Філософія діяльності Фіхте
Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ VIII
НІМЕЦЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО XVIII СТ. ТА НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ (КІНЕЦЬ XVIII – ПЕРША ПОЛОВИНА XIX СТ.)
Філософія діяльності Фіхте
Йогав Готліб Фіхте (1762 – 1814) народився у незаможній селянській сім’ї. Здібного хлопчика запримітив сусід – поміщик і влаштував у закритий дворянський навчальний заклад. Після закінчення останнього Йоган у 1780 р. вступив на теологічний факультет Йєнського університету. Освіту закінчив у Лейпцигу, працював домашнім учителем. З 1790 р. займався вивченням
У 1794 р. Фіхте зайняв кафедру в Йєні, де працював до 1799 р. Ось як він описував свою академічну діяльність у той період: “Я читаю щодня три курси; один – про зовсім нову для мене науку, причому, викладаючи систему, я одночасно вперше будую її; два інших я вже читав, але я їх до такої міри переробляю, наче ніколи не працював над ними. Отже, щодня мені
У 1799 р. Фіхте приїхав до Берліна, де зблизився з романтиками Ф. Шлегелем, Л. Тіком, Ф. Шлейєрмахером. Там він написав новий варіант науковчення, “Призначення людини” (1800), “Ясне, як сонце, повідомлення широкій публіці про справжню сутність новітньої філософії” (1801) та ін. 1810 р. Фіхте став професором і першим ректором щойно заснованого Берлінського університету. Помер мислитель від тифу.
Свою філософію Фіхте називав “науковченням”, надаючи великого значення цій назві. Рейнгольд (послідовник Канта) спробував внести зміни до системи “критицизму”, але його філософія, зазначав Фіхте, була без “прізвиська” і не залишила помітного сліду. Важливо знайти назву! “Науковчення” – це звучить. У Канта відсутня послідовна науковість. “Науковчення” не має такого недоліку, воно, вважав Фіхте, перетворить філософію на “науку всіх наук”.
Що ж таке наука? – запитує Фіхте у передмові до “Основ загального науковчення”. Важливою рисою науки є її системність: всі положення в ній зв’язуються в одному – єдиному основоположенні, і в ньому об’єднуються в одне ціле. Окремі положення науки отримують свою достовірність у системі й через неї, через своє місце в цілому і своє відношення до нього. Це не стосується лише першого, висхідного основоположення, яке повинне мати достовірність ще до об’єднання у системне ціле. Істинність усієї системи базується на істинності висхідного, очевидного основоположення.
Проте таке основоположення, стверджував Фіхте, може бути лише одне. Якби їх було декілька, то кожне з них послужило б основою для окремої системи, і вони не могли б належати до однієї цілісності. У системі знання лише одне положення повинне бути самодостовірним; решта отримують достовірність від нього і через нього. Це слушно як для часткових наук, так і для філософії. Але між ними є відмінність: часткові науки користуються основоположеннями, даними філософією і обгрунтовані нею. Сама ж філософія, щоб бути наукою, теж повинна грунтуватися на основоположенні, яке не може бути обгрунтованим у її межах. Оскільки ж не існує вищої за філософію науки, де обгрунтовувалося б основоположення філософії, останнє повинне бути безпосередньо достовірним.
Розглядаючи питання про можливість науковчення як єдиної системи, Фіхте виявив певну колоподібну, циклічну структуру. Якщо система виходить з одного основоположення, яке розкриває в системі лише себе, то розвиток системи описує своєрідне коло, тобто завершена система повернеться до свого початку. Результат, кінець – це повернення до витоку. Науковчення має, отже, абсолютну цілісність… Воно – єдина наука, яка може бути закінчена. Закінченість – його характерна ознака. Решта наук нескінченні, бо вони ніколи не повертаються до свого основоположення. Тим самим перше основоположення, яке, за Фіхте, не може бути ані засвідчене в межах системи, ані доведене в ній, все ж таки отримує певне підтвердження своєї істинності, коли система замикається і результат збігається з висхідним пунктом.
У чому ж полягає перше основоположення науковчення? На думку Фіхте, ми повинні відшукати його. Адже його неможливо вивести чи довести. Пошуки ведуться, звичайно, у сфері свідомості, причому віднаходиться дещо сутнісне, без чого немає свідомості. Сутністю свідомості, зазначав філософ, є самосвідомість. Тому перше основоположення науковчення абсолютно очевидне й безпосередньо достовірне. Це самосвідомість, яка вербально виявляється у виразах “Я є” або “Я є Я”.
