Філософські науки про людину. Основні засади, ідеї та принципи
Філософія світ людини
Антропологічні ідеї та тенденції розвитку в історії західноєвропейської філософії
Філософські науки про людину. Основні засади, ідеї та принципи
Гуманістичний аспект філософського знання знайшов яскравий вияв у його структурі та в історичній зміні такої структури, яка складається з центру й периферії, а елементи останньої утворюють певні науки. В античному світі до центру належала метафізика, а до периферії – логіка, психологія, етика, естетика, політика, економіка. Вони мали назву “філософських наук”.
У греко-римській філософії такою наукою є етика – вчення про мораль. Першим виокремив її саме як науку Аристотель. Можна сказати, що він створив її, як і логіку, метафізику та деякі інші науки. Аристотель пропонує досить розгалужену класифікацію наук і обгрунтовує місце в ній етики. Він розподілив усі різновиди знання (epis – teme) на три групи: теоретичні (умоглядні), практичні і творчі. До перших належали “перша філософія”, математика і фізика; до других – етика й політика, до третіх – мистецтва, ремесла й прикладні науки. Він перший дав класичне визначення людини як соціально-політичної (полісної) істоти. Етика й політика і вивчають людину – або як окрему особу, або як громадянина: в обох випадках їхнє завдання аналогічне – виховання доброчесності та формування звички жити доброчесно для досягнення індивідуального і суспільного щастя. Він вважав, що поліс – найвища форма об’єднання людей, яка сприяє досягненню щастя, тобто життя, узгодженого з доброчесністю. Остання – основна категорія і в етиці, і в політиці Аристотеля, тому моральна точка зору має тут велике значення і для сфери політики.
Внаслідок цього класифікація наук Аристотеля була спрощена і зведена до трьох основних: фізики, етики і логіки (або діалектики). Діоген Лаертський бачив різновиди цієї тріади у Платона й Аристотеля, Епікура і стоїків. Тому сам Діоген цей потрійний поділ вважає універсальним: “одні філософи називаються фізиками – за вивчення природи; другі – етиками, за міркування про звичаї; треті – діалектиками, за хитросплетіння речей. Фізика, етика й діалектика суть три частини філософії; фізика вчить про світ і про все, що в ньому міститься; етика – про життя і властивості людини; діалектику ж цікавлять доводи і для фізики, і для етики. До Архелая (включно) існував лише один рід – фізика; від Сократа… бере початок етика; від Зенона Елейського – діалектика”. Це – загальний поділ, а, починаючи зі стоїків, Діоген Лаертський його конкретизує як поділ на фізику, етику й логіку, причому залежно від наукових інтересів, одні мислителі ставили на перше місце логіку, інші – фізику, ще інші – етику.
Але в усіх випадках видно, що етика вивчає життя людини та її властивості, а відтак є антропологічною дисципліною.
Надалі відбувається посилення даної тенденції. Це можна бачити в давньоримській філософії, на прикладі найбільш видатних її представників – Цицерона, Епіктета, Марка Аврелія. В середньовіччі моральна форма духовності стає одним з основних компонентів цілого світогляду – релігійного, з його центральними категоріями добра та зла, уособленими в образах Бога та диявола, а через релігійне світобачення мораль набуває онтологічного значення. Розуміння пізнання, об’єктивної дійсності, людини – все набуває моральнісного змісту й забарвлення. Вище ми вже підкреслювали, що це не випадково, позаяк кореляція “людина – Бог” стає тут основною, людина не існує без Бога і Бог втрачає сенс існування без людини. Мораль постає як суттєвий зміст релігії.
Водночас вони не тотожні, як видно з попередніх стадій розвитку і з наступного поступу пізнання людини. Щоб фіксувати таку двоїстість, слід визначати розглядуваний феномен як релігійно-моральнісний. Домінуючою формою свідомості середньовіччя є релігія, і, отже, особливим видом знання про людину буде релігійна або релігійно-моральна антропологія, на відміну від власне моральної антропології в античності.
Мораль залишається основною антропологічною наукою і в добу Відродження, хоча й зазнає істотних змін. Збереження моральної настановленості пояснюється трьома обставинами. По-перше, відбувається засвоєння стародавньої культури, перш за все, її гуманістичних розділів, звідки й “гуманізм” як назва світогляду й самого часу. По-друге, зберігаються моральні надбання середньовіччя, бо релігія в цілому не відкидається, а переосмислюється. По-третє, зростає значущість людини у світогляді, відповідно зростає значення галузі знання, яка традиційно була знанням про людину, тобто етики.
