ФРЕЙД (FREUD) Зігмунд
Соціологія короткий енциклопедичний словник
ФРЕЙД (FREUD) Зігмунд (06.05.1856 – 23.09.1939, – австр. невропатолог, психіатр, психолог, соціальний мислитель; творець теорії і методу психоаналізу.
Система Ф. включає три головні компоненти: теорію несвідомого, вчення про дитячу сексуальність і теорію сновидінь. Найбільш суттєва частина його психоаналіт. соціології – вчення про людину, яке являє собою сукупність різнопорядкових концепцій про природу і сутність людини, її психіку, структуру особистості та розвиток, причини і механізми її діяльності
Процес сублімації (через ті ж зовнішні обставини та моральні принципи особи) полягає у спрямуванні та перетворенні енергії лібідо на соціально прийнятні форми діяльності. Вона може сублімуватися на різні об’єкти та знаходити вихід у різних видах людської діяльності – від елементарних фізіол. актів до наук, та худ. творчості. Це положення визначило характер вчення Ф., однією з характерних особливостей якого став пансексуалізм. Ф, також розробив концепцію комплексів, сукупності неусвідомлених емоційно забарвлених уявлень (комплекси Едіпа, кастрації та неповноцінності), які впливають на поведінку та здоров’я людини. Саме в едіповій ситуації вбачав Ф. комплексну серцевину усіх неврозів. Важливим компонентом психосоціол. теорії Ф. є вчення про три принципи психічної діяльності: принципи постійності, задоволення та реальності, сукупна дія яких забезпечує формування та функціонування особистості і являє собою могутній мотиваційний стимул діяльності.
З розширенням розробки психоаналіт. вчення Ф приділяв більше уваги філос.-соціол. проблемам, серед яких провідне місце займали питання культури, релігії, міжособистісних відносин, психології мас, що стали суттєвим елементом соціології Ф. Також важливою складовою частиною його соціології є психоаналіт. інтерпретація різноманітних феноменів міжособистісних відносин та психології мас, в якій чільне місце займає аналіз природи соціальних зв’язків, дослідження сутності організацій та груп, вивчення явищ масової психології та поведінки різноманітних соціальних спільностей, серед яких Ф. особливо виділяв два опорні типи: натовп та масу. Прагнення пізнати сутність маси на основі аналізу ролі вождя призвело Ф. до гіпертрофування ролі видатної особи в істор. процесі. Соціальну структуру він убачав переважно у патріоцентристському плані, розглядаючи фактично одну стратифікаційну схему “вождь – еліта – маси” (хоча іноді він говорив і про класову структуру). Маючи на увазі лише авторитарну форму лідерства, Ф. вважав, що маси завжди шукають вождя, поклоняються йому, бажають відмови від самостійності та відповідальності. Ідеалізація вождя та ідентифікація з ним, за Ф., – один з головних механізмів внутрішньо-групової солідарності та соціального панування. Уявлення Ф. про структуру суспільства та про його динаміку досить розпливчасті. Нечіткість соціальних позицій Ф. призвела до виникнення в межах фрейдизму неофрейдизму та постфрейдизму, досить далеких одна від одної консервативних, ліберальних та радикалістських соціальних теорій.
Вчення Ф. стало основою багатьох напрямів і шкіл у різних галузях знання. Психоаналіт. орієнтація виявилась дуже поширеною і в соціології. Концепцію Ф. розвивали його послідовники й учні, на її основі виникли такі течії, як неофрейдизм (Хорні, Фромм, Салліван), фрейдомарксизм (Маркузе, Райх), численні напрями в лінгвістиці, герменевтиці. Принципи психоаналізу широко застосовуються в дослідженнях проблем соціалізації особистості, у вивченні безробіття, в політ, психології,
– Тв.: Введение в психоанализ: Лекции. М.” 1991; Психоаналитические этюды. М., 1991; “Я” и “Оно”. Труды разных лет. Кн. 1, 2. Тбилиси, 1991.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...