Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Форми пізнання – Методи і форми пізнання

Форми пізнання – Методи і форми пізнання

Філософія посбіник

Тема 4. ГНОСЕОЛОГІЯ

§ 4. Методи і форми пізнання

Форми пізнання

Аналіз і синтез. Аналіз – це прийом мислення, пов’язаний із розкладанням об’єкта, що вивчається, на складові частини, сторони, тенденції розвитку і способи функціонування з метою їх відносно самостійного вивчення. Синтез – прямо протилежна операція, яка полягає в об’єднанні раніше виділених частин в одне ціле з метою отримати знання про ціле шляхом виявлення тих суттєвих зв’язків і відношень, які об’єднують ці частини. Із загального

прийому аналіз може перетворюватися у спеціальний метод, наприклад, є конкретні методи математичного, хімічного і соціального аналізу. Аналітичний метод отримав свій розвиток і в деяких філософських школах і напрямах. Те саме можна сказати і про синтез.

Абстрагування і ідеалізація. Ці методи належать до загальнонаукових прийомів дослідження. Абстрагування – процес мисленнєвого виділення, вичленення окремих ознак, властивостей і відношень конкретного предмета або явища, які цікавлять нас у контексті дослідження, і одночасно відволікання від інших якостей, ознак, відношень, які в цьому контексті неістотні.

Тимчасове відволікання від ряду ознак, властивостей і відношень предметів, які вивчаються, дає змогу глибше зрозуміти явище.

Ідеалізація – відносно самостійний прийом пізнання, хоча вона і є різновидом абстрагування. Результатами ідеалізації є такі поняття, як “точка”, “пряма” в геометрії, “матеріальна точка” в механіці, “абсолютно чорне тіло” або “ідеальний газ” у фізиці і т. п. У процесі ідеалізації відбувається граничне відволікання від усіх реальних властивостей предмета з одночасним введенням у зміст утворювальних понять ознак, які не реалізуються в дійсності. Утворюється гак званий ідеальний об’єкт, яким може оперувати теоретичне мислення при пізнанні реальних об’єктів. Наприклад, поняття матеріальної точки насправді не відповідає жодному об’єкту. Але механік, оперуючи цим ідеальним об’єктом, здатен теоретично пояснити і передбачити поведінку реальних, матеріальних об’єктів, таких як снаряд, штучний супутник, планета Сонячної системи і т. п.

Індукція, дедукція, аналогія. Характерним для досвідчених наук прийомом дослідження є індукція. Під час використання цього прийому думка рухається від знання часткового, знання фактів до знання загального, знання законів. В основі індукції лежать індуктивні умовиводи. Вони проблематичні і не дають достовірного знання. Такі умовиводи ніби “наводять” думку на відкриття загальних закономірностей, обгрунтування яких пізніше здійснюють іншими засобами. Буквально індукція і означає наведення.

Прийомом, за гносеологічною спрямованістю протилежним індукції, є дедукція. У дедуктивному умовиводі рух думки іде від знання загального до знання часткового. Як спеціальний термін “дедукція” означає процес логічного висновку за правилами логіки. На відміну від індукції, дедуктивні умовиводи дають достовірне знання за умов, що таке знання містилось у посиланнях. У науковому дослідженні індуктивні та дедуктивні прийоми мислення органічно пов’язані. Індукція наводить людську думку на гіпотези про причини і загальні закономірності явищ; дедукція дає змогу виводити із загальних гіпотез наслідки, які емпірично перевіряються, і таким способом експериментально їх обгрунтовувати або спростовувати.

Аналогія. При аналогії на основі подібності об’єктів за деякими ознаками, властивостями і відношеннями висувають припущення про їхню подібність в інших відношеннях. Висновок за аналогією так само проблематичний, як і в індукції, і потребує свого подальшого обгрунтування і перевірки. Моделювання. Умовивід за аналогією лежить в основі такого нині дуже широко розповсюдженого в науці прийому дослідження, як моделювання. Взагалі моделювання через свій складний комплексний характер скоріше може бути віднесене до класу методів дослідження, ніж прийомів. Моделювання – це такий метод дослідження, за яким об’єкт, який цікавить дослідника, заміщується іншим об’єктом, який перебуває у відношенні подоби до першого об’єкта. Перший об’єкт називають оригіналом, а другий – моделлю. Надалі знання, отримані під час вивчення моделі, переносять на оригінал на основі аналогії і теорії подібності. Моделювання застосовують там, де вивчення оригіналу неможливе або ускладнене і пов’язане з великими витратами і ризиком.

Спостереження є вихідним методом емпіричного пізнання. Спостереження – це ціле спрямоване вивчення предметів, що спирається в головному на такі чуттєві здібності людини, як відчуття, сприйняття, уява; у процесі спостереження ми отримуємо знання про зовнішні сторони, властивості та ознаки предмета, який розглядаємо.

Пізнавальним висновком спостереження є опис – фіксація засобами мови вихідних даних про об’єкт, що вивчаємо. Результати спостереження можуть також фіксуватися у схемах, графіках, діаграмах, цифрових даних і просто в малюнках.