Акт самосвідомості – це дія і одночасно продукт останньої. В емпіричній сфері дія і продукт завжди відрізняються, що і є, власне, ознакою емпіричного. У самосвідомості, за Фіхте, дія (акт) і продукт суть одне і те саме. “Я” є дещо унікальне в тому смислі, що воно саме себе породжує. Тому мислитель назвав акт самосвідомості “ділом – дією”, або “актом-продуктом”, в якому суб’єкт (активне, породжуюче) і об’єкт (пасивне, породжуване) повністю збігаються. В акті самосвідомості “Я” (як суб’єкт) покладає, породжує себе (як об’єкта, як образ “Я”, що усвідомлюється самим “Я”).
Проголосивши перше основоположення науковчення, Фіхте поставив у центр своєї філософії свободу. Тому вступити на шлях науковчення означає не стільки прийняти це положення, скільки вільно вчинити відповідно до нього: збагни своє Я, створи його актом цього усвідомлення! Як і у випадках релігійного обернення, тут апелюють до свободи, до волі, а не до інтелекту.
В акті самосвідомості, завдяки якому “Я” вперше виникає для себе, сполучені в одне ціле дія і споглядання її. Я безпосередньо споглядаю свою дію, обернену на мене ж. Таке безпосереднє споглядання Фіхте назвав інтелектуальною інтуїцією, яку заперечував І. Кант, стверджуючи, що визнання інтелектуального споглядання привело б до висновку про інтелектуальну даність буття речей у собі, тобто про їх пізнаванність.
Фіхте прекрасно розумів, що припущення інтелектуальної інтуїції веде до усунення речі в собі як основної передумови критичної філософії. На його думку, поза “Я” немає нічого такого, щоб якоюсь мірою обмежувало його діяльність; остання повністю визначається сама собою. Такий принцип науковчення. Пасивний стан “Я” (те, що Кант називав сприйнятливістю до зовнішніх вражень, або афіційованістю душі) також має прийматися, виходячи із самого “Я”, а не з чогось зовнішнього. Інакше кажучи, сама скінченність “Я” має бути прийнятою як продукт його нескінченності. Так Фіхте долає кантівський дуалізм явища і речі в собі. Річ у собі виявляється продуктом несвідомої діяльності “Я”.
Отже, перше абсолютно безумовне основоположення системи науковчення “Я є Я” не може бути доведене, бо воно – “діло – дія”, акт, в якому Я породжує себе власною дією і споглядає себе як продукт власної дії у моменти народження. У цьому першому акті Я покладається самим собою, тобто це акт чистої діяльності. Фіхте виражає його так: “Я” початково покладає безумовно своє власне буття.
Друге основоположення науковчення, як і перше, не може бути ані доведене, ані виведене. “Я” безумовно протипокладається якесь “не-Я”. Це також покладання “Я”, але вже не себе, а чогось іншого, протилежного собі. Будь-яка протилежність як така, писав Фіхте, існує лише завдяки дії “Я”, а не на якійсь іншій підставі. Протилежність покладається взагалі лише силою “Я”. Отже, друге основоположення вводить категорію заперечення, “не-Я”.
Третє основоположення на підміну від двох перших вже не є безумовним, а частково обумовленим. Як пояснював Фіхте, воно обумовлено з боку своєї форми, але ще безумовне з боку змісту. Його форму обумовлюють два перших основоположення, оскільки вони несумісні. Справді, якщо “Я” с діяльність, що покладає “Я”, то як вона може бути одночасно діяльністю, що це “Я” заперечує, покладає “не-Я”? Чи можливо, щоб ці протилежно спрямовані діяльності взаємно одна одну не знищували, щоб “Я” і “не-Я” існували одночасно? Інакше кажучи, як можлива свідомість, оскільки остання – це одночасність протилежностей, одночасна даність “Я” і “не-Я”.