Що стосується змін, то вони є такими. Насамперед, це зміна самої загальної парадигми світогляду: релігійний геоцентризм поступається місцем антропоцентризму. При цьому Бог не відкидається, а отримує новий ціннісний зміст, стає мірилом величі людини. Остання завдяки своїй необмеженій здатності до пізнання світу і творчій діяльності може стати сумірною Богові, піднестися до його рівня. Водночас виникає інше ставлення до природи як до прекрасного і величного творіння Бога, загалом культ природи як феномена естетичного, до прикрашання й удосконалення якого стає причетною і людина. Це одночасно підносить і Бога й людину, але відбувається переорієнтація в їхньому осмисленні: якщо в середні віки людина була образом Божим, то тепер, навпаки, скоріше Бог є образом людини. Тому світогляд Відродження двоїстий, так би мовити, двоцентровий; саме такий сенс має ідея про сумірність Бога і природи.
З іншого боку, етика, яка залишалася основною гуманітарною й антропологічною наукою і в епоху Відродження, значно розширюється та поглиблюється. Вона обіймає не лише загально-філософську теорію моралі, а й так звану “громадянську етику”, яка виникла внаслідок створення і розвитку нових, ранньокапіталістичних форм суспільного життя в містах Італії XIV – XV століть. Оскільки ж дана епоха була надзвичайно динамічною й новою за змістом, суспільний поступ став предметом спеціального дослідження: з’являються історичні твори Л. Бруні, П. Браччоліні, Н. Мак’явеллі, Г. Гвіччардіні, в яких розроблялися морально-політичні концепції. Нарешті, поряд з такими історичними розвідками виникла зовсім інша наука – філософія історії, засновником якої став італійський мислитель Дж. Віко (1668-1744), останній представник Відродження. Його “Нова наука про загальну природу націй” вийшла першим друком 1725 року.
Отже, ми бачимо, що питома вага філософських досліджень людини значно зростає порівняно з попередніми епохами – античністю і середньовіччям. Звернімо увагу на такий факт: в античності етика й політика як науки про людину були тісно пов’язані, але історія чи історіографія стояли осторонь. В епоху ж Відродження історична наука входить у розширене коло моральних наук, а гуманітарні студії (studia humanitatis) містили риторику, мовознавство та інші науки. Зазначені студії були назвою розширеного варіанта етики Відродження, об’єднували в собі антропологічні знання епохи.
З переходом до Нового часу повторюється рух від природи до людини, притаманний античності. Головні твори стародавніх мислителів мали, як правило, назву “Про природу”. В них викладалися натурфілософські ідеї та вчення. Аналогічне спостерігаємо і тепер. У “Діалозі про дві найголовніші системи світу – Птолемееву і Копернікову” (1632) Г. Галілея, в “Трактаті про світ” Р. Декарта та інших творах основним об’єктом пізнання стає природа. Але оскільки йдеться про наукове її пізнання, а для нього потрібні відповідні методи, то найпершою майже для всіх філософів Нового часу стає проблема методу. За нею – природа, надалі – співвідношення “людина – природа”. В загальному вигляді антропологія, вчення про людину, стає наслідком розвитку наукового природознавства. Людина лише поступово стає об’єктом природничо-наукових досліджень. На початку вони незначні, й тому Р. Декарт в своєму “Міркуванні про метод” (1637) у розділі “Порядок фізичних питань” зауважує: “Від опису тіл неживих і рослин я перейшов до опису тварин і особливо людей. Але, оскільки я не мав ще достатніх пізнань, щоб говорити про це таким же чином, як і про інше, тобто логічно, виводячи наслідки з причин та показуючи, з яких зачатків і яким чином повинна створювати їх природа, я обмежився припущенням, що Бог створив тіло людини цілком подібним до нашого…”. Тобто в питанні походження людини він прийняв релігійну точку зору.
