Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха. Криза класичної філософії

Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха. Криза класичної філософії

Вступ до філософії – підручник

РОЗДІЛ VIII

НІМЕЦЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО XVIII СТ. ТА НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ (КІНЕЦЬ XVIII – ПЕРША ПОЛОВИНА XIX СТ.)

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804 – 1872) народився в сім’ї криміналіста у м. Ландсхуті (Баварія). Після закінчення місцевої гімназії 1823 р. вступив на теологічний факультет Гейдельберзького університету. Згодом перейшов до Берлінського університету, де слухав лекції Гегеля. Під їх впливом і формувалися погляди Фейербаха.

Після закінчення навчання в 1828 р. захистив у Єрлангенському університеті дисертацію “Про єдиний, загальний і безконечний розум”, написану в дусі гегельянства. Ставши приват-доцентом, Фейербах з 1829 р. читав курс гегелівської філософії та історії філософії Нового часу. Через рік він надрукував анонімно “Думки про смерть та безсмертя”, спрямовані проти важливих догматів християнства. Авторство Фейербаха було встановлено, праця конфіскована, і філософ був позбавлений права викладання. Цілком присвятивши себе літературній праці, мислитель написав і видав ряд історико-філософських творів: “Історія філософії

Нового часу від Бекона Веруламського до Бенедикта Спінози” (1833), “Виклад, розвиток і критика філософії Лейбніца” (1837), “П’єр Бейль. До історії філософії і людства” (1838). 1836 р. Фейербах оженився і протягом 25 років майже безвиїзно жив у селищі Брукберг, де його дружина була співвласником невеликої фарфорової фабрики. В 1859 р. фабрика збанкрутувала, і філософ переїхав до Рехенберга (поблизу Нюрнберга), де у скруті провів останні роки.

Початок і розвиток філософської діяльності А. Фейєрбаха припадають на період глибокої кризи класичної філософії. Гіпертрофований раціоналізм та рафінований ідеалізм виявляють свою принципову обмеженість. Перетворення філософії Гегеля у 20-ті роки XIX ст. на офіційну філософію пруської монархії викликало сильну і стійку реакцію. Проти гегелівського панлогізму виступили романтики Ф. Шлегель, який видав “Філософію життя” (1828), брати Гумбольдти, Ф. Шлейєрмахер. Вони закликали виходити з чуттєвої реальності, природи. Проти гегелівської абсолютизації розуму виступив молодий Артур Шопенгауер, який протиставив розумові волю.

Сильним ідейним опонентом Гегеля протягом багатьох років був Шеллінг, котрий в останній період своєї творчості протиставляв логіцизмові колишнього друга свою філософію одкровення людини людині. Полеміка пізнього Шеллінга з філософією Гегеля справила великий вплив на молодого Ф. Енгельса – одного з основоположників філософії марксизму – некласичної філософської доктрини. Одночасно з Енгельсом лекції Шеллінга у Берліні (1841) слухав датчанин Серен К’єркегор. Він протиставив класичному раціоналізмові гегельянства та теології пізнього шеллінгіанства свою, теж некласичну філософію – екзистенціалізм.

У жорсткій полеміці з класичним раціоналізмом та логіцизмом у ці ж часи народжується інша впливова посткласична філософська доктрина – позитивізм О. Конта, Дж. С. Мілля, Г. Спенсера та інших. В аналогічних умовах з’являється так званий “вульгарний” матеріалізм Л. Бюхнера, К. Фогта, Я. Молешотта, який прагнув підмінити рафіновано – раціоналістичну філософську класику природознавством. Поглибленню кризи класичної філософії сприяли і послідовники Гегеля, особливо младо – гегельянці Д. Штраус, Б. Бауер, які прославилися своїми лівими поглядами та атеїзмом. Дослідники вважають, що саме праця Д. Штрауса “Життя Ісуса” (1835) зламала офіційну гегелівську традицію.