Щоб розв’язати це питання, Фіхте припускає взаємне обмеження протилежностей; кожна з них може знищити, “анігілювати” іншу лише частково. А це, в свою чергу, означає припущення їх подільності, тобто кількісного характеру. Як подільні й взаємно обмежені, “Я” і “не-Я” стають чимось третім (синтезуються), визначеним, обмеженим (оскільки кожному з них покладена межа; визначити (обмежити) буквально означає “покласти межу”).
Отже, третій принцип науковчення являє собою діалектичну єдність двох перших – покладання і заперечення, синтез “Я” і “не-Я”, суб’єкта і об’єкта у чомусь опосередковуючому.
Проте виникає питання: чи тотожне те “Я”, якому протистоїть “не-Я” і яке є чимось подільним, висхідному “Я” першого основоположення? Певно, що ні; перше було безмежним, невизначеним, друге – обмеженим; перше – абсолютним, друге – подільним, відносним. Розмірковуючи інакше, можна дійти того ж висновку: якби ми мали лише подільне “Я” і подільне “не-Я”, які взаємно обмежували б одне одного і не мали нічого третього, то єдність свідомості розпалася б; необхідне щось третє, що могло б забезпечити єдність цих протилежностей. Таким третім і буде абсолютне “Я” першого основоположення. Висновок третього принципу науковчення такий: Я протиставляю в “Я” подільному “Я” – подільне “не-Я”.
Перші три основоположення дають три різновиди дії: тетичну, в якій Я покладає себе; антитетичну, де “Я” покладає свою протилежність – “не-Я”; синтетичну, що поєднує протилежності. Рух від тези через антитезу до синтезу є основою діалектичного методу Фіхте. Його суть стане яснішою з викладу змісту науковчення, який випливає із зазначених основоположень.
Розгортання змісту теоретичного науковчення здійснюється у формі п’яти синтезів. Перший синтез (“Я” і “не – Я”,, покладання і заперечення) дає категорію обмеження. “Я” постає обмеженим завдяки “не-Я”, таким, що зазнає дії “не-Я”, пасивним. Проте відповідно до першого основоположення “Я” покладає себе як чиста діяльність, активність. Виникає суперечність: “Я” є одночасно і пасивним, і активним. Розв’язок цієї суперечності дається у другому синтезі – у категорії взаємообмеження. Третій синтез дає категорію причинності. Те, чому приписується діяльність (а не страждання), називають причиною, а те, чому приписується пасивність, – наслідком. Виходячи з трьох головних основоположень, “Я” буде причиною, “не-Я” – наслідком. Проте беручи до уваги другий синтез, категорію взаємообмеження “Я” і “не-Я”, помічаємо його суперечливість трьом основоположенням. Розв’язок цієї суперечності Фіхте вбачав у синтетичному положенні, за яким причина і наслідок повинні мислитися як одне й те саме, оскільки вони здатні мінятися місцями.
Категорія причинності також виявляється внутрішньо суперечливою: з одного боку, причина – “Я” і наслідок – “не-Я” повинні мислитись як одне і те саме, з іншого – “Я” має буття безвідносно до “не-Я” (згадаймо про абсолютність “Я”), тобто “Я” не може бути тим самим, що і “не-Я”. Ця суперечність розв’язується у четвертому синтезі, який дає категорію субстанції. Абсолютне “Я” виявляється основою буття, або субстанцією, оскільки воно є тим, що здатне існувати саме через себе. Решта є результатом взаємних обмежень “Я” і “не-Я”, або акциденція ми, залежними від субстанції.
Перш ніж перейти до п’ятого синтезу, звернемо увагу на те, що категорії, лише перелічені Кантом, у науко – вченні Фіхте логічно виводяться шляхом розвитку основної суперечності діяльності “Я”.
Необхідність п’ятого синтезу випливає з двох обставин. Перша полягає у тому, що теоретичне науковчення за визначенням повинне бути викладом ставлення суб’єкта до світу, коли світ діє на суб’єкта, обмежує його, постає незалежною від нього реальністю. Проте це суперечить першому основоположенню, за яким “не-Я”, або світ, твориться дією “Я”. Якщо стояти на цьому принципі (до чого закликав Фіхте), виникає питання, що ж то за діяльність і чому світ постає перед “Я” як незалежний? Друга обставина випливає із суперечливості четвертого синтезу і може бути позначена таким чином: чому “Я” покладає себе то субстанцією, то акциденцією, то скінченним, то нескінченним, то суб’єктом, то об’єктом? Ця взаємозміна “Я”, що полягає немовби в якомусь протистоянні “Я” із самим собою і відтворенні себе самого як суперечність, є, на думку Фіхте, здатністю сили уяви. Ця незалежна, несвідома діяльність “Я”, що лежить в основі свідомості, й становить її головну функцію. Сила уяви і є результатом п’ятого синтезу.
