Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Гуманістичний образ пізнання

Гуманістичний образ пізнання

Філософія світ людини

Антропологічні та соціально-культурні виміри наукового пізнання

Гуманістичний образ пізнання
Перш за все доречно з’ясувати, що буде розумітися під новим гуманістичним образом науки. Те, що такий образ стає все більш привабливим, не викликає сумніву. Проте конкретні уявлення про нього лише починають розроблятися. Найбільш відомою і цікавою розробкою загальної тенденції до гуманітаризації науки є концепція постнеокласичної науки, запропонована В. С. Стьопиним.
В історичному розвитку науки, починаючи

з XVII століття, виникли три типи наукової раціональності й, відповідно, три великих етапи еволюції науки: 1) класична наука (у двох її станах: до дисциплінарна і дисциплінарно організована наука); 2) некласична наука; 3) постнеокласична наука. Класичний тип раціональності центрує увагу лише на об’єкті й виносить за дужки все, що стосується суб’єкта і засобів діяльності. Для некласичної раціональності характерна ідея віднесеності суб’єкта до засобів і операцій діяльності; експлікація цих засобів і операцій є умовою отримання істинного знання про об’єкт. Нарешті, постнеокласична раціональність враховує співвіднесеність

знань про об’єкт не тільки із засобами, але і ціннісно-цільовими структурами діяльності.
Прикметними особливостями останньої є: по-перше, інтенсивне застосування наукових знань в усіх сферах соціального життя, зміна самого характеру наукової діяльності, пов’язана з революцією в засобах зберігання й набуття знань. Поряд з дисциплінарними дослідженнями на передній план висуваються міждисциплінарні й проблемно-орієнтовані форми дослідницької діяльності. Специфіку сучасної науки визначають комплексні дослідницькі програми, в реалізації яких беруть участь фахівці різних галузей знань.
По-друге, зміна об’єкта дослідження. Якщо об’єктами класичної науки були прості системи, об’єктом некласичної науки – складні системи, то у сучасну епоху увагу вчених все більше привертають системи, що розвиваються і з плином часу формують все нові рівні своєї організації, причому виникнення кожного нового рівня впливає на рівні, що раніше сформувалися, змінюючи зв’язки і композицію їхніх елементів.
Як приклад таких об’єктів В. С. Стьопін наводить уявлення про історичну еволюцію об’єктів, що належать до фізичної реальності, з одного боку, через розвиток сучасної космології (ідея “Великого вибуху” і становлення різних видів фізичних об’єктів у процесі історичного розвитку Метагалактики), з іншого боку – завдяки розробці ідей термодинаміки не рівноважних процесів (І. Пригожин) і синергетики. Серед об’єктів сучасної науки, що історично розвиваються, особливе місце посідають природні комплекси, в які введена сама людина. Прикладами таких “людино-мірних” комплексів є медико-біологічні об’єкти, об’єкти екології, аж до біосфери в цілому (глобальна екологія), об’єкти біотехнології, насамперед генетичної інженерії, система “людина – машина”, в тому числі проблеми інформатики, “штучного інтелекту”. Під час вивчення такого роду об’єктів пошук істини пов’язаний з визначенням стратегії і можливих напрямів практичного перетворення таких об’єктів, що безпосередньо зачіпає гуманістичні цінності.
З цим пов’язана ще одна принципова і, мабуть, вирішальна характеристика постнеокласичної науки – трансформація ідеалу “ціннісно-нейтрального дослідження”. Об’єктивно істинне пояснення та опис “людино-мірних” об’єктів не лише припускає, але і передбачає введення аксіологічних чинників до складу пояснювальних положень. Необхідність надання гуманістичного виміру науково-технічному прогресові її потреба формування нового образу науки, що у явному вигляді включає в себе гуманістичні орієнтири і цінності, породжують цілу низку запитань: Як можливо ввести в наукове пізнання зовнішні для нього ціннісні орієнтації? Які механізми такого введення? Чи не призведе до деформації істини вимога зіставляти її з соціальними цінностями? Чи є внутрішніми, тобто такими, що виходять з основних презумпції науки, передумови для переходу науки у принципово новий стан?
Коли сучасна наука на передньому краї свого пошуку поставила в центр дослідження унікальні системи, що історично розвиваються, куди як особливий компонент введена сама людина, то вимога експлікації цінностей у цій ситуації не лише не суперечить традиційній настановленості на здобуття об’єктивно істинних знань про світ, але і виступає передумовою реалізації цієї настановленості.
Ця риса сучасної науки привертає найбільшу увагу дослідників. Спектр оцінок, крайніми полюсами якого є твердження, що сучасна наука в самій своїй структурі повинна містити етичні цінності, а зі зворотного боку, що вона повинна залишатися “ціннісно-нейтральною”, досить широкий. Зупинимося лише на деяких принципових підходах.
Формування і становлення сучасної науки супроводжувалося процесом її “деєтизації”, елімінації з її “тканини” антропоморфних і ціннісних проекцій і передумов. Чи означає це, що внутрішня єдність істини і блага була притаманна лише античному образові науки, а сучасне знання, об’єктивно відображуючи світ, не є ні добрим, ні злим?
