Етнокультурна політика
Політологічний словник
Етнокультурна політика – напрям державної діяльності і невіддільна складова офіційної культурної політики в Україні, спрямованої на відродження й розвиток культур етнокомпонентів українського соціуму (етнічних українців, національних меншин, кримськотатарського народу). Цим українська держава, будуючи демократичне суспільство, обрала шлях полікультурного розвитку суспільства і закріпила його в Основному Законі.
Е. п. України характеризується рядом аспектів: по-перше, в умовах незалежності закладаються
Від самопочуття українців залежить етнокультурний розвиток усіх національних меншин та міжетнічна злагода в суспільстві. У цілому повернення українській духовно-культурній етнічності належного місця у розвитку суспільства є процесом складним і специфічним. Суть його така: заходами держави, громадських організацій, творчих колективів, засобів масової інформації, діяльністю широкого загалу інтелігенції тощо важливо домагатися звільнення української етнічності від деформацій минулого, повернення звичаям, обрядам, традиціям українців природної заідеологізованої функції відтворення світосприймання – складової й невід’ємної частини їхньої ментальності, що відрізняє українців від інших народів; відродження й утвердження української етнічності повинно відбуватися толерантно, гідно сприйматися представниками інших етносів, передусім які живуть поруч; розвиваючи духовно-культурну сферу, держава повинна забезпечувати політкультурний розвиток суспільства, у якому проживає, крім українців, ще й іноетнічне населення; перед Україною стоїть завдання забезпечити формування в українців нової, ширшої за суто етнічну національної ідентичності, не знищуючи у ній того позитивного, що було за “старих часів”.
Цей важливий напрямок консолідації та розвитку української нації нині переживає реформування, що зокрема зумовлено: а) змінами в соціально-політичному устрої держави, суспільній свідомості, переходом до ринкових відносин, необхідністю запровадження якісно нових принципів організації роботи щодо задоволення духовних запитів суспільства; б) тривалою економічною кризою, що зумовлює скорочення асигнувань на потреби культури.
На сучасному етапі держава, її Основний Закон, загалом уся політико – правова база в Україні реально гарантують свободу мистецької творчості, широкий доступ громадян до всього комплексу культурних надбань народу, збереження історичної і культурної спадщини. Указами Президента України провідним закладам культури надано статус національних із забезпеченням необхідних умов для їх успішної творчої діяльності. Значну увагу питанням відродження та розвитку культури приділено Програмою уряду України. З метою сприяння митцям та виконавцям України, талановитій творчій молоді встановлено іменні стипендії Президента України та стипендії видатним діячам культури.
Культурна діяльність в Україні спрямована на реалізацію у повному обсязі вимог Конституції щодо консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій, культури, мови, гарантій свободи культурної, художньої творчості, збереження культурної спадщини.
Стратегічним завданням у культурній діяльності є піднесення ролі культурно-мистецької сфери у державотворчих процесах, формуванні структур громадянського суспільства, єдиного духовного простору, утвердженні гуманістичних цінностей, високої моралі, національної свідомості та патріотизму, подолання негативних явищ та сприяння позитивним тенденціям у духовній сфері суспільного буття України. Держава насамперед відповідає за створення правових, фінансово-господарських, творчих, адміністративно-управлінських умов з метою збереження і всебічного розвитку української культури як важливого чинника розбудови повноцінного, демократичного суспільства, основи формування цілісної культурно-національної ідентичності. Ця політика грунтується на таких засадничих принципах: самоцінності та незалежності культури і мистецтва в усіх їх численних проявах; необхідності відродження, збереження й розвитку основних духовних осередків, які забезпечують еталонний рівень культури, її належне місце у світовому культурному просторі, є головним фактором у формуванні високих естетичних і етичних критеріїв українського суспільства; творенні єдиного загальнонаціонального інформаційно-культурного простору як одного з найважливіших консолідуючих чинників у справі розбудови української держави; збереженні та модернізації культурної інфраструктури з переходом на нові форми роботи в умовах ринкової економіки; забезпеченні державної підтримки та сприятливого господарського режиму для культурно-мистецьких організацій, об’єднань окремих митців, незалежно від підпорядкування чи форми власності; забезпеченні активного функціонування української мови в усіх сферах культурного життя держави; збереженні національної культурної спадщини (рухомих і нерухомих пам’яток історії та культури, музеїв, заповідників, бібліотечних і архівних фондів) як основи національної культури; піклуванні про подальший розвиток традиційних культур як українців, так і представників інших етносів, які живуть в Україні.