Незважаючи на те, що в буремній філософській атмосфері Німеччини, в яку був занурений і Л. Фейєрбах, вже зароджувалися вихори нових, некласичних філософських течій, він починав як ідеаліст, послідовник і учень Гегеля. Але досить скоро філософ відійшов від правовірного гегельянства. Поштовхом для цього стала проблема людини. Готуючи лекції, які він читав у Єрлангені, філософ помітив, що ні Гегель, ні теологія не знають і не відображають дійсної людської істоти. Місце останньої займають прозорі абстракції, крізь які людина постає простим “гвинтиком” системи, виконавцем задуму абсолютної ідеї. Вже у “Думках про смерть та безсмертя” (1830) Фейєрбах дійшов висновку: конкретною істотою індивіда робить лише любов, оскільки вона є вершиною людської чуттєвості. Чим глибший предмет любові, тим вона сильніша, а цією силою визначається цінність любові: чим більше ти віддаєш самого себе, тим істинніша твоя любов. Неможливо любити без самовіддачі. Самовідданість, з якою пов’язується любов, розкриває людину як чуттєву дійсну істоту, означає одночасно самоздійснення людини, робить її образом “сутності всіх сутностей” – Бога. Сам Бог є любов, і людина, яка любить, причетна до нього.

Повний розрив Фейєрбаха з гегельянством та ідеалізмом знаменувала його стаття “До критики філософії Гегеля” (1839). У ній автор критикував не лише Гегеля, а й Шеллінга. Останній тяжіє до східної мудрості, його філософія утверджує спокій і загальну єдність. Гегель – уособлення Заходу, його думка все розчленовує, у всьому бачить різноманітність, пурхає, як метелик. Саме у Шеллінга Фейєрбах запозичив головний аргумент проти Гегеля, який зробив початком своєї системи “чистого буття”, що збігається з “ніщо”. Слідом за Шеллінгом філософ заперечував Гегелю: буття не може бути “чистим”, його не можна відірвати від його ж носія. Буття єдине із своїм носієм. Таким носієм буття повинна бути матеріальна, чуттєва природа.

З точки зору Фейєрбаха, ідеалізм, який заперечує самоцінність природи, стверджує її вторинність і залежність від ідеї, є не що інше, як раціоналізована релігія. Дійсна філософія протилежна релігії. В основі останньої лежить віра, в основі філософії – знання, прагнення розкрити дійсну природу речей. Тому найперше завдання філософії, вважав Фейєрбах, є критика релігії.

Релігія розтинає світ людини навпіл; поряд з дійсним виникає умоглядний світ, який панує над першим. Аналогічно “теологія роздвоює і відчужує людину”. В релігійних віруваннях, стверджував Фейєрбах, людина об’єктивує, опредмечує свою недовершеність; усі нерозв’язані земні проблеми вона переносить на небо. Безконечна, або божественна, сутність, писав філософ, – духовна сутність самої людини, яка, однак, відокремлюється від людини і уявляється самостійною істотою. Так виникає стійка ілюзія: справжній творець Бога – людина – розглядається як його творення, ставиться в залежність від нього і позбавляється свободи і самостійності.

Для звільнення від таких ілюзій, на думку Фейербаха, необхідно зрозуміти, що людина – не творення Бога, а частина, причому найбільш довершена, вічної матеріальної природи.

Такі погляди на природу як істинного носія буття, самоцінну і первинну реальність відрізняються від поглядів просвітників. Природа, за Фейербахом, є не механізмом, а складним організмом, який живе за своїми власними законами. Ставлячи органічне буття природи у центр своїх інтересів, філософ інколи називав розроблену ним форму натуралізму “органіцизмом”. Така увага до переважно живої, органічної матерії пояснюється тим, що у центрі його системи стоїть людина – єдиний, універсальний і найвищий предмет філософії.

Нова філософія, стверджував Фейербах в “Основах філософії майбутнього” (1841), має своїм принципом не абсолютний, тобто абстрактний, дух, не розум сам по собі, а дійсну і цілісну істоту – людину. Навіть природу, на його думку, треба розуміти лише як базис людини. Нова філософія робить людину виключним, універсальним предметом філософії, а антропологію – універсальною наукою.

Редукція (зведення) буття взагалі до людського буття лежить в основі антропологічного матеріалізму Фейербаха. Сам філософ не прийняв терміна “матеріалізм”, скомпрометованого “вульгарними” матеріалістами. До того ж він прагнув вийти за межі класичного розмежування головних філософських течій, у самій назві концепції відобразити її принципову посткласичність.

