Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Чому природознавство потребує натурфілософії

Чому природознавство потребує натурфілософії

Філософія посбіник

Тема 6. ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДИ

§ 1. Природа як предмет конкретно-наукового і філософського осмислення

Кожен з нас може дати своє визначення слову “природа”. Адже в багатьох мовах, наприклад, грецькій, “фюзис” і латинській – “натура”, кореневі основи цього слова означають “народжувати”, “те, що народжується”. Разом з тим не буде помилкою сказати, що природа – це і синонім сутності речі, те, що окреслює її невід’ємні риси, і водночас сукупність усіх явищ дійсності, в якій ми існуємо. Так,

відомий віршований виклад філософії Епікура, зроблений його учнем, давньоримським поетом Титом Лукрецієм Каром, має назву “Про природу речей”. Як у буденній, так і в науковій мові часто вживаються словосполучення і цілі речення з аналогічним значенням. Зайве згадувати, наскільки часто, особливо в останні десятиліття, йдеться про охорону природи, тобто навколишнього середовища в усіх його різновидах і виявах. Отже, “поняття “природа” в науковій літературі вживається в двох значеннях. У широкому розумінні слово природа охоплює і суспільство, і навколишній світ у всій багатоманітності своїх виявів,

тобто є синонімом Всесвіту. У вузькому розумінні природа – це частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть суспільству і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе суспільство”. Звісно, зв’язки між природою і суспільством, природою і людиною мають характер, осмислити який можна з позицій як метафізики, так і діалектики, тому актуалізуємо наші знання відповідних попередніх тем.

Чому природознавство потребує натурфілософії

Природа – одне з найбільш фундаментальних наукових і філософських понять. Вивчаючи історію культури, зокрема філософії, не можна не помітити, що практично всі найвидатніші філософи відомі також і в ролівчених-природничників. Згадаймо хоча б еллінів Фалеса з Мілету, його земляків Анаксимена й Анаксимандра, вихідця з острова Самое, що прославився в італійському Кротоні, героя гумористичного учнівського віршика про симетричний одяг – Піфагора. А чи можна уявити без них не лише математику, а й філософію? Цілком зрозуміло, що ні. Те саме можна сказати про атомістичну школу давньогрецької філософії: Левкіпа, Демокріта, Неса, Навсифана, Анаксарха, який, до речі, стояв біля витоків спільноти античних скетиків. Чому так? Бо їхні відкриття, які стали фундаментом науки, багато в чому зобов’язані не скільки спостереженню та експерименту, стільки суто розумовій праці, умоглядним пошукам і знахідкам. І нехай дискусійним буде для когось питання, чи доцільно приписувати, наприклад, Фалесові та Піфагорові авторство відомих теорем, математика, скажімо, від середини XIX століття демонструє плюралізм концепцій не менш багатоманітний, аніж у філософії. Та й велика спокуса “на всі сто” ототожнити філософію з наукою. Про що свідчать такі, як не про спільність їхнього об’єкта і методу? Цілих два з половиною тисячоліття до появи електронного тунельного мікроскопа, що дає збільшення в сотні тисяч разів, були люди, які з усією переконливістю говорили про найменшу неподільну частку речовини, про те, що є “а-томос”, буквально – “не розтинається”. Це – на південному сході Європи. На півдні Азії, півострові Індостан, у цей самий час щонайменше дві школи – джайнізм і вайшешика – теж навчають про недоступні через природну обмеженість для нашого ока “ану”.

Поява у нашому світі Книги, яку називають вічною, приносить серед іншого велику ідею про те, що світ наш, як і ми, люди, має не просто початок у часі й просторі, а й початок з нічого. Під знаком усіх можливих пояснень цієї ідеї минає понадтисячолітня доба Середньовіччя.

Відродження ознаменувалося не лише новим віднайденням величезного масиву античних текстів і артефактів, що розквітли у всесвітньо відомих шедеврах мистецтва. Леонардо да Вінчі, Джероламо Кардано, Парацельс, Джордано Бруно, Іоганн Кеплер – у спадщині цих і багатьох інших представників цієї епохи ми і можемо, і не можемо водночас чітко розділити науку і філософію. Додаймо до цього списку ще й великого посередника між Вчителем Екхартом і неперевершеним Гегелем – учня піфагорійців та Ареопагіта – Миколу Казанського.

Подібне можна сказати і про найбільших мислителів Нового часу – емпірика Френсіса Бекона і раціоналіста – математика Рене Декарта з багатьма їхніми учнями, особливо картезіанця Бенедикта Спінозу, філософів – просвітників, серед яких помітне місце посідають професори і вихованці Києво-Могилянської академії, німецьких класиків Канта, Шеллінга, того ж Гегеля.

Навіть така впливова течія, як позитивізм, в усіх своїх відтінках засвідчує, що, попри декларації “подолання”, “усунення як невідпо-відних справжній науці”, “неверифікованості” тощо, повертається до кола питань, без яких наука сама собою існувати не може. Має природа як об’єкт науки початок у часі, впорядковувальні та рушійні чин-ники, чи ні? Якщо так, що і як ми можемо про них знати? Наскільки правомірним є саме поняття про природу? Чи може наука обійтися без таких розумових конструкцій, які не піддаються верифікації, не кажучи вже про емпіричну, експериментальну перевірку? Ці та інші питання, що стосуються осмислення природи як дійсності, зрештою, побудови наукової картини світу, вирішення проблем, спричинених негативними наслідками взаємодії між природою і людиною, і є полем філософської науки, до якої ми й переходимо. І нехай своєрідним напутнім словом стане думка одного з великих філософів XX ст., – англійця Альфреда Норта Уайтхеда з його книги “Наука і сучасний світ”: “Ніщо не справляє такого враження, як обставина, що математика, віддалившись на найвищі вершини умоглядних абстракцій, у той самий час повертається на землю зі збільшеними можливостями аналізу конкретних фактів. В історії науки XVII ст. прочитується, як ожила мрія Платона або Піфагора. І в цій своїй ролі XVII ст. виявилося лише початком подальшого розвитку науки”.