В умовах масштабних політико – економічних реформ держава повинна, по-перше, забезпечити структурне реформування культурної сфери. По-друге, створити єдину національну культурну систему задля збереження духовних здобутків українців, їх традиційних цінностей з одночасною модернізацією культурного життя суспільства.
Зусилля суб’єктів етнокультурного процесу у реформуванні культурно-мистецької галузі українського суспільства зосереджені на таких основних напрямах. Насамперед на створенні нової правової бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, що відповідала б сучасним світовим вимогам та українським особливостям. Нині ухвалено низку галузевих законодавчих актів, починаючи з Основ законодавства України про культуру і аж до законів про бібліотеки і бібліотечну справу; про музеї та музейну справу; творчі спілки; кінематографію; благодійництво; вивезення і ввезення культурних цінностей. Реалізується конституційна гарантія свободи совісті. В Україні йде процес повернення віруючим культових споруд, відродження і будівництва нових храмів. Робляться також вагомі кроки у справі реформування системи організації культурного життя, визначено пріоритети державної політики в галузі, здійснено суттєві зрушення у збереженні й підтримці центрів духовного життя, розроблено Концептуальні напрями розвитку української культури, якими акцентовано увагу на тому, що культура українського соціуму є важливий чинник системи національної безпеки. Зокрема, вона відіграє вирішальне значення у протистоянні таким негативним проявам, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація, особливо серед молоді. І нарешті, зосереджено увагу на реорганізації майнових та фінансово-господарчих взаємин у культурній сфері з метою приведення їх у відповідність до загальних напрямків суспільно-економічних реформ; заохоченні становлення й зміцнення мережі недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій (творчих спілок, фундацій, професійних гільдій, виконавчих колективів тощо), які забезпечують здоровий розвиток культури через розмаїття творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування, через множинність каналів її підтримки суспільством і державою.
Особливо багато уваги в Україні приділяється виробленню ефективної державної мовної політики, що можливо лише на основі постійного всебічного аналізу та об’єктивної оцінки реальної мовної ситуації в країні.
Із здобуттям незалежності в Україні розпочався процес українського мовного відродження, мовної реабілітації громадян України. Цьому сприяло конституційне закріплення державності української мови та здійснення ряду заходів Президента України і Кабінету Міністрів України, спрямованих на піднесення престижу та іміджу української мови у суспільному житті. Головні завдання, які визначено в них, передусім спрямовані на: аналіз стану і тенденцій розширення сфери функціонування української мови в контексті етномовної ситуації в різних регіонах України; пошук можливостей державної і недержавної фінансової та матеріальної підтримки розвитку української мови в умовах ринкової економіки; вдосконалення системи підготовки спеціалістів – представників національних меншин з метою поліпшення їх знань з української мови; визначення основних шляхів створення умов для нормального функціонування української мови та розвитку її як державної, творчо використавши для цього досвід інших країн; вдосконалення законодавства у мовній сфері та розроблення нормативно-правових актів, що регулювали б застосування української мови в усіх галузях суспільного життя України; комплектування фондів наукових, масових і технічних бібліотек українською літературою та спеціалізованою літературою з української мови; впорядкування діяльності архівів і збільшення каналів користування різними видами інформації українською мовою; створення системи україномовної документації для використання у господарсько-економічній діяльності суб’єктів права власності та об’єднань громадян.
Особливою сферою діяльності української держави є піклування про відродження, збереження й розвиток поряд з українською культурою культур національних меншин, що живуть в Україні, і на цій основі – про забезпечення етнокультурного багатства, подальшого підвищення ролі духовно-культурної сфери у суспільстві.