Це було надолужено наступними філософами. Першими творами Т. Гоббса стали “Людська природа” і “Про політичне тіло” (1650), а вся його система складається з трьох частин: “Про тіло” (1655), “Про людину” (1658), “Про громадянина” (1642). Основний твір Б. Спінози “Етика” (1675) присвячений переважно людині, діяльність, властивості й призначення якої виводяться із загально-філософського вчення про субстанцію, атрибути й модуси, афекти, рабство і свободу людини. Добре відомо, що людина є головним предметом філософських роздумів Б. Паскаля (1623-1662).
Основною тенденцією стає, особливо у XVIП столітті в творах Гольбаха, Гельвеція, Ламетрі та інших, розгляд людини як природної істоти, що існує в природі, підпорядкована її законам, не може звільнитися від неї, не може – навіть у душі – вийти з природи. Людина постає переважно як фізична, матеріальна істота, духовна ж людина – похідна від неї. Тут ми маємо природничо-наукову антропологію, яка визначається розвитком класичної механіки, фізики, інших природничих наук.
Термінологічно ж продовжують панувати мораль, етика. “Мало існує наук, які б не мали відношення до етики”, – писав К. А. Гельвецій7. Гольбах називає свій головний твір “Система природи, або про закони світу фізичного і світу морального”, останній – це людський світ. У XVIII столітті етику розуміють так само широко, як і в XVII столітті Спіноза. Тому протягом багатьох століть не поставала проблема специфічності моралі – це пояснюється тим, що вона виконувала функції антропології, загальної філософії людини. До неї зараховують і психологію, механіку поведінки особи, етико – політичні принципи побудови суспільства, інші галузі знання.
Термінологічне оформлення розглядуваної науки про людину сталося в німецькій класичній філософії, у І. Канта, Г. Гегеля та Л. Фейєрбаха.
Протягом багатьох років І. Кант читав курс лекцій, а 1798 року видав їх під назвою “Антропологія з прагматичної точки зору”. Вона складається з двох частин: “Антропологічної дидактики” та “Антропологічної характеристики”. Першу присвячено розглядові всіх тих трьох здібностей, які становлять зміст трьох “Критик” – пізнавальної (розсудок, здатність судження, розум), задоволення й незадоволення, здатності бажання. Друга частина відсутня у всіх трьох критиках і звичайно входить до психології особи або психології народів. Усі перелічені здібності аналізуються під зовсім іншим кутом зору, ніж у “Критиках”, які містять теоретичну філософію Канта: “Антропологія” – то популярна, емпірична філософія людини. Людини в її повсякденному житті, роботі, у спілкуванні з іншими людьми, в її зусиллях, спрямованих на виховання себе й інших, людини, що пізнає, бажає, зазнає вдоволення чи невдоволення.
Щодо місця антропології в своїй системі Кант висловився так: “Відповідно до давно наміченого мною плану роботи в галузі чистої філософії мені належало вирішити три завдання: 1) що я можу знати? (Метафізика); 2) що мені належить робити? (Мораль); 3) на що я смію сподіватися? (Релігія); за цим мало постати четверте завдання: що таке людина? (Антропологія; з цього предмета я вже понад 20 літ щорічно читаю курс). У відповідній праці “Релігія у межах самого розуму” я намагався вирішити третє завдання мого плану”. В “Логіці” Кант, перелічивши чотири питання і науки, що їм відповідають, робить висновок: “Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три перші питання належать до останнього”‘. Таким чином, антропологія у Канта є основною філософською наукою, а інші “по суті” зводяться до неї.
Якщо виходити з чотирьох питань Канта і його творів, що на них відповідають, то філософська антропологія Канта надзвичайно оригінальна. Коли обмежитися лише четвертою працею, ця оригінальність значно менша: “Антропологія з прагматичної точки зору” за матеріалом – твір переважно психологічний і суттєво не різниться від такого твору, як “Про людину” Гельвеція. Кант лише заднім числом усвідомив значення четвертого питання – про людину – і не встиг розробити його як частину своєї і трансцендентальної філософії.
Але він має великі заслуги принаймні в розробці філософії людини. З одного боку, Кант уперше відокремив антропологію від моралі. Це видно з того, що її викладено в окремому творі, тоді як мораль – у “Критиці практичного розуму”. З іншого боку, якщо, на думку Канта, перші три питання й твори, що їм відповідають, можна звести до питання “що таке людина”, то антропологія стає більш широкою та власне філософською наукою, оскільки і пізнання (“Критику чистого розуму”), і мораль він аналізує як філософські науки та з філософської точки зору. Остання є провідною і в третій критиці, предмет якої – теорія доцільності технічної діяльності й мистецтва. Про це свідчить також той факт, що Кант розрізняв два види антропології: фізіологічну та прагматичну. Перша розглядає здібності людини залежно від природи, друга аналізує їх такими, які вони є в повсякденному, практичному житті. Об’єктом Кантового дослідження є саме остання, прагматична антропологія. Вона, а не природничо-наукова, фізіологічна антропологія, становить частину його філософії.