Серед багатої класифікації видів спостереження відзначимо лише два важливі види спостереження, які відрізняються установкою на якісні і кількісні описи явищ. Якісне спостереження було відоме ще людині стародавніх часів. Наука нового часу починається з широкого використання кількісного спостереження і відповідно опису. В основі такого типу спостережень лежить процедура вимірювання. Вимірювання – це процес визначення відношень однієї з вимірюваних величин, яка характеризує досліджуваний об’єкт, до іншої однорідної величини, прийнятої за одиницю. Приклад – процедура вимірювання зросту або ваги людини. Перехід науки до кількісного спостереження і вимірювання лежить в основі зародження точних наук, тобто відкриває шлях до їхньої математизації і дає змогу зробити експериментальну перевірку теоретичних гіпотез більш ефективною.

Експеримент є, як і спостереження, базисним методом на емпіричному етапі пізнання. Він включає в себе елементи методу спостереження, але не тотожний останньому. Він є активнішим методом вивчення об’єкта, ніж спостереження. Практичне втручання в хід дослідження в ньому пов’язане головно з пошуком прийнятних умов для спостереження або використання відповідних приладів, які посилюють органи чуття людини. Зі становленням експериментального методу вчений перетворюється зі спостерігача природи у природознавця. Говорячи метафорично, за допомогою цього методу вчений віднаходить можливість “ставити запитання природі”.

Виділяють такі види експерименту: 1) дослідницький, або пошуковий, експеримент; 2) перевірний, або контрольний експеримент; 3) відтворювальний; 4) ізоляційний; 5) якісний або кількісний; 6) фізичний, хімічний, соціальний, біологічний експеримент. Дослідницький, або пошуковий, експеримент спрямований на знаходження нових, невідомих науці явищ або їхній нових, несподіваних властивостей.

Особливим видом експерименту є мисленнєвий експеримент. Якщо в реальному експерименті вчений для відтворення, ізоляції або вивчення властивостей того чи іншого явища ставить його в різноманітні реальні фізичні умови і варіює їх, то в мисленнєвому експерименті ці умови є уявними, але уява при цьому суворо регулюється добре відомими законами науки і правилами логіки. Вчений оперує чуттєвими образами або теоретичними моделями. Останнє тісно пов’язане з їхньою теоретичною інтерпретацією, тому мисленнєвий експеримент стосується скоріше до теоретичних, ніж до емпіричних методів дослідження. Мисленнєвий експеримент не можна розглядати як форму практичної діяльності людини. Власне експериментом його називають лише умовно, оскільки спосіб розмірковування в ньому є аналогічним порядку операцій у реальному експерименті. Кла-сичним прикладом є мисленнєвий експеримент Ейнштейна з ліфтом, що вільно падає. Результатом було формування принципу еквівалентності тяжкої та інертної маси, покладеного в основу загальної теорії відносності.

Те, що Ейнштейн називає “основаною на проникненні в суть досвіду інтуїцією”, насправді є складним пізнавальним прийомом, який називають методом гіпотези, в рамках якої і виявляється інтуїція дослідника.

У методології термін “гіпотеза” використовують у двох значеннях: як форму існування знання, що характеризується проблематичністю, недостовірністю, і як метод формування та обгрунтування пояснювальних речень, які ведуть до встановлення законів, принципів, теорій. Гіпотеза в першому смислі слова включається в метод гіпотези, але може використовуватись і поза зв’язком з нею.

Найкраще уявлення про метод гіпотези дає ознайомлення з його структурою. Першою стадією методу гіпотези є ознайомлення з емпіричним матеріалом, який підлягає теоретичному поясненню. Насамперед цьому матеріалу намагаються дати пояснення за допомогою вже наявних у науці законів і теорій. Якщо такі відсутні, вчений переходить до другої стадії – висунення здогадок або пропозицій про причини і закономірності цих явищ. При цьому він намагається користуватись різноманітними прийомами дослідження: індуктивним наведенням, аналогією, моделюванням та ін. Цілком ймовірно, що на цій стадії висувається декілька пояснювальних пропозицій, несумісних одна з одною.

Третя стадія – це стадія оцінки серйозності пропозицій і відбору з багатьох здогадок найбільш вірогідних. Гіпотезу перевіряють передусім на логічну несуперечність, особливо якщо вона має складну форму і розгортається в систему речень. Далі гіпотезу перевіряють на сумісність із фундаментальними інтерноісторичними принципами цієї науки.

На четвертій стадії відбувається розгортання висунутої пропозиції і дедуктивне виведення наслідків, які перевіряються емпірично. На цій стадії можлива часткова переробка гіпотези, введення в неї за допомогою мисленнєвих експериментів уточнювальних деталей. На п’ятій стадії проводять експериментальну перевірку виведених із теорії наслідків. Гіпотеза або отримує емпіричне підтвердження, або її спростовують у результаті експериментальної перевірки. Однак емпіричне підтвердження наслідків і гіпотез не гарантує їхньої істинності, а спростування одного із наслідків не свідчить однозначно про її хибність загалом.