Головна ⇒ 📌Довідник з української мови ⇒ Категорії особи і числа – ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ ДІЄСЛОВА

Категорії особи і числа – ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ ДІЄСЛОВА

ДІЄСЛОВО

6. ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ ДІЄСЛОВА

Категорії особи і числа

Якщо загально-дієслівна категорія персональності/імперсональності грунтується на семантичній ознаці “наявність – відсутність діяча”, то значення категорії особи випливає з кореляції форм за ознакою особовості, або мовця і не мовця. При цьому значення особовості по-різному виявляє себе в однині і в множині. 1-ша особа однини – це завжди мовець, 1-ша особа множини – мовці або один уповноважений від групи мовців, який може сказати: ми йдемо, живемо, працюємо,

пишемо; ідімо, живімо, працюймо, пишімо; 2-га особа однини – об’єкт звернення від 1-ї особи однини й множини: ти йдеш, живеш, працюєш, пишеш – про це знаю я або знаємо ми, про що й повідомляємо; ти йди, живи, працюй, пиши,- бо так хочу я або хочемо ми; 2-га особа множини – об’єкти апеляції від 1-ї особи однини і множини: ви йдете, живете, працюєте, пишете – про це знаю я або знаємо ми, про що вас і повідомляємо; ви йдіть, живіть, працюйте, пишіть – робіть це відповідно до мого або нашого бажання; 3-я особа однини й множини – об’єкт (відповідно в множині об’єкти) повідомлення, які не беруть участі в розмові

і до яких не звертаються з розповіддю.

Як бачимо, співвідношення між одниною і множиною в дієслові значно складніше, ніж в іменнику. Якщо форми однини й множини того самого іменника передають головним чином співвідношення “один (одна, одне) – багато”, то в дієслові таке співвідношення властиве тільки для значення 3-ї особи однини й множини; правда, навіть у цьому випадку значення 3-ї особи однини і множини присутнє також у семантиці 1-ї особи множини (ми – я і він; я, ти і він; я, ти і вони і под.) і 2-ї особи множини (ви – ти і він; ти і вони).

До значення числа у формах минулого (й давноминулого) часу та умовного способу однини додається ще й значення роду: він писав, вона писала, воно писало; він писав був, вона писала була, воно писало було; він писав би, вона писала б, воно писало б.

Категорія особи по-різному виявляє себе в дієсловах, що сполучаються з іменниками, які позначають істоти та неістоти. Якщо дієслова поєднуються з іменниками, що однією формою можуть передавати і чоловічу і жіночу стать, рід дієслова визначає й рід іменника: Інженер Іваненко показав приклад – Інженер Іваненко показала приклад.

Значення категорії особи виражається двома способами: синтетичним, за допомогою особових афіксів (вед-у – 1-ша особа, вед-еш – 2-га особа, вед-е – 3-я особа, вед-и – 2-га особа та ін.) і аналітичним – сполученням дієслова з відповідним займенниковим іменником (особовим займенником) (я іду, ти ідеш, він пішов, вона пішла і т. д.). У теперішньому й майбутньому часі та в наказовому способі синтетичний спосіб вираження особи здебільшого супроводжується аналітичним, у минулому, давноминулому часі і в умовному способі існує тільки один вид вираження особи – аналітичний. У 2-й особі замість особового займенника може виступати іменник у кличному відмінку (прийшов, Петре?), а в 3-й – іменник у називному відмінку (прийшов Петро).

Дієслова, які сполучаються з іменниками, що позначають осіб, уживаються в усіх особових формах однини й множини. Ця властивість поширюється й на істоти – не особи, але з певними обмеженнями. Так, неповну, семантично обмежену парадигму дієвідмінювання мають фаунонімічні дієслова, вживані в прямому значенні (гавкати, гарчати, іржати, мукати, жеребитися, пороситися, ревти, рохкати, телитися, хрюкати, ягнитися та ін.). Вони звичайно не мають форм 1-ї особи однини й тільки умовно можуть бути вжиті в формі 1-ї особи множини. Однак при поєднанні цих дієслів з іменниками, що позначають осіб, у них з’являється можливість виступати в 1-й особі однини й множини: я гарчу, як собака; ми ржемо, як жеребці і под.

Дієслова, що позначають процеси, які відбуваються в неживій природі, різні хімічні реакції та фізіологічні процеси (ржавіти, імжитися, тліти, жевріти; брунькувати, запилюватися, зріти, спіти, цвісти; окислюватися, пліснявіти, ятритися – про рану, серце,- боліти та ін.) уживаються тільки в 3-й особі однини й множини. При метафоризації цих дієслів виникає можливість уживання їх в інших особових значеннях, напр.: “І в цім саду цвіту я квіткою багряно” (В. Сосюра); “- Та бачу – ти сьогодні весь пашиш, весь цвітеш” (О. Гончар); “Цвіти, земле моя, квітуй, щаслився!” (В. Сосюра); “- Знаєш, нічого нам у хаті сидіти, походимо по бульварах, а то ти скоро запліснявієш” (В. Собко).

