фігурок зверталися з проханнями, молитвами, клятвами, обіцянками. Отже, в добру й продуктивну силу жінки вірили і за патріархату, виховували до неї особливу повагу в житті та обрядах.
Важливою складовою виховання прадавніх українців були розповіді про минуле свого краю, роду, племені, про визначні події та людей, які прислужилися товариству. Молоді також розповідали про звичаї, правила, яких дотримувалися старші, про повагу до ватажків та старшини. Сім’я та інші суспільні організації пильнували, щоб ці оповідання передавалися з роду в рід правильно й незмінно, щоб підлітки та молоді люди вивчали їх і пам’ятали. У такий спосіб закладались основи моральності наших попередників.
Проте з часом деякі історичні оповідання перетворювались на легенди, в яких поряд з історичними подіями було чимало вигадок.
Зрештою для передавання інформації створили вузликове письмо, яке відоме у слов’ян і балтів. Вузликами та кольором ниток спочатку позначали чари, замовляння у язичників. Далі вузликові позначки стають мовби грамотою на вивезення певної кількості дерев чи дров з лісу, бочок риби. Кінці нитки скріплялись печаткою, щоб більше не можна було в’язати.
Значно кращим способом зберігання й передавання інформації в часі виявився писемний. Спочатку це було малювання образів, символів, знаків, різьблення га зарубки. Перші стародавні повідомлення збереглися у формі наскельних малюнків та орнаменту на керамічних виробах і дістали назву малюнкового письма.
Разом з культурним розвитком людства еволюціонувало й письмо, допоки не виникло алфавітне, яке виявилося найзручнішим. На відміну від малюнкового за допомогою алфавітного письма можна записати будь-що і зберігати відомості будь-який строк. Письма навчали підростаючі покоління. Саме завдяки цьому написами на камені, металі, глині чи цеглі стало можливим передавати пам’ять про події через довгий ряд поколінь незміненою. Тогочасні записки та написи дали основу сучасникам для відомостей про давнину.
Отже, віддавна передавання досвіду, життєвих знань, писемності від покоління до покоління становило сутність історичного буття на роду. Пріоритетного напряму в житті та вихованні молодих поколінь набула трудова, насамперед хліборобська, діяльність праукраїнців.
Могутнім джерелом ідей, засобів, методів і прийомів самобутнього виховання та формування моральних засад була багатогранна за змістом і формою народна творчість: пісні, перекази, прикладні мистецтва і промисли.
За деякими іноземними джерелами, у пониззі Дніпра, Причорномор’ї та приазовських степах у III – І тисячолітті до н. е. існували войовничі общини давньоукраїнського жіноцтва. Є гіпотеза, що стародавня жіноча вольниця утворилася як опозиція патріархатові, що змінив матріархат. Давньогрецькі вчені, зокрема, Гіппократ (470 – 356 р. до н. е.), зазначають, що жінки виховували тільки дівчаток. Обізнані з народною медициною, вони ще з дитинства дівчаткам накладали на праву грудь розігрітий мідний інструмент, аби випалити її безболісно. Внаслідок цього вся сила переходила до правого плеча і правої руки, що дозволяло вправно стріляти з лука. Звідси назва “амазонки”, що означає “безгруді”.
Амазонки займалися скотарством, хліборобством, рибальством, мисливством, ремісництвом та військовим добутком. Хоробрі, витривалі, дужі воячки, вправні вершниці, вони добро володіли мечем, бойовою сокирою, списом, луком.
Французький географ А. Таве (1502 – 1592) писав, що амазонки відігравали значну роль у розвитку давньоукраїнської культури. Згідно з метою й суспільною організацією амазонок принципово різнилося виховання дівчаток і хлопчиків. Дівчатка отримували військово-фізичне виховання, з малолітства опановували бойові прийоми, вчилися володіти зброєю. їх виховували хоробрими, мужніми, вольовими й навіть жорстокими, владними. З хлопчиків готували робітників на рівні того часного ремісничого виробництва. До того ж виховували у них покірливість, формували психологію неповноцінного члена суспільства. За Гіппократом, амазонки калічили народжених хлопчиків, аби вони не могли потім воювати проти жінок. За Геродотом, хлопчиків убивали або віддавали скіфам (їхнім батькам).