Духовно-культурне відродження етнічних спільнот в Україні здійснюється на концептуальних засадах, які базуються на демократичному законодавстві, міжнародних правових актах та внутрішньому законодавстві з питань міжетнічних та міжнаціональних відносин. Суть їх полягає у такому: свобода вибору кожною етнічною групою свого шляху в процесах державотворення; усвідомлення нею власного унікального місця у соціокультурному середовищі; створення суб’єктами державотворення реальних можливостей для духовного взаємозбагачення національностей.
Реалізація прав національних меншин в Україні здійснюється відповідно до принципу верховенства міжнародних стандартів та вітчизняного законодавства. Виважена етнокультурна політика дала змогу забезпечити громадянський мир у державі, здійснювати постійний пошук шляхів запобігання конфліктам на міжетнічній основі. Така державницька позиція цілком відповідає принциповим засадам міжнародної етнополітики, вимогам норм міжнародно-правових документів, у яких поряд з основними засадами прав національних меншин окреслюються права, що стосуються збереження й розвитку їх духовно-культурної сфери, зокрема права: пов’язані з використанням мови, свободи користування нею у приватному порядку і публічно; вільного самовираження, отримання і поширення інформації та ідей за допомогою власних інформаційних засобів; користування мовою меншості у відносинах з владою, зокрема в судах, якщо меншість становить значну частину населення в окремих регіонах або в масштабах країни; навчання за наявності умов викладання рідною мовою в державних школах; створення власних навчальних закладів на власні кошти із здійсненням контролю за навчальними планами; відновлення, де це необхідно, споконвічних географічних найменувань мовою меншин, а також на використання мови корінного населення на дорожніх і вуличних знаках і вивісках.
На сучасному етапі задоволення культурно-мистецьких потреб іноетнічних громадян здійснюється згідно з Комплексними заходами щодо розвитку культур національних меншин України на період до 2005 року (затверджені віце-прем’єр-міністром України 30 січня 2002 р. № 1246/96). У них визначено такі завдання: розширення державної підтримки друкованих видань та телерадіоорганізацій, що висвітлюють діяльність національно-культурних товариств; організація збільшення часу мовлення мовами національних меншин України; надання підтримки зазначеним товариствам у заснуванні періодичних видань із регіональною сферою розповсюдження; створення в краєзнавчих музеях, що розташовані в обласних центрах, експозицій, присвячених історії та культурі національних меншин України, які проживають на відповідній території; надання підтримки аматорським творчим колективам, які зберігають, розвивають та пропагують культуру, традиції, звичаї та обряди національних меншин України, залучення таких колективів до участі в реалізації регіональних та загальнодержавних програм культурного розвитку; поліпшення системи підготовки педагогічних кадрів для загальноосвітніх навчальних закладів, у яких викладання навчальних предметів здійснюється мовами національних меншин.
Президент України зобов’язав розробити та здійснити заходи щодо забезпечення реалізації права національних меншин України на національно-культурну автономію, вжити заходів щодо прискорення прийняття Верховною Радою України Концепції державної етнонаціональної політики України, законів з питань поліпшення умов розвитку та застосування мов в Україні, а також з питань вдосконалення законодавства про національні меншини України. Президент звернув увагу державних адміністрацій, разом з відповідними органами місцевого самоврядування, на необхідність розглянути можливість безоплатного надання будівель і споруд, що перебувають у державній та комунальній власності, для проведення національно-культурними товариствами культурологічних, освітніх, науково-просвітницьких та інших заходів.
Стратегічні завдання, сформульовані Президентом, конкретизувалися у зазначених комплексних заходах Кабінету Міністрів України, до реалізації яких залучені органи виконавчої влади, державні адміністрації, громадські організації національних меншин.
Антонюк О. В. Полікультурність як об’єктивний чинник консолідації українського суспільства // Держава і право: 36. наукових праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 8. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2000; Євтух В, Б. Державна етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. – К., 1997; Леонова А. О. Органи виконавчої влади України і сучасна етнокультурна політика. Нові підходи, проблеми // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2003. -№ 1.
О. Антонюк
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...