Навпаки, дієслова з повною особовою парадигмою втрачають її, сполучаючись з іменниками, що позначають різні реалії флори та фауни, неживі предмети. Вони зберігають здатність виступати тільки в формі 3-ї особи однини і множини (дерево росте, вітер плаче, звук тремтить, звір біжить і т. ін.). Проте внаслідок антропоморфізації цих іменників дієслово набуває можливості вживатися в усіх особових формах, напр.: “- Сім’я любиш, журавлю, журавлю? – А журавлик: Ой люблю, ой люблю!” (Д. Білоус); “Я – дзеркало. Я акумулюю мовчання” (В. Коро тич); “Дзвени, моя пісне, дзвени!” (В. Сосюра).

Неповну, внутрішньоструктурно обмежену особову парадигму мають дієслова, вживані тільки у множині. Сюди належать дуже характерні для української мови префіксальні дієслова з дистрибутивним значенням (модель по-+префіксальне дієслово): повиходити, позабігати, повтомлюватися, повлітати, повилітати, поприсідати, поприходити і т. д. Напр.: “Люди… попідводилися навшпиньки” (М. Чабанівський); “Щось затупотіло біля вікон. То поприбігали люди” (Б. Грінченко); “Ми, як звірі, виростали, до всього попривикали” (Я. Щоголів); “Зірочки трохи попригасали” (Г. Григоренко); “Хати людям порозмокали” (О. Гончар) та ін. У тих випадках, коли йдеться про вибіркове поширення дії по якійсь поверхні (найчастіше тоді, коли суб’єктом дії виступають іменники, що позначають аморфні – сипкі, плинні – маси або абстрактні поняття, які звичайно не мають множини), двопрефіксні дистрибутивні дієслова можуть уживатися і в однині, напр.: “На ногах і на руках повиступала Од стужі кров” (Т. Шевченко); “Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з них” (М. Стельмах).

Перехідні дієслова з такою ж морфемною структурою мають повну особову парадигму (я понасипаю піску, ти понасипаєш піску і т. д.). При рефлексації ці дієслова втрачають перехідність, а разом з нею і здатність уживатися в однині, напр.: “Повитягались гострі шпилі” (М. Коцюбинський); “- Ще й на писарів повиучуєтесь” (М. Стельмах); “Бруньки на каштанах поналивалися” (Остап Вишня).

Звичайно не вживаються в однині дієслова з семантикою масової дії (громадитися, гуртуватися, купчитися, роїтися, товпитися, юрбитися). Проте в сполученні зі збірними іменниками (молодь, народ, люд, полк, юрба), особливо з тими, що мають формальний показник збірності – суфікс – ств – (селянство, студентство), ці дієслова вживаються в однині, напр.: “Скрізь народ товпиться” (П. Куліш); “Молодь гуртувалася біля оркестру” (С. Чорнобривець). В однині виступають також безособові форми цих дієслів; утворюється така морфолого-синтаксична конструкція: “дієслово в 3-й особі однини теперішнього/майбутнього часу + прислівник міри +іменник у родовому відмінку”, напр.: “Тут… більш усього купчиться молодиць коло сковорід, мисок та глечиків” (Марко Вовчок); “Там юрбилось багато бджіл” (О. Іваненко). Замість прислівника міри може виступати іменник, що вживається переносно для вказівки на велику кількість якихось осіб або предметів. У таких випадках дієслово вживається як особове, пор.: Набігла маса людей – Набігло багато людей; Налетіла сила мух – Налетіло безліч мух. В обох випадках виконавцем дії є іменник у родовому відмінку.

Про семантику кожної особової форми йшлося раніше. Слід ще раз зауважити, що вона досить стійка: взаємозаміна форм – явище не поширене. Винятком є так зване звертання на “Ви”, коли 2-га особа однини спеціально замінюється 2-ю особою множини. Звертання на “Ви” є формою ввічливості й застосовне переважно в тих випадках, коли співрозмовникові мало знайома чи й зовсім не знайома особа дорослого віку, до якої він звертається. Крім того, досить поширене звернення на “Ви” молодших віком до старших, дітей до батьків і под., напр.: “- Ну то кінчай, а ви ходіть, Калинко!” (Леся Українка); ” – Ви не журіться, мамо!” (М. Коцюбинський).

Рідше трапляється вживання 1-ї особи множини замість 1-ї особи однини. Це буває в трьох випадках:

Як спеціальний прийом автора, спрямований на те, щоб не виділяти себе з числа своїх читачів (або слухачів), напр.: Як ми вже говорили раніше.., Як нам здається.., Ми вже звертали увагу на те… і под. У сучасній науковій літературі є тенденція уникати таких форм, замінюючи їх здебільшого безособовими конструкціями, напр.: Як про це вже йшлося раніше… Як удалося довести й под.

У мові царських, королівських, імператорських указів, маніфестів тощо: Ми, Микола II, імператор всеросійський…

Як вираження співчутливого ставлення до співрозмовника, наприклад, при звертанні лікаря до хворого: (Як ми себе почуваємо?) або в розмові, яку веде дорослий замість дитини, напр.: ” – Ми ще маленькі, ще підростемо,- відповіла мати за доньку, погладивши її по русявій голівці” (Г. Коцюба). Заміна однини множиною можлива й при непрямо поставленому, обережному запитанні, напр.: ” – А що пак, дочко, оце будемо діяти? Чи швидко підемо заміж, чи ще довгенько будемо перебендювати? – спитала мати в дочки. – Про мене, мамо, ідіть собі заміж хоч і сьогодні” (І. Нечуй-Левицький).