Згадування про амазонок на терені України, які намагалися штучно повернути розвиток суспільних відносин до матріархату, засвідчує давнє прагнення вільнолюбного українського жіноцтва до самостійності та незалежності у своїх діях.
За переказами та легендами, сарматські жінки жили як амазонки: полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, одягалися як чоловіки, виконували функції жриць. Археологічні знахідки свідчать про те, що сарматок часто ховали разом зі зброєю.
Важливий вплив на становлення й розвиток педагогічних уявлень праукраїнців справили активні контакти з іншими племенами й народами, з якими їх зводила доля протягом тисячоліть. Зокрема, історичні й археологічні матеріали засвідчують майже тисячолітній період співіснування в Північному Причорномор’ї засновників античних міст – держав Ольвії, Тіри, Херсонеса, Боспорського царства грецьких колоністів зі скіфами й сарматами.
Центри давньогрецької цивілізації виникли на Чорноморському уз бережжі в VII – V ст. до н. е. Основу їхньої економіки становили землеробство, рибний промисел, ремесла, торгівля. У грецькому суспільстві повноправними були чоловіки. Жінки та іноземці були безправними. Втім до певної міри це були демократичні держави. Вища державна влада у разі потреби скликала народні збори для прийняття важливих рішень.
Різні документи вирізали письменами на камені, який виставляли на площі, щоб усі могли з ними ознайомитися. Знайдено такі написи, датовані V ст. до н. е. “Рада і народ постановили…”, “За пропозицією такого-то чи таких – то…”, – зазначено в них. Поряд з грецькими написами археологи знаходять написи, зроблені праслов’янським письмом.
Населення Причорномор’я було повсюдно письменним. Про це свідчать численні графіті на керамічному посуді: різні присвяти, побажання, набори літер, складів, що являли собою шкільні вправи. У Березані та в Ольвії знайдено написи на свинцевих пластинах. У них йдеться про повсякденні справи, містяться різні вказівки адресатам тощо. Найцікавіший – лист Ахіллодора, в якому, зокрема, є відомості про соціальну структуру населення Нижнього Побужжя і про зв’язки між Березанським поселенням та Ольвією.
У написах згадують гімназії для фізичного виховання дітей. Вони були в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї, Фанагорії, Танаїсі. Один з гімнасіїв зберігся на центральній площі Ольвії. Це приміщення для різних фізичних вправ. Розміщення його в центрі підкреслює те значення, якого надавали фізичній підготовці юних громадян у грецькому суспільстві.
Особливо популярними були змагання з п’ятиборства, до якого входили біг, стрибки, метання списа, диска, боротьба.
Рівень науки серед колоністів загалом відповідав рівневі тогочасної науки Греції. Населення причорноморських міст добре знало системивимірів. Це були міри довжини, рідини, сипких речовин, міри ваги й грошей. Рахунок здійснювали за десятковою системою. В іонійській системі для позначення цифр першого десятка використовувались перші десять літер із штрихами справа й угорі. В античній системі цифри позначалися за допомогою п’яти літер.
У грецькому календарі налічувалося 12 місяців по 30 і 29 днів. Початок нового року припадав на середину липня. Місяць поділявся на гри декади, дні позначалися порядковими числівниками.
Подібно до Греції в Причорномор’ї знали скульптуру, живопис, ар-хітектуру, театр, музику. В інтер’єрах багатих будинків і в розписах склепів відкрито зображення музикантів та їхніх інструментів – кіфар, флейт, лір, труб. Літературні пам’ятки представлені графіті та віршованими епітафіями. Написи на постаментах статуй зберегли імена скульпторів.
Певне уявлення про виховання дітей на терені причорноморських степів дають археологічні знахідки, зокрема іграшки. Попри війни, суспільно-політичні зміни батьки виховували дітей, виготовляли чи купували для них іграшки. Здебільшого іграшки робили з випаленої глини. Знайдені брязкальця VI ст. до н. е. і подібні до них іграшки І – II ст. н. е. мали форму двостулкової мушлі або колиски, на якій зображена дитина, що лежить із перехрещеними ніжками. Ляльки з підвішеними ногами й руками відомі у похованнях Північного Причорномор’я з V ст. до н. е. Дерев’яна іграшка, теракотові візки, запряжені бичками, датуються І – II ст. н. е. У дитячих похованнях еллінів знаходять іграшкових птахів, баранців, собак, півнів, теракотових коників на колесах.