Поняття продуктивної здатності уяви було вперше введене Кантом для розв’язання важливого питання, чим уможливлюється підведення споглядань під чисті поняття розсудку? Такою опосередковуючою ланкою, за Кантом, є трансцендентальна схема – час. Час з’єднує чисту спонтанність (діяльність розсудку) з афіційованістю (чуттєвістю), уяву зі спогляданням. Проте це, на думку Фіхте, не дало чіткого розв’язання проблеми.
Автор науковчення запропонував своє бачення сили уяви як єдиної здатності поєднання протилежностей у людській свідомості. Він помітив важливу обставину: коли ми намагаємося збагнути протилежності в їх єдності, нам це не вдається; спочатку ми мислимо одну, потім другу, проте ніколи одночасно. Ми не здатні осмислити їх єдність, але повинні. Так виникає боротьба між нездатністю і вимогою. В цій боротьбі дух затримується у своєму русі, коливаючись між обома протилежностями; він коливається між вимогою і нездатністю її виконати; але якраз у такому стані, тільки в ньому одному, він утримує їх обидві одночасно. Цей стан має назву стану споглядання. Діюча в ньому здатність вже була вище відзначена як продуктивна сила уяви.
Це коливання нашого духу між вимогою синтезувати протилежності й неможливістю це зробити, між самими протилежностями; їх несвідоме одночасне споглядання (дух не має змоги одночасно споглядати і себе) синтезує все те, що ми називаємо реальністю. Адже реальність – і тут Фіхте йде за Кантом – і є тим, що дається в спогляданні. Несвідома синтетична діяльність споглядання, або продуктивної сили уяви, творить реальність, яка постає незалежно від “Я”, об’єктивує її, відчужує від суб’єкта.
Саме тому, що несвідома здатність уяви, яка виявилася центром решти теоретичних здатностей, творить реальність, теоретичне, пізнавальне ставлення до світу (а з ним і теоретичне науковчення), з точки зору Фіхте, не має жодної самостійної функції; воно є лише моментом, необхідним для здійснення практичного, морального ставлення.
Крім здатності уяви, існують інші теоретичні здібності суб’єкта. Фіхте намагався вивести їх (відчуття, споглядання, глузд, здатність судження, розум) також з однієї підстави. Велику роль у цьому відіграє рефлексія – відображення “Я” власної діяльності, своїх несвідомих відносин з “не-Я”. Завдяки рефлексії такі діяльність і відносини стають усвідомленими. Так, рефлексія “Я” над власною обмеженістю, покладеною “не-Я”, породжує відчуття. Рефлексія над відчуттям виводить “Я” в об’єкт відчуття, тобто в “не-Я”, і приводить до його споглядання. Рефлексія над спогляданням дає змогу схопити образ “не-Я” і утримати його у відриві від прообразу. Здатність такого втримання є розсудок, або, як його називав Фіхте, “сховище створеного силою уяви”. Образ, закріплений розсудком і схований у ньому, є поняття. Рефлексія ж над поняттями, існуючими в розсудку суб’єкта, є здатність судження.
Здатність судження “Я” дає можливість судити про будь-який об’єкт, а отже, абстрагуватися від будь-якого об’єкта. Рефлексуючи про цю свою здатність, “Я” узнає про те, що воно може відкинути будь-яке “не-Я”, усвідомлює свою свободу від нього. “Я” стає самосвідомістю, чистою від будь-яких об’єктів “Я є Я”. На цьому ступені “Я” виступає як розум, чиста суб’єктивність, інтелект, що визначається сам через себе. Теоретичне науковчення завершується тим, з чого почалося, – активного “Я”, яке своєю дією покладає реальність, тобто діє практично. Теоретична діяльність, як зазначалося, виявилася вторинною, залежною від практичної.