Філософською дисципліною є “Антропологія” Гегеля – перша частина його “Філософії духу” (1817). Гегель розглядає антропологію як науку про здібності людини, котрі визначаються природою. Сукупність їх він називає душею. “Початок нашого розгляду повинен складати безпосередній дух; але це є природний дух, душа… Ми маємо… починати з духу, який ще полонений природою, ще пов’язаний зі своєю тілесністю… Ця основа людини є предметом антропології”. Інші форми духу вивчаються феноменологією, психологією, мораллю і правом тощо, вони розвинуті й менше залежать від природи, а, навпаки, стоять в опозиції до неї. Але всі вони притаманні людині, тому “Філософія духу” – розгалужена система антропології. Власне ж “Антропологія” є лише її частиною, чи фрагментом. Проте важливо, що Гегель відокремив її від інших людинознавчих наук, виявив її загально-філософський зміст. Її специфічний об’єкт – співвідношення душі й тіла, а це генетично найпростіша форма одного з основних фундаментальних питань філософії – питання про співвідношення фізичного (природного) та духовного.
Завершенням антропологічних уподобань німецької класичної філософії стало вчення Л. Фейєрбаха (1804- 1874). Він уперше сформулював одну з основних тенденцій розвитку новочасової філософії: “Завдання Нового часу – перетворення теології на антропологію”. Фейєрбах виокремлює два його етапи: 1) перетворення Бога на розум; 2) перетворення розуму на людину. Перше чиниться від Декарта до Гегеля. Друге здійснює Фейєрбах після 1839 року, коли пориває з ідеалізмом. Його вчення – не лише завершення німецької класичної, але й усієї новочасової філософії.
Принципами вчення Фейєрбаха стали положення: “таїна теології є антропологія” та “ідеалістична філософія є раціоналізована теологія”. Зміст ідеалізму й релігії – той самий, антропологічний, хоча форма їхня відмінна: поняття й фантастичні образи. Переосмислюючи цей зміст, отримуємо вчення про людину.
За своїм походженням антропологія Фейєрбаха є філософською дисципліною. Вона виникає внаслідок розвінчання релігії та ідеалізму, з їхнього змісту, очищеного від різних нашарувань. Це різнить Фейєрбаха від попередніх мислителів, у яких антропологічні уявлення грунтувалися на матеріалі психології, фізіології, механіки та інших спеціальних галузей знання. Дані таких наук він використовував, але своє вчення про людину свідомо виводив із форм світогляду – релігії та філософії. Тому в нього “антропологія” – синонім нової філософії взагалі, інша назва для неї. Поняття “ідеалізм”, “матеріалізм” та інші крайнощі він заперечує.
Виникнення антропології з теології пояснює живучість останньої. Сам Фейєрбах намагався створити нову релігію, принцип якої: “людина людині – Бог”, а їхній головний зв’язок – любов. Ще один його принцип “Я і Ти” – діалог, діалогічна діалектика, яку він обгрунтував на противагу монологічній діалектиці Гегеля. Цей принцип пізніше дуже плідно використано в “діалогічній антропології” М. Бубера.
Окреслене виникнення антропології з теології засвідчує ту обставину, що релігія за своїм змістом, почасти прихованим, є антропологією. Такою ж є філософія: кореляція “природа – дух” найбільш розвинута саме в людині. Такий органічний зв’язок релігії, філософії, антропології вияскравлює цікаву обставину: розвиток антропології не знімає існування двох перших. На всі ці форми уявлень про людину є практичний попит. Для освіченої людини філософія відіграє таку ж саму роль, як для неосвіченої – релігія. В обох випадках – той самий антропологічний зміст, але в різних формах. В релігію вірять не стільки тому, що вона вчить про Бога, скільки тому, що вона вчить про людину. Та й сам Бог, вважав Фейєрбах, – то людина, але абсолютизована.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...