Іграшковий набір свідчить, що в іграх переважала побутова темати ка: забавляння немовлят брязкальцями, ігри в сім’ю з лялькою, догляд за свійськими тваринами, яких вирощували, використовували в упряжках візків. Рибальство представлене іграшковими рибами та відповідними іграми. Гральні кості, очевидно, служили забавкою не лише для дітей, а й для дорослих.
Отже, навіть фрагментарні згадки про писемність, знайдені іграшки, залишки гімнастичних залів тощо свідчать про те, що на території України населення дбало про своїх нащадків, передавало їм знання, власний досвід, формувало світогляд, загартовувало фізично.
Античні міста – держави, підтримуючи міцні економічні й культурні зв’язки з сусідніми народами, позитивно вплинули на їхній побут і культуру. У скіфів формується своя державність, виникають міста, по селення, дещо подібні до грецьких. Ймовірний і грецький вплив на письменність, освіту, а також взаємозбагачення культур народів, які проживали на сусідній території.
Про ранніх східних слов’ян початку І тисячоліття н. е. та їхні зв’язки з населенням сусідніх земель відомо з писемних джерел. Візантійські автори називали східних слов’ян антами. Вони займали лісостепове межиріччя Дніпра і Дністра з виходом на землі Верхнього Подніпров’я і Прип’ятського Полісся. Вважають, що предками слов’ян були осілі племена доби енеоліту і раннього залізного віку.
З антами пов’язують значну частину археологічних пам’яток черняхівської культури. Основна галузь господарства антів – орне земле-робство. Вони мали залізні плуги, серпи, коси. Для переробки зерна використовували млини. Анти добре знали різні ремесла: залізоробне, гончарське, ювелірне, будівельне, бондарське. Вміли обробляти дере-во, кістку, камінь, скло. Ремесла сприяли розвитку зовнішньої торгівлі, яка велася у кількох напрямах: Північне Причорномор’я, Центральна Європа, Римська імперія, інші віддалені країни.
Економічні й культурні зв’язки антів із зовнішнім світом сприяли розвиткові математичних та інших знань, писемності. Зокрема, на черняхівській кераміці знайдено прокреслені давньогрецькі та латинські літери. Водночас відкритий Б. Рибаковим землеробський календар, який узагальнював спостереження ранніх слов’ян за природними явищами, являв собою символічний орнамент на ритуальних керамічних виробах, виконаний “чертами і резами”.
Як свідчать писемні історичні джерела, розвиток економічної, соціальної та політичної консолідації антів відбувався у рамках загальноєвропейської традиції, яка полягала в остаточному переході від первіснообщинного ладу через використання елементів рабовласництва до організації ранніх напівдержавних феодальних утворень. Анти мали сильне військо. їхній напівдержавний військово-політичний союз, що грунтувався на монолітності матеріальної і духовної культури лісосте-пових племен, був одним із зародків майбутньої східнослов’янської державності.
Поступальний розвиток східнослов’янських племен середини І тисячоліття загальмували навали гунів та аварів.
Після розпаду антського союзу сформувалися окремі племінні князівства та нові політичні об’єднання. Русь-Україна є безпосередньою наступницею і спадкоємницею антів.
Нинішня територія України майже повністю збігається із землями праслов’янських племен. За літописом, у середній течії Дніпра жили поляни, у басейні Південного Бугу і Дністра – уличі й тиверці, у вер хів’ях Західного Бугу та у верхній течії Прип’яті – дуліби, деревляни (поліщуки) – в басейні Прип’яті; над Десною і Сеймом – сіверяни.
Дослідники слов’янських племен майже одностайно відзначають їхню свободолюбність, щирість і привітність, мудрість, мужність та енергійність. Безумовно, такими виховували і підростаючі покоління. Дітей вчили поважати старших та шанувати богів.