Теоретичне науковчення – це теорія пізнання Фіхте, практичне – вчення про практичну (насамперед моральну) діяльність, про людину та світ її діяльності. Питання практичної філософії розроблені філософом у працях “Основи природного права відповідно до принципів науковчення” (1796), “Призначення людини” (1800), “Про сутність вченого” (1806), “Основні риси сучасної епохи” (1806), “Настановлення до блаженного життя” (1806).
Зупинимося на деяких ключових проблемах практичного науковчення. Насамперед слід з’ясувати поняття практичного “Я” як надто важливого для осмислення антропологічних поглядів Фіхте. На відміну від Канта, який вважав людину громадянином двох абсолютно розмежованих світів (світу природи, де панує зовнішня детермінація, і світу свободи, в якому особа сама дає собі закон), Фіхте знімає межу між чуттєвим світом (природою) та світом умоглядним (свободою). Якщо у Канта відносини причини і наслідку характеризували світ природи, а мети й засобів – світ свободи, то у Фіхте цільовий (телеологічний) принцип стає універсальним і для свободи, і для природи. Причинно – наслідкові зв’язки виступають у нього як неістинна (спотворена) форма цільових.
Оскільки цілевідповідність стала у Фіхте універсальним принципом діяльності людини у сфері моралі (практики), то і основною формою практичного “Я” стає потяг, прагнення до цілездійснення. (Нагадаємо, що головною формою теоретичного “Я” була уява.)
Прагнення, як і уява, може існувати лише за умови протилежно спрямованої діяльності, яка сприймається “Я” як певна перешкода. Завдяки останній “Я” почувається обмеженим у власному прагненні. Без перепони неможливе саме прагнення, інакше “Я” збіглося б з метою свого прагнення і перестало б існувати як таке, що прагне.
Такою універсальною перешкодою, за Фіхте, виступає природа. Вона дає межу “Я”, збуджуючи його прагнення до досягнення мети. Тому природа є важливим засобом цілездійснення, необхідною передумовою існування практичного “Я”. Вона пробуджує це практичне “Я” до існування, запалюючи його потяг та вказуючи на перепони, які слід подолати.
Якою ж постає, за Фіхте, діяльність прагнення, цієї основної форми практичного “Я”? На першому ступені вона є потягом до об’єкта. Це чуттєвий потяг; відповідно об’єкт – природний предмет. У цьому примітивному чуттєвому прагненні Фіхте розрізняв два аспекти: 1) прагнення до задоволення власного природного потягу, де дістає вияв залежність “Я” від об’єкта; 2) прагнення до самостійності, незалежності від нього, до влади над ним. Потяг до самостійності є найвищим прагненням.
У першому аспекті людина зв’язана з природою. У другому – вона виявляє тенденцію до свободи, влади над природною сферою, яка цю свободу обмежує, постійно демонструючи владу над людиною. Влада природи, на думку Фіхте, є в особі споконвічне, радикальне зло. Тому головний обов’язок індивіда полягає у тому, щоб підкорити природне в собі й зовні себе моральним цілям, щоб подолати чуттєві схильності, й, оскільки їх неможливо зовсім знищити, необхідно прагнути до того, щоб поставити їх на службу вищому духовному, моральному началу. Саме з природи людини випливають такі її головні вади, як лінощі, боягузтво, брехливість.
Оскільки зло корениться в інертності й природі людини, то яким чином можна допомогти їй подолати його? Допомога може прийти лише ззовні. Індивід повинен побачити себе у своєму огидному та жалюгідному вигляді й відчути відразу до самого себе; він повинен побачити зразки, котрі піднесли і звеличили б його, показавши йому, яким він повинен бути… Іншого шляху освіти не існує. Цей шлях дає те, чого тут не вистачає: свідомість та імпульс. Поліпшення та піднесення залежить завжди від власної свободи; кому ця власна свобода і тоді не буде потрібна, тому неможливо допомогти. Таку зовнішню допомогу, що дає поштовх до самовдосконалення, подають, за Фіхте, релігійні проповідники, письменники – моралісти, філософи та держава. Остання повинна взяти в свої руки національну систему виховання; у цьому полягає її висока моральна місія.
Важливою характеристикою практичного “Я” є його практичний розум, або воля. Воля відіграє, на думку Фіхте, визначальну роль щодо розуму теоретичного – інтелігенції (інтелекту). Кант розділив волю та інтелект. Фіхте з’єднує їх на основі принципу автономії волі. Остання стає у нього основою як практичного, так і теоретичного розуму (пізнання).
