Антропологічна спрямованість філософії Г. Сковороди
Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ VII
ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII – XVIII ст.
Антропологічна спрямованість філософії Г. Сковороди
Просвітницьку справу діячів Києво-Могилянської академії продовжив її талановитий вихованець, самобутній філософ Г. С. Сковорода. Дослідники називали його українським Сократом, Піфагором, Лейбніцем тощо. Його діяльність припала на період наступу Росії на автономні права, національні інтереси українського народу, на здобутки Просвітництва в Україні. І тим знаменніша
Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794) народився у с. Чорнухи на Полтавщині у незаможній сім’ї. 1733 р. був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де навчався з перервами до 1753 р. У цей період він служив співаком у придворній капелі Єлизавети, здійснив подорож до Австрії, Угорщини, Словенії, Польщі, Італії. Після повернення працював учителем у Переяславському та Харківському колегіумах. Сугички і непорозуміння з керівництвом змусили його залишити викладацьку роботу. Він став домашнім учителем. Згодом, приблизно з 1769 р., Сковорода вирішив суттєво змінити характер
Саме мандрівний період видався у Сковороди найпліднішим. Майже всі свої найкращі літературні та філософські праці створені у цей час. Писав він їх старою українською мовою у формі діалогів і не призначав до друку, а дарував друзям і знайомим. Г. С. Сковорода привернув увагу багатьох дослідників, які висловлювали досить суперечливі, навіть протилежні оцінки його життя, творчості й світогляду. Тим, хто не вважав його філософом або називав “псевдонародним філософом” (Г. Шгіет), можна відповісти: Г. Сковорода своїми творами і життям утвердив оригінальний ідеал філософа. На думку біографа М. Ковалинського, філософія, оселившись у серці мислителя, давала йому найщасливіший стан, можливий для земнородного. “Філософія, або любов до мудрості, – говорив Сковорода,- скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”.
За словами Д. Чижевського, Сковорода виробив власну філософію і втілив її у своє жита, В цьому його велич і певна слабкість, бо, розчинивши філософію в життєвому чині, Сковорода не покладав занадто вже великої ваги на теоретичне оброблення, формальне усталення, усистематизування своїх філософічних ідей. Через це дехто і звав його “філософом без системи”, бо викінченої і обробленої системи у Сковороди дійсно немає, немає закінченої і детальної відповіді на усі питання, що може поставити системник-філософ. А проте філософія Сковороди є суцільна і монолітна, збудована, так би мовити, в одному стилі, пересякнена одним духом.
Провідна думка Сковороди про взаємозв’язок життя і філософії привела до зосередження його уваги на релігійній і моральній проблематиці. Він прагнув виробити такі принципи, які 6 допомагали людині віднайти істинний шлях до щастя, найвищого блаженства. У цьому – одна з особливостей його філософії, її практична спрямованість.
Творчість Сковороди сприймається нелегко. Мова його не звичайна, а здебільшого символічна. Саме з допомогою символів він прагнув до осмислення реальних життєвих проблем, гармонізації відносин людини, світу і Бога. У своїх пошуках мислитель спирався на Біблію, міфологію та фольклор. Відтак філософія Сковороди набуває рис християнського містицизму як специфічного типу філософствування.
Одне із центральних місць у світоглядній системі Сковороди посідає теза про найважливіше, найглибше емоційно-вольове начало людини – серце. З нього випливає все: і думка, і прагнення, і почуття. Моральність людини теж повинна бути звернена на серце. Звідси вимога: “пізнай себе”, “поглянь у себе” тощо.
Незважаючи на неортодоксальність ставлення Г. Сковороди до Бога, релігії, можна стверджувати, що його світогляд має пантеїстичний характер. Бога як всемогутньої сили, що стоїть над природою і людьми, не існує. Він тотожний природі й має різні імена – “природа”, “натура” тощо. Тому він всюдисущий, невидима натура.
Згідно з його концепцією “двох натур” весь світ і все суще має дві натури: зовнішню, видиму і внутрішню, невидиму. В трактаті “Вступні двері до християнської добронравності” він писав: “Весь світ складається з двох натур: одна видима, друга – невидима. Видима натура зветься твар, а невидима – Бог” .
Сковорода підкреслював нерозривну єдність, цілісність цих двох натур, зазначаючи, однак, що невидима натура (Бог) первинна щодо видимої (матеріальної). Бог – у всьому матеріальному, в нашій плоті, в кожному з нас, він вічний. “Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирає й утримує; скрізь завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видно, але презирливого й утримуючого його розуму не видно” .