Український народ є автохтоном на своїй території. Протягом тисячоліть праукраїнці заселяли її шляхом природної колонізації безлюдних місцевостей, не витісняючи інші племена, не загарбуючи окультурений іншими народами край. Історичне життя, природні умови, гос-подарська й торговельна діяльність створили єдиний етнічний тип населення, якому властиві певна зовнішність і психологія. У процесі розвитку української нації сформувалися родинні та суспільні відноси-ни, принципи особистого і громадського життя, власна культура та її складові – мова, фольклор, етнографія, образотворче мистецтво, система виховання й навчання.
Назва “Русь” являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною (Н. Полонська-Василенко). Є багато підстав вважати, що назва “Русь” має місцеве походження. Назви Київської землі “Поле” і населення її – “поляни” пов’язані з поняттям осідку у горах, у лісі, у великому бору: “е полі сідяху”, тобто там, де населення полює на звіра.
У писемних пам’ятках назви “поляни”, “Поле”, “Київ”, “кияни” вжито раніше за назви “Русь”, “Україна”.
У Київському літописі вказано: “поляне, іже нині зовомая Русь”, тобто ті, що нині Русь, були до того поляни.
Про Русь з’явилися відомості у зв’язку з походом 750 – 760 рр. на Сурож (Судак у Криму) з князем Буравлином, тобто за 100 років до легендарного Рюрика. Появу назви “Русь” відмічено початком царювання у Візантії Михайла (852).
Візантійці називали росами, або скитами, війська князя Аскольда, які у 860 р. взяли в облогу Царгород. У 944 р. літопис називає Русь окремо від полян. Візантійському й римському світу відома була назва “Русь”, яку вони вживали щодо Київських земель. Врешті вона закріпилася за державою, яка в цьому місці витворилася.
Назва “Україна” – стародавня, народна, вживалася ще в докняжі часи – десь від VII ст. Дехто вважає, що вона означала поняття пограничне.
Слово “край” – давнє народне, а українці – народ, що живе у краю, в державі. Від II тис. н. е. назва “Україна” застосовується літописцями до значної частини території, що входила до Київської держави. У грецькій хроніці Георгія Арматоли вживається старослов’янське слово “кра” у розумінні “окремий шматок землі, уділ, край, країна, Вкраїна, Україна”. Подвійна форма назви “Україна” і “Вкраїна” також вказує на місцеве походження слова. Назва “Україна” пішла від слова “Вкраїна”, яке означає окрему землю, частину території в посіданні народу, що украяв її собі та обороняє її для себе збройною силою свого меча (Сергій Шелухін).
Іпатіївський літопис згадує назву “Україна” у зв’язку зі смертю ( 1187) переяславського князя Володимира Глібовича: “О нем же Україна много постона” (плакала, журилася, жалкувала).
Назва “Україна” вживається стосовно різних південних і південно-східних частин давньоруських земель у значенні “край”, “країна”. В татарському літописі (1241) серед завойованих країн, земель, держав згадується Україна. Пізніше ця назва закріплюється в офіційних актових матеріалах відносно більшої частини України, швидко поширюється і стає етнонімом українського народу. Водночас майже до XVII ст. продовжують побутувати загальні для всіх східнослов’янських земель назви “Русь”, “Руська земля”.
За часів первісного розвитку й суспільної організації слов’ян виховання дітей, молоді полягало у формуванні в них умінь, навичок і рис, необхідних для того, щоб вижити, щоб бути готовими до: нелегкої трудової діяльності; безперервної боротьби з силами природи; опору набігам ворожих племен.
Поступальний економічний, суспільний розвиток зумовив появу початків писемності, культури, мистецтв. Оформлення моногамної сім’ї, сімейних стосунків, звичаїв і традицій сприяло виникненню сімейної педагогіки як важливої складової і первинного осередку народної педагогіки.
З найдавніших часів праслов’янська писемність є свідченням освітянських складових культури давніх цивілізацій на терені України. У південних регіонах України знайдено зразки дохристиянської писемності, залишені на камені. Ці та інші відомості про наші пріоритети допомагають зрозуміти нинішнім поколінням, що їхні пращури були свого часу чи не найосвіченішим народом серед європейців.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...