Вихідною позицією дотеперішньої філософії, писав Фейербах у “Основних положеннях філософії майбутнього”, була така: “Я” – абстрактна, лише мисляча істота; тіло не має відношення до моєї сутності; що ж стосується нової філософії, то вона виходить з положення: “Я” – справжня чуттєва істота; тіло входить до моєї сутності; тіло в повноті свого складу і є моє Я, становить мою сутність. Попередній філософ, щоб захиститися від чуттєвих уявлень, щоб не забруднити чистих понять, мислив у безперервній суперечності й розбраті з почуттями, а новий філософ, навпаки, мислить у мирі й згоді з почуттями.

Людина відрізняється від тварини зовсім не одним лише мисленням. Скоріше все її єство відмінне від тваринного. Зрозуміло, той, хто не мислить, не є людиною, але не тому, що причина лежить у мисленні, а тому, що мислення є неминучий результат і властивість людської істоти. Людина не є окремою істотою, подібною до тварин; вона – істота універсальна, безмежна і вільна. І ця свобода не зосереджена в якійсь особливій здатності – волі, а також ця універсальність не покривається особливою здатністю сили думки, розуму, – ця свобода і ця універсальність захоплюють всю її істоту.

Мистецтво, релігія, філософія або наука є виявами або розкриттям справжньої людської сутності. Людина, завершена, дійсна людина лише та, яка володіє естетичним або художнім, релігійним або моральним, а також філософським або науковим смислом. Взагалі лише той є людиною, хто не позбавлений жодних істотних людських властивостей. “Я – людина, і все людське притаманне мені”. Цей вираз, якщо взяти його у загальному, найвищому смислі, є лозунгом сучасного філософа.

Л. Фейєрбах зробив надзвичайно важливий висновок, який справив значний вплив на подальшу філософську антропологію, екзистенціалізм, персоналізм та інші напрями. Людина як найвищий предмет філософствування є не лише індивідуальністю, окремою чуттєвою істотою. Її сутність – в єдності з іншими людьми, що виявляється у зв’язку між “Я” і “Ти”. Проте ця єдність спирається лише на реальну відмінність між “Я” і”Ти”.

Антропологічний принцип Фейєрбаха та інтерсуб’єктність “Я” – “Ти” наклали відбиток на інші розділи філософії. Так, у теорії пізнання вони спричинили нове розуміння об’єкта. За Фейєрбахом, поняття об’єкта спочатку формується у досвіді людського спілкування, а тому першим об’єктом для кожного є інша людина, “Ти”. Саме любов до іншого – шлях до визначення його об’єктивного існування, а відтак – до визнання існування зовнішніх речей взагалі.

Вищезазначені нововведення Л. Фейєрбаха зумовили також модифікацію форми діалектики. Якщо у Гегеля вона була вченням про саморух понять, їх взаємоперехід, взаємосуперечливість, заперечення і зняття, то фейєрбахівська діалектика прагне відобразити єдність відмінних “Я” і “Ти”, їх діалог. Фейєрбах критично ставився до ідеї Гегеля про єдність протилежностей. Він вважав, що безпосередня єдність протилежних визначень можлива і дійсна лише в абстракції. Лише час є засобом з’єднання в одній істоті протилежних або суперечливих визначень відповідно до дійсності.

Діалектика стає у Фейєрбаха суб’єктивною діалектикою зміни внутрішніх станів індивіда, що зумовлюються спілкуванням та діалогом з іншими людьми. Мислитель антропоморфізує суперечність; остання є виявом складності й суперечливості людських стосунків.

Етика Фейєрбаха – евдемонізм, тобто вчення, яке обгрунтовує моральність як прагнення до щастя. Філософ переконаний, що лише “суспільна людина” є людиною, індивіди живуть і можуть бути щасливі лише в спілкуванні з іншими. Якщо поза “Я” немає “Ти”, то немає і моралі. Індивідуальне прагнення кожного до щастя Фейєрбах доповнив загальнозначущим моральним імперативом: “Моя моральна вимога до людей обмежується лише тим, щоб вони не робили нічого злого”. Дотримання даного імперативу сприяє розв’язанню суперечностей у стосунках між людьми, допомагає утвердженню гармонії в їхніх душах.

Як яскраве вираження кризового стану класичного раціоналізму в середині XIX ст., філософія Л. Фейєрбаха зробила і свій внесок у поглиблення цієї кризи. Вона розбудила значні інтелектуальні сили, які не лише довершили критику попередніх поглядів, а й створили нові оригінальні посткласичні напрями, які стали провідними у філософії XX ст.