Мислитель надав своєму вченню про двонатурність діалектичного характеру, вирізнивши протилежності, з яких складається світ, його суперечності й постійний рух.
“… В цьому цілому світі два світи, які становлять один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і зруйнівний. Цей – риза, а той – тіло, цей – тінь, а той – дерево; цей – речовина, а той – образ, тобто основа, що містить речовинну грязь… Отже, світ у світі – це вічність у тлінні, життя у смерті, бадьорість уві сні, світло в пітьмі, у неправді істина, у плачі радість, у відчаї надія” .
Стверджуючи первинність внутрішнього, невидимого, божественного, духовного світу, Сковорода водночас наголошував на безконечності, вічності зовнішнього, видимого, матеріального світу. Проте у Сковороди не лише антитетичний підхід до аналізу матерії, видимого світу; для другої, невидимої натури – Бога також характерна антитетичність. З одного боку, Бог тотожний природі, є буттям усього (“…в дереві є правдивим деревом, у траві – травою, у музиці – музикою, в будинку – будинком, в тілі нашім земнім новим є тілом і осередком, або головою його. Він усяким є в усьому”.), а з іншого – світ безмежно далекий від Бога, який є “джерело”, “сонце” світу.
Поряд з теорією “двох натур” Сковорода розробив теорію “трьох світів”. Разом вони й мали дати відповідь на питання: “Світ – що ти є?”
Мислитель поділяв усю дійсність на три гармонійно взаємозв’язані світи: макрокосм, мікрокосм і символічний світ, або Біблію. Кожен з них складається з обох натур – видимої і невидимої. Найбільш повно ця концепція викладена у діалозі “Потоп зміїний”. “Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ – світів, і є великий світ. Інші два часткові й малі світи. Перший – мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія” .
Макрокосм – це природний світ реальних, видимих речей і явищ. Він є “тінню” справжньої невидимої “натури” – Бога. Цей світ єдиний, і його єдність складається з видимої і невидимої натур, які нерозривні й водночас непоєднувані, адже Бог не є самою природою.
Мікрокосм (малий світ, людина) теж складається з видимої і невидимої натур. У людині, як і в усьому існуючому, є тілесне і духовне, тлінне й вічне, проте істинне лише невидиме, а тілесне є “тінню” цього невидимого. Справжня людина народжується тоді, коли осягає невидимість, коли стає духовною, коли вона пов’язана із своїм внутрішнім світом, єством якого є Бог. По своїй сутності, по своєму “серцю” людина тотожна Богові, і, пізнаючи своє єство, вона пізнає Бога. Служіння Богові, любов до нього є одночасно служінням і любов’ю до самого себе.
Оскільки невидиме (Бог) існує скрізь а мікрокосм (людина) гармонійно взаємодіє з макрокосмом і відтворює в собі його особливості, то людина є центром, де сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Тому сократівський принцип “пізнай себе” проходить червоною ниткою крізь філософські твори Сковороди. Самопізнання (богопізнання) – ключ до розкриття всіх таємниць світу і самої людини. В цьому основна риса його філософії – антропологізм.
Пізнання можливе лише через людину. Головним інструментом пізнання є серце. Людина повинна знайти в серці останній критерій, основу пізнання і житія. У діалозі “Наркіс. Розмова про те: пізнай себе” Сковорода назвав людське серце “головою усього в людині”, “коренем життя і обителлю вогню і любові”. “…Істинною людиною є серце в людині, а глибоке серце, одному лише Богові пізнаванне, є ніщо інше як необмежена безодня наших думок, просто сказати: душа – це справжнє єство, і суща справжність, і сама есенція (як кажуть), і зерно наше, і сила, в якій тільки і є життя та існування наше, а без неї ми є мертва тінь…” .
З уявленням про людину як мікрокосм тісно пов’язане вчення Сковороди про третій, символічний світ – Біблію. Він існує як посередник між макро – і мікрокосмом. Як і ці два світи, складається з двох “натур” – “видимої” (знак, предметна образність символу) й “невидимої” (смисл, тлумачення сенсу символу). Питанню про те, як проникати в таємничий світ Біблії, брати звідти корисне і повчальне знання, Сковорода присвятив ряд творів, зокрема “Книжечка, що називається Silenus Alcibiadis, тобто Ікона Алківіадська (Ізраїльський змій)” та “Книжечка про читання Святого письма, названа Жінка Лотова”. Тут він дає тлумачення символічного змісту ряду образів: Сонце – це істина, кільце; змій – вічність; якір – утвердження; лелека – шанування Бога; зерно – думка та ін. Основним символом у Біблії є Сонце – істина, вічна натура, Бог. Сковорода заперечував істинність зовнішнього, “видимого” боку Біблії, називав її (предметну, знакову образність символу) нісенітницею, брехнею. Вона не є справжнім шляхом до “невидимої” натури. Лише тлумачення символів натури “видимої” дає можливість пізнати істину, Бога.
