Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Європейський парламент

Європейський парламент

Політологічний словник

Європейський парламент – один з вищих органів Європейського Союзу. До 1979 р. складався з парламентаріїв, яких призначали національні законодавчі органи країн – членів Європейського Співтовариства. У червні 1979 р. у країнах Спільного ринку, тобто державах Європейського Співтовариства, були проведені перші загальні прямі вибори до Є. п. Розподіл мандатів відображав кількість населення держав – членів Європейського Співтовариства: Німеччина, Франція, Італія і Великобританія кожна мали по 81 місцю в Є. п., а Іспанія

– 60, Нідерланди – 25, Бельгія, Греція, Португалія – по 24, Данія – 16, Люксембург – 6, Ірландія – 15 депутатів. Є. п. обирається терміном на 5 років, протягом яких депутати об’єднуються не за принципом країн, а на основі партійної належності. В Є. п. діють 10 депутатських об’єднань, найбільш представницькі – соціалістична фракція (лейбористи Великобританії, соціал-демократи Німеччини, соціалісти Франції та ін.) та фракція політичних партій консервативного спрямування.

Незважаючи на володіння урочистим титулом “носія волі народів Європи”, Є. п. не досяг ще рівня компетенції сучасних національних

або федеративних держав. Його участь у законодавчому процесі ще досить обмежена. Найбільше виражена функція політичного спостереження за регулюючою діяльністю вищих виконавчих органів Європейського Союзу (ЄС) – Європейської ради, Ради ЄС і Комісії. Є. п. вносить рекомендації із загальнополітичних питань в органи ЄС, затверджує або відхиляє (але не змінює) бюджет Європейського Співтовариства, розглядає річні звіти Комісії ЄС. Не призначає і не звільнює з посади керівників вищих органів ЄС. Є. п. відіграє роль однієї із складових архітектури західноєвропейської інтеграції, що відповідає насамперед за зближення членів ЄС у сфері міждержавних політичних відносин. Тут обговорюються головні проблеми щодо співвідношення повноважень Співтовариства й держав – членів, що визначає ступінь і масштаби суперництва інститутів і структур, яке відображає європейське мислення і різноманітні національно-консервативні ідеології (сесії відбуваються у Страсбурзі, Франція, секретаріат розміщений у Люксембурзі). Нові обрії в діяльності Є. п. відкрилися після підписання в м. Маастрихт (Нідерланди) Договору (1992 р.) про перетворення Європейського Співтовариства в економічний, валютний і політичний союз країн – членів. До порядку денного ЄС включено проблеми воєнно-політичної інтеграції, узгодження зовнішньополітичної діяльності країн – членів; імміграційної, прикордонної і митної політики; правової взаємодопомоги та ін.

Розуміння щораз більшої інтегруючої ролі Є. п. породжує ініціативу щодо розширення повноважень, надання йому статусу наднаціональної інституції. Курс, взятий у Маастрихті на створення політичного союзу демократичних держав – Сполучених Штатів Європи, передбачає також створення демократичної спільноти громадян, що легітимізують демократію через парламент, який у такому разі повинен мати право законодавчої ініціативи. Є. п. бере активну участь у розширенні ЄС (Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія), в укладенні угод про асоціацію з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Болгарією, Румунією та ін. Є. п. сприяв розгляду заявок про вступ (Туреччина, Кіпр, Мальта і країни ЦСЄ) та подальшому розширенню ЄС за рахунок держав Центрально-Східної Європи з травня 2004 р. Є. п. відіграє важливу роль також у підготовці проекту конституції Євросоюзу протягом останніх років.

В сучасних умовах посилення євроінтеграції Є. п. має повноваження на участь у прийнятті відповідних рішень з багатьох питань. Згідно з процедурою для схвалення запланованого правового акта необхідна спільна згода Ради ЄС та Є. п., причому парламент може самостійно допустити його прийняття. Окрім того, Є. п. формує бюджет разом із Радою ЄС. Посилилася роль Є. п. щодо призначення на посади. З 1994 р. Є. п. бере участь у процедурі призначення представників Єврокомісії, а з осені 2004 р. кадрові питання вирішуються новим складом євродепутатів.

Значна роль Є. п. і в налагодженні постійного діалогу з країнами пострадянського простору, зокрема й з Україною, та реалізації ідеї “європейського економічного простору”. Угода про партнерство і співробітництво визначили шляхи поглиблення зв’язків між ЄС і Україною у 1994 р., в тому числі і на рівні парламентів.

З 1994 р. вибори до Є. п. відбуваються за прямого голосування виборців країн – членів ЄС. Протягом 10-13 червня 2004 р. у 25 країнах Євросоюзу 350 млн. населення, що має право голосу, обирали 732 депутатів до Є. п. Це були наймасштабніші вибори на континенті за останні 25 років. Водночас це був тест на перевірку того, чи поділяє населення як 15 старих, так і 10 нових країн-членів інтеграційну політику своїх урядів. Майже в усіх країнах, де відбувалися вибори, була досить низька участь у голосуванні виборців: у середньому трохи вище 40 %, у Нідерландах і Великобританії вона становила близько 40 %, а в нових країнах – членах не більше 30 %, у Польщі і Словаччині менше 20 %, рекорд виборчої активності виявився на Мальті – 82 %.

Загальний підсумок виборів підтвердив, що перше місце у консерваторів – Європейська народна партія отримала 272 місця, європейські соціалісти – 201 мандат, третє місце у Європейської партії лібералів – 66 місць, на четвертому місці – “зелені” – 44 мандати. Лише правлячим партіям Іспанії, Греції, Фінляндії, Швеції та Люксембурга вдалося домогтися перемоги на цих виборах. Правлячим партіям інших держав ЄС не вдалося переконати своїх громадян на користь підтримки власної євро-політики. Водночас потрібно зауважити, що така реакція населення країн – членів ЄС здебільшого є відвертою реакцією на ті проблеми, які характерні для їх внутрішньо-економічного становища. А це помітний економічний спад та посилення безробіття у багатьох країнах Євросоюзу. Переконливим є той факт, що з приходом до Є. п. значної кількості євроскептиків він стане більш поляризованим і стриманішим у здійсненні далекосяжних проектів з боку правлячих партій у провідних державах ЄС, які нині схильні до істотного поглиблення євроінтеграції.

Топорнин Б. Н. Европейские сообщества: право и институты. – М., 1992; Шанаев В. Н. Особенности экономического развития Западной Европы. – М., 1993; Маклаков В. В. Парламенты стран – членов Европейского Союза. – М., 1995.

А. Кудряченко.