ВЛАДА
Соціологія короткий енциклопедичний словник
ВЛАДА – форма особливих (вольових, панівних) соціальних відносин; здатність і можливість особи чи соціальної групи, ін-ту, організації і т. д. провадити свою волю через певні засоби та канали впливу на діяльність і поведінку людей, їх спільностей.
Сутнісно В. є відносини управління (керівництва), панування, підпорядкування, покори. Найбільш важливим видом В. є політ,, держ. В., тобто реальна здатність держави провадити свою волю. Держ. В„ домагається своїх цілей різними засобами – економ,
Поняття В змінювалось залежно від розуміння В. як виявлення волі людини, наділеної повноваженнями, які виражались у застосуванні якихось санкцій, ухвал, обіцянок, до волі, яка грунтується на певних формах переконань.
Більшість сучасних соціологів та політологів убачають проблему держ. В. у подальшому вдосконаленні структури й функцій держ. механізму і засобів громадського контролю над прийняттям і дотриманням законів. Інші – у поліпшенні механізмів селекції політ еліти (В. Парето, П. Сорокін) або діяльності політ, партій (Р. Міхельс). З т. з. М. Вебера, ефективність В. визначається мірою її раціональності, яка залежить від раціональності владних структур та керівних осіб. Т. Парсонс розглядає В. як механізм символ, спілкування. Її роль у політ, системі він уподібнює до ролі грошей в економіці. Сучасний франц. соціолог А. Турен убачає у В. інструмент легалізації та контрольованого (владним чином) розв’язання соціально-класових конфліктів. У контексті марксист, методології В. тлумачиться традиційно з класових позицій як воля панівного класу. Вітчизняні й зарубіжні вчені вказують на реальну множинність В. і різноманітність її модифікацій у суспільстві – від брутального фіз. примусу до політ, маніпуляцій поведінкою людей через вплив на їхні психол. та соціальні стереотипи, сусп. мотивації та ін.
Фактично суспільство наділяє В. певну групу людей чи особу. Наділення В. це метод активізації здібностей до дій, але той, хто отримав В, повинен мати гарантію на певну свободу дій Коли кажуть, що одна особа володіє більшою В., ніж інша, то це означає, що вона маг більшу свободу дій або більші права. Поки владна особа та суспільство діють взаємно, їх відносини врівноважуються, Якщо взаємності немає, то виникає інша В., тобто дія іншої сили, яка здійснює перерозподіл В. і віддає її в інші руки. Отже, своїми діями В. може зумовлювати народження нової В. Вона завжди залежить від здатності до дії інших і тому перебуває ніби поза її володарем. Вона посилюється, коли знаходить підтримку і довіру, і, навпаки, втрачає свій вплив і слабшає, якщо виявляє корумпованість чи некомпетентність.
Державна В. як система відносин панування і підпорядкування спирається і на такі засоби, як примус і насилля, однак для їх застосування існують певні правові форми, завдяки яким упроваджуються такі засоби, обгрунтовуються “внутрішні підстави” В.
Для людини як сусп. істоти характерне прагнення відшукати момент доцільності у владних відносинах. Іншими словами, владні стосунки мусять бути виправданими в очах людей. Тому серед різноманітних відносин панування слід виділяти В., яка грунтується на балансі інтересів, і В., що випливає із законодавчих принципів, тобто оформлену юридично, М. Вебер виділяє три “чистих” типи легітимного панування, котрі різняться між собою способами виправдання гідності В. в очах тих, хто їй підпорядковується, а саме: підпорядкування авторитету особистості, підпорядкування традиції та підпорядкування обов’язковості раціонально обгрунтованих правил і настанов. Ці типи панування не вичерпують усієї багатоманітності владних відносин, однак фіксують суттєві тенденції розвитку цих відносин.
До системи В. належить комплекс органічно пов’язаних між собою держ. органів, закладів і особистостей, наділених певними повноваженнями, а також політ, партій і організацій, безпосередньо наділених В. і здійснюючих її. Джерелом В. в демокр. суспільстві є народ, а її система, звичайно, має перебувати під контролем народу.
В. іноді розглядають як авторитет, здатний створити підпорядкування (див. Влада соціальна). Але тут є і відмінність: авторитет – це обов’язково добровільне підпорядкування чи передача своєї волі іншим, а В. – це і силова система, яка не властива авторитету. Система В. у цивілізованому суспільстві починається з людини. Людині самій належить вибрати того, хто від її імені стане біля керма В., створюватиме закони і сам у першу чергу виконуватиме їх. Але система В. і закінчується людиною, існує для неї, В цьому її соціальність, а поле дії її механізмів – піклування про людину (суспільство), її інтереси, права і свободи, захист, забезпечення їй гідного людського життя.
Отже, механізм реалізації В. спирається як на повноваження суб’єкта, так і на його авторитет. Наділення владними повноваженнями – лише можливість для індивіда проявити себе як керівника, лідера, політика, першоосновою тут завжди є особистість, а не посада. Тому щоб стати авторитетним, досягти В., треба бути особистістю, володіти перевагою в знаннях і навиках, досвіді і здібностях, моральних і психол. якостях. В. – не тільки спосіб і тип соціальної взаємодії людей. Вона розподіляє і спрямовує соціальні дії суспільства. Але для різних лідерів В може мати різну цінність (бути інструментом компенсації за неповноцінність, засобом придбання матеріальних і нематеріальних благ, отримання задоволення від панування, виступати формою політ, садизму і т. д.). Тому В. завжди повинна відповідати змісту життя не тільки лідера, керівника, а й суспільства.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...