Третій світ у Сковороди базується на антитезах видимої і невидимої натури. Це й дало можливість Д. Чижевському так визначити місце мислителя у філософській традиції: “Воно в історії розвитку діалектичної філософії. Сковорода один з найпізніших представників традицій античної та християнської “діалектичної методи” 118, с. 58].
Етика є серцевиною філософії Сковороди. Це наука про людину, її щастя і шляхи його досягнення, про благо, добро і зло, про сенс життя. Досягти щастя, на думку мислителя, можна тоді, коли чинити за велінням своєї внутрішньої натури, виявом якої є сродність з певним видом праці. Пошуки та вірний вибір “сродної праці”, тобто праці за покликанням, є істинним виявом людини, її життєдіяльності, ознакою самоутвердження. Відтак принцип “пізнай себе” означає пізнання власних природних здібностей, нахилів до певного виду діяльності, свого покликання.
Сковорода був певний, що кожна людина має природний нахил до певного виду діяльності. Така праця є бажаною і виконується з насолодою. І навпаки, коли людина займається працею, до якої “не лежить серце”, коли не прагне творчого пошуку в роботі або працює з примусу, тоді вона зазнає лиха. “Несродна” праця – головне джерело великого нещастя. У творі “Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру” Сковорода закликав “жиги по натурі”, за велінням Божим, тобто по “сродності”: “Роби те, для чого народжений…”
Сковорода вважав, що “сродність” і “несродність” праці відіграють важливу роль не лише в індивідуальному, а й у соціальному плані. Суспільство, як годинниковий механізм, “тоді ладно може йти, коли кожна людина не лише добра, а й споріднену собі, розлиту по всьому складу діла, відправляє роботу. Це і є бути щасливим, пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді із загальною потребою” .
Як просвітник, Сковорода вважав, що ідеальним може бути лише таке суспільство, яке забезпечує людині реалізацію її творчих здібностей шляхом освіти. Щастя, на його думку, доступне всім, бо природа нікого не обділила. Головне – пізнати в собі “справжню людину”. Звідси самопізнання є універсальним способом перебудови самої людини і світу.
Підкреслюючи, що добробут людини і суспільства заснований на праці, мислитель бачив різницю між процесом праці та її результатом. Останній є продуктом для споживання, і його основне призначення – просте підтримання життя. Насолода від процесу споживання не може бути істинною. Такою насолодою може бути сам процес “сродної” праці.
У межах концепції “сродної” праці Сковорода розглядав і проблему рівності, висуваючи ідею “нерівної рівності”. Він визнавав лише одну неминучу нерівність – здібностей і покликання в одному виді діяльності. Ця нерівність є не соціальною, а природною. “Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини, відповідно до їхнього об’єму. Над водограєм напис: “Неоднакова всім рівність”.
Ллються з різних рурок різні струмені у різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, але тим однакова вона з більшою, що так само повна” .
Говорити ж про “рівну рівність”, на думку Сковороди, безглуздо: “Бо що є дурніше, як рівна рівність, яку дурні у світ ввести марно хочуть?” .
Головною і найвищою є, на думку мислителя, наука про людину та її щастя. Не заперечуючи значення природознавства, Сковорода водночас критикував будь-які перебільшення його ролі.
Є у Сковороди уявлення про ідеальний суспільний устрій. Це його ідея “горнєй республіки”, “духовної республіки” з ідеальними відносинами між людьми, з пануванням любові, рівності, справедливості, добра.
Отже, творча спадщина Г. С. Сковороди є важливим вузловим пунктом у розвитку філософської думки в Україні. Саме в його філософії найбільш зріло, виразно, чітко виявилися такі специфічні основні риси української світоглядної ментальності, як антеїзм (“сродність” Людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне у своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (“серце – всьому голова”) .
Творчість Г. Сковороди справила великий вплив на формування філософської думки в Росії. Багато російських дослідників історії філософії “привласнили” собі його спадщину, називаючи мислителя “родоначальником російської філософії”. Проте він насамперед був видатним філософом України другої половини XVIII ст., який вписав яскраву сторінку в драматичний літопис історії українського народу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...