Саме воля як головна здатність практичного “Я” допомагає людині подолати власні вади. Проте вона ж може і завадити цьому. Фіхте розрізняв два різновиди волі. Перший – це моральна воля, яка підкорена моральному закону як найвищому принципу. Останній проголошує: “Вчиняй завжди відповідно до твоїх переконань”. Переконання є тим, що має очевидну істинність для волі. Вони коріняться в абсолютному “Я”. Емпіричне ж (природне) “Я” повинне перебувати у стані гармонії з абсолютним. Якщо така гармонія є, людина відчуває, що живе і діє від, повідно до переконань та свого призначення. Коли ж гармонія порушується, виникають докори совісті. Совість, писав Фіхте, не помиляється і не може помилятись, оскільки вона є безпосередня свідомість нашого чистого споконвічного “Я”. Вона – суддя всіх переконань і не визнає над собою вищого судді”. Тому філософ пропонував свою версію категоричного імперативу: “Вчиняй по своїй совісті”.
Другий різновид волі не підкоряється ні моральному закону, ні категоричному імперативу. Фіхте назвав таку волю “беззаконною”, бо вона притаманна так званому “героїчному характерові”. Згадаймо, що принцип героїзму полягає у підкоренні індивіда суспільному цілому, де він вже не вільна людина, а гвинтик системи. Відкритий Фіхте феномен сліпої і беззаконної волі пізніше став принципом філософії Шопенгауера, а Ніцше через півстоліття визначив його як “волю до влади”.
У практичному науковченні, або теорії практичного розуму, Фіхте поставив (але не розв’язав) ще одне надто важливе питання: про інше “Я”. Виводячи природу, світ взагалі з діяльності абсолютного “Я”, Фіхте натрапив на парадокс: якщо світ породжений “Я”, то як бути з іншими людьми, чи не є вони теж породженням “Я”? Якщо так, то філософу загрожував соліпсизм (один існую, решта плід моєї уяви). Якщо ні, яким чином інші “Я” реальні? Адже Фіхте не визнавав субстанціального характеру людської душі, а іншого начала, крім єдиного абсолютного “Я”, не припускав.
Ця проблема гостро постала перед мислителем. З реальністю іншого “Я” пов’язана головна тема його філософії. Чого вимагає від нас моральний закон? Бачити в іншій людині мету, а не лише засіб. А якщо інший – таке ж породження уяви, як і природні речі, то як бути з моральним законом?
Спробу розв’язати ці питання Фіхте зробив у своїй філософії права. Правовий закон, стверджував філософ, вимагає, щоб індивід, який живе у суспільстві з іншими людьми, обмежував свою свободу, а відтак дозволяв поряд зі своєю існувати свободі інших.
Досить специфічно Фіхте виводив реальність інших “Я”. Згадаймо, що перше основоположення науковчення є не стільки безпристрасне наукове судження, скільки палкий заклик: “Збагни своє “Я”, створи його!” Заклик до вільної діяльності, оскільки він йде ззовні, не є примусом, не діє як механічна причина, тобто не обмежує моєї свободи і самостійності. Проте саме він спонукає мене до емпірично здійснюваного самовизначення. Але цей заклик може надходити не від якогось зовнішнього об’єкта, а лише від іншого суб’єкта, а тому доводиться припустити існування інших “Я” незалежно від моєї самосвідомості. Відтак інше “Я” стає умовою можливості мене самого як розумної істоти. Таке головне положення філософії права Фіхте.
Розробка практичного науковчення, як бачимо, пов’язана з низкою складних філософських питань. Та найскладніше з них – про природу абсолютного “Я”. Парадокс абсолютної діяльності “Я”полягає у тому, що вона, з одного боку, очевидна з самого початку, а з іншого – є тим, чого ще лише повинне досягти практичне “Я”, тобто недосяжним моральним ідеалом. Так існує абсолют – не”Я” з його абсолютною діяльністю чи не існує?
Роздуми над цими та іншими питаннями та критика з боку сучасників, серед яких були й колишні друзі та учні – Якобі, Шлейєрмахер, Шеллінг, Гегель, – змусили Фіхте перейти від настроїв “бурі та натиску” і зв’язаної з ними абсолютизації принципу діяльності до нових для нього релігійно-містичних пошуків.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...