Наприклад, за Платоном, істинне знання виявляє ієрархію буття, в яку “вбудована” і сама людина. Тому ієрархія світового порядку, яка відкривається у науковому знанні, водночас є і градацією етичних цінностей. Призначення і сутність науки як єдності знання і доброчинності, істини і блага, за Платоном, полягає не в її практичній користі, не в здатності пізнавати світ сам по собі, а в тому, щоб указати людині її місце в структурі буття, дати моральні орієнтири в навколишньому середовищі. Такі ціннісні орієнтації, іманентний моральний сенс притаманні не всякому знанню. Згідно з давньогрецьким мислителем, існують і ціннісно-нейтральні види знання, до них, зокрема, належить сфера “вправної майстерності” (“техне”). Це – знання лікаря, який може вилікувати, а може й згубити людину, знання полководця, за допомогою якого можливий захват чужої країни і захист власної тощо. Чи не належить сучасне наукове знання до сфери “техне”? Іншими словами, чи не є воно ефективним відносно тих цілей, з якими воно використовується?
Античний образ етично забарвленого знання може слугувати не більш ніж спомином про те, що пізнавальне і моральне відношення до дійсності в принципі можуть бути поєднані. Сучасна наука не може повернутися до античного споглядання для реалізації потрібної єдності. Власне, в цьому немає необхідності, оскільки нині поступово виникають елементи нового образу науки, до якого етичні параметри входять як явні фундаментальні засади. Зближення пізнавальних цілей і моральних цінностей є моментом загальної тенденції до гуманітаризації науки – всезростаючої взаємодії природничо-наукового, гуманітарного і філософського знання, їхнього діалогу з практичними і духовно-практичними формами осягнення світу. Така взаємодія зумовлена реальними життєвими цілями і глобальними проблемами, з якими зіткнулося людство.
Як бачимо, ця точка зору багато в чому збігається з позицією В. С. Стьопіна. В ній також ідеться про необхідність створення нового гуманістичного образу науки. Проте їй притаманний більший радикалізм у питанні про ціннісні характеристики науки.
Якщо у першій концепції цінності переважно зовнішньо доповнюють, обмежують, коригують науку, то у другій – етичні параметри у явному вигляді входять у науку, відіграючи роль її організуючого начала.
Такий радикалізм поділяють І. Т. Фролов і Б. Г. Юдін, чиї праці з проблем етики науки є пріоритетними в нашій літературі. Якщо пізнавальна діяльність – це діяльність цілеспрямована, то вона неодмінно набуває морально-етичного змісту незалежно від того, як відбувається усвідомлення мети – шляхом апеляції до логіки розвитку науки чи потребами суспільства, – головне, що акт пізнання занурюється тим самим у ціннісно-заряджену, а не ціннісно-нейтральну атмосферу. Оскільки діяльність людини має цілеспрямований характер, то завдяки цьому здійснюється те, що ще повинно стати відповідним меті. Оцінка того, що набувається через мету, свідчить про єдність ціннісного і наукового підходів.
Очевидно, що не всі наукові дисципліни досягли постнеокласичної стадії свого розвитку. Там же, де це сталося, наприклад у космології, постнеокласичні підходи різко не відокремлені від некласичних принципів. Постнеокласичний погляд на всесвіт як “людино-мірний” об’єкт у сучасній космології зумовлений антропним принципом. Існують його різноманітні модифікації, які досить суттєво різняться між собою: слабкий і сильний антропні принципи і принцип самовідбору (сформульовані Б. Картером), принцип доцільності (І. Л. Розенталь), принцип співучасті (Дж. Уїлер), фіналістський антропний принцип (Ф. Тіплер) тощо.
Різні його модифікації мають складну гетерогенну структуру. Цей принцип, що виник ще у рамках класичної науки, має чимало некласичних інтерпретацій і в деяких тлумаченнях явно апелює до постнеокласичної науки. Тому його можна розглядати як своєрідного “кентавра”, що торує шлях до нового образу науки.
Концепція постнеокласичної науки є складовою частиною загального сучасного постмодерністського розвитку культури в цілому. Postmodeniity характеризується відкритістю, готовністю до діалогу, схильністю до компромісу. Загалом, постмодерний образ культури є досить розпливчастим, нечітким, аморфним, що є чи не вирішальною його характеристикою. Тому деяка розпливчастість концепції постнеокласичної науки зумовлена ще і цією обставиною. Водночас у ній проглядається готовність до діалогу з класичним і некласичним баченнями світу. Крім того, концепція постнеокласичної науки грунтується на реальних тенденціях розвитку сучасного наукового пізнання. Водночас вона є певним науковим ідеалом, а будь-який ідеал науки не може бути надто конкретним.
Підбиваючи підсумок, доцільно нагадати головні характерні риси постнеокласичної науки: міждисциплінарні дослідження, історизм, еволюціонізм, унікальність її об’єктів, що розвиваються, людино-мірність науки, включення аксіологічних чинників до складу науки, її гуманізація.