Головна ⇒ 📌Довідник з культурології ⇒ ВЗАЄМОДІЯ КУЛЬТУР І НАЦІОНАЛЬНА САМОБУТНІСТЬ НАРОДІВ

ВЗАЄМОДІЯ КУЛЬТУР І НАЦІОНАЛЬНА САМОБУТНІСТЬ НАРОДІВ

КУЛЬТУРОЛОГІЯ

Розділ ХІ

Вершиною розвитку біологічного світу є людина. Вона свідомо розвиває виробництво, забезпечує матеріальні блага, створює умови для культурно-мистецького процесу. Людина – це біосоціальна субстанція, яка генетично пов’язана з іншими формами життя, здатна до відтворення, мислення, володіє мовою, морально-естетичними якостями. Буття людини завжди соціальне; вона має розум, створює цінності, постійно розвивається, їй притаманні свідомість та сприйняття

позасвідомого, спілкування із собі подібними, що дає можливість піднестися над природою. У стародавній міфології та філософії людина на противагу великому світу (макрокосму) є світом малим (мікрокосмом).

Найтиповішу систему філософського бачення людини розробив М. Шелер. Він виокремив п’ять категорій: теїстичну (іудейську та християнську); античну (“людини розумної”); натуралістичну; прагматичну (“людини діяльної”); уявлення про людину як мавпу, що з’їхала з глузду на “духовних” поглядах, завдяки чому надмірно захоплюється собою. Остання теза особливо популярна у сучасній філософії.

Античні філософи сформулювали оригінальний погляд на людину, визначивши її як “політичну тварину”, тобто суб’єкт, який має потяг до соціальності. Принципово відмінну від інших концепцію людини розробило християнство, яке стверджує, що це ідеальне створіння втілює тілесно-почуттєву субстанцію, наділену розумом і духовністю, тому людина – центр і вища мета світобудови. Вона – образ і подоба Божа, тому наділена свободою волі, має право та можливість вибору індивідуалізму чи універсалізму.

Людина віддає перевагу колективним формам співжиття, які диктують певні умови, способи та методи спілкування, морально-етичні відносини. Тому вчені, особливо філософи, ставили питання про визначення якісних характеристик людини. Одним із перших досить жорстко сформулював запитання “добра чи зла людина?” Блаженний Августин. Відповідь і досі шукають філософи, психологи, соціологи, культурологи та ін.

Кожному етносу, нації притаманна самобутність, зокрема, у культурі. Повсюдне утвердження культурних досягнень потрібне задля повноцінного функціонування народу на кожному історичному етапі; це зберігає його, визначає ідентичність поміж іншими народами, що є своєрідною регуляцією соціокультурних процесів. Самобутня ідентичність завжди пов’язана з культурною терпимістю до інших цивілізацій. Однак часто утвердження себе серед інших має агресивні тенденції, особливо у двох випадках: коли формується свідомість та коли етнос сходить з історичної арени чи його витісняє інший, пропонуючи натомість свою культуру чи продукт субкультури. Нині ця проблема гостро стоїть перед багатьма країнами. ЮНЕСКО наголошує, що життєве ядро культури – це той динамічний принцип, через який суспільство, базуючись на минулому та спираючись на внутрішні можливості, засвоює зовнішні досягнення, що відповідають його потребам, постійно розвивається. Це дасть змогу зберегти особливості народів, підняти культурні характеристики та свідомість.

Поняття “самобутність” тісно пов’язане з політичними поняттями незалежність ” і “суверенітет “, оскільки без усвідомлення власної самобутності не можна бути незалежним.

Наука, що вивчає історичне походження народів та етносів, дебатує питання про чистоту чи відрубність націй, але, як показує історичний аналіз, “чистих” націй на землі немає і не може бути, оскільки відбувалися великі переселення народів, воєнні походи, міграційні процеси, коли люди невеликими групами або цілими народами переходили з одного місця на інше, освоюючи нові території, змішувались з аборигенним населенням або витісняли його. Мігранти приносили свої культурні цінності, асимілювали корінне населення або асимілювалися самі. Прикладів історія знає багато: еллінізм, який Олександр Македонський запроваджував майже по всьому Середземномор’ю, загальноєвропейська римська експансія, останній приклад Радянського Союзу, американізація значної частини земної кулі. Культурна асиміляція може відбуватися також під впливом релігійної експансії, особливо під час зміни світоглядної домінанти, коли аборигенна релігія змінюється на “загальноприйняту”.

Зазначені процеси мають як негативне, так і позитивне значення, оскільки зумовлюють синтез культурно-мистецького процесу, збагачують національні культури. Так, в європейській культурі завдяки арабському посередництву в західних цивілізацій активізувався інтерес до античної культури. Схід збагатив рицарське середньовіччя Європи. Дантові запозичення образів у відомого мусульманського філософа Мухітдіна ібн-Арабі, візантійські канони в архітектурі визначили особливість стилів Західної Європи. Особливо помітними ці тенденції стали на початку XX ст. Так, до Європи прийшло мистецтво Індії, Японії, Океанії, а також негритянське мистецтво, під впливом яких європейські митці завдяки культурно-мистецькому синтезу досягли високих результатів, сформувалися такі непересічні творчі особистості, як П. Гоген, П. Пікассо та ін. Взаємовплив Сходу і Заходу позначився на філософській та мистецькій школах Росії, що суттєво збагатило творчість Ф. Достоєвського, М. Бердяєва, В. Соловйова, Вяч. Іванова, О. Скрябіна та ін. У художній творчості з’явились нові виражальні засоби, розширилась світоглядна база.

Проте активне введення чужих культурних цінностей зумовило конфліктну ситуацію. У світоглядну систему прийшли люди, налаштовані проти традиційних релігій, культур. Поряд із цим виникло багато релігійних об’єднань і новітніх культів: спіритизм, містицизм, окультизм, теософія та ін. Усе це разом з нестабільною економічною та політичною обстановкою кинуло Європу у вир Першої світової війни, революцій. Через це Європу лихоманило близько півстоліття аж до завершення Другої світової війни.

Поступальний розвиток і розвиток на рівні конфлікту прискорюють культурну динаміку, що активізує зміни як усередині самої культури, так і у зв’язках з іншими, формує цілеспрямований характер, визначає зміни, умови та механізми реалізації вироблення нової моделі. Світова наукова думка нагромадила величезний обсяг ідей, уявлень і концепцій, що обгрунтовують динаміку культури, виводять закономірності еволюційних змін історичного розвитку, показують їх спільність на рівні інформаційно-кібернетичного аналізу в мистецько-творчій та управлінській діяльності.

Динаміці культури притаманна стійка взаємодія її компонентів – періодичність, спрямованість, поступальність. Все розвивається у своєму часі та просторі. Це зумовлюється системою

Життєзабезпечення, економічною діяльністю, соціальними інститутами, організацією, нормами діяльності, образним сприйняттям, інформаційною та управлінською активністю, рівнем суспільства чи держави. Але кожен народ долає ці перешкоди і робить свій внесок у загальнокультурний розвиток народів Землі.