Комунікативно-стилістичні функції жестів, міміки
Стилістика української мови
Комунікативно-стилістичні функції жестів, міміки
Усне мовлення являє собою явище і власне мовне (фонетико – фонологічне, лексичне, фразеологічне, граматичне), і таке, що доповнюється певними немовними реаліями. Для спілкування, за словами Н. Бабич, “недостатньо оволодіти мовною системою, опанувати механізм інтонування (мелодію, наголос, темп, паузи) – потрібно ще й набути вправності у застосуванні позамовних засобів увиразнення, підсилення емоційності, до яких належать, найперше, міміка і жест”.
Слово “жест” використовують і з переносним значенням – для позначення зумовленої певною метою, наміром поведінки людини: Начальник тюрми Вуль дозволив приносити з дому передачі. Чим можна пояснити такий благородний жест, ніхто не здогадувався (А. Хижняк).
Функціональну адекватну роль (порівняно з власне жестами) виконує весь комплекс мімічних рухів, кожен з яких становить рух (рухи) м’язів обличчя.
Своєрідним поєднанням міміки й жестів є пантоміма – поєднання жестових й мімічних рухів м’язів людського обличчя, рук, ніг, якими виражається внутрішній стан людини, зорієнтований своєю особливою виразністю на іншу особу (осіб); це також різновид театрального дійства.
Жести, мімічні й пантонімічні рухи належать до комунікативно-спілкувальних, але не словесних, не звукових, а кінетичних одиниць (таких, що виявляються в особливих рухах людини).
Мовлення у поєднанні з жестами й мімікою виражає все, в чому людина має потребу. Як і звук, слово, сполучення слів, ужиті з комунікативною метою, так і кожен міміко-жестикуляційний (жестикуляційно-мімічний) рух є стилістичною ознакою мовлення, бо доповнює його, уточнює, збагачує зміст, який виражається словесними засобами. Мовленнєве використання засобів міміки й жестів засвідчується і словесними описами: Тут люди розмовляють не голосом, а жестами й порухом губ (Я. Баш); Сагайда рішучим жестом відкинув за вухо свою розпалену чуприну (О. Гончар); Виголосив промову, правда, суху, строго правничу і трохи вбогу змістом, але оживлену саме мімікою промовця (І. Франко).
Міміко – жестикуляційні рухи даються людині майже без спеціального навчання, природним шляхом значно більшою мірою, ніж це характерно для початкового оволодіння мовою. Кожен мовець може послуговуватись цими засобами свідомо, заздалегідь передбачаючи їх, моделюючи, змінюючи залежно від комунікативної мети.
Нерідко мовці висловлюються, інформують, запитують чи спонукають (наказують, просять, закликають) тільки певним жестом або мімічним рухом. Наприклад, на знак згоди чи заперечення похитують головою. Деякі народи (болгари та ін.), на відміну від українського, похитуванням голови з боку в бік виражають ствердження, а згори вниз – заперечення; висування європейцями язика означає щось близьке до Ні!, у китайців – погрозу, в Індії – гнів, у народу майя (Мексика) – вияв мудрості. Прощаючись, українці, англійці махають долонею від себе, неаполітанці ж тримають при цьому руку навпаки – долонею до себе.
Усне мовлення в усіх його стилях (художнє, розмовно-побутове, конфесійне, наукове й особливо публіцистично-ораторське), пов’язане із жестами, мімікою і пантомімою. Творячи писемне мовлення, мовці орієнтуються на його усне відтворення з допомогою немовних засобів.
У жестах, мімічних і пантомімічних рухах своєрідно виражаються розум, почуттєва сфера людини. Наприклад, вимовляючи кінцеву частину фрази Не в свої сани не сідай, мовець доброзичливо або глузливо посміхається і жестом піднятої догори руки і вказівним пальцем застерігає інших від когось або від чогось.
Жест і міміка вкрай важливі для художньо-літературного мовлення. Було б неприродно сприймати художню оповідь персонажів, які мають застиглі обличчя, відсутні погляди і реагують на все емоційно нейтрально. Культура письменника й читача виявляється, зокрема, в тому, як сприймає він художнє слово, доповнене жестом, мімікою, словесно відтворює їх. Невербальні елементи мовлення повинні бути вмотивовані функціональною метою твору, узгоджуватись із змістом і тональністю тексту і відтворювати явища життя в усій різнобічності, отже, й з охопленням найтонших виявів настрою людини, персонажа. Наприклад, у реченні Маланка сплеснула руками і, не розтуляючи їх, видивлялась на його здивованими, повними обурення і жаху очима (М. Коцюбинський) жест, мімічний рух персонажа разом із словами передають його почуттєвий стан.
Особливо багато важать міміка, жести й пантоміма для кіно. Вони є важливим елементом авторського мистецтва, зорієнтованого на відтворення усномовних ситуацій життя, розкриття на екрані (на сцені – в драматургії) і в художньому тексті найголовнішого, найтиповішого в характері й поведінці людини.
Міміку й жести як винятково своєрідні немовні засоби спілкування поділяють на умовні й не умовні. До умовних мімічних і жестових рухів належать знаки, які незрозумілі непосвяченим особам (наприклад, спеціальні жести військових, певні елементи жестового мовлення членів релігійних орденів тощо). Не умовні мімічні рухи, жести, які продукуються стихійно, бувають вказівними, показувальними, підкреслювальними, суто індивідуальними, такими, які не відтворюють чого-небудь неповторного в кожному Я і здебільшого не виконують комунікативної функції. Це, зокрема, як вважає лінгвіст світового рівня Л. Блумфілд, “незначні маніпуляції з предметами (наприклад, звичка стискати що-небудь у руках)”. На його думку, жестами супроводжується будь-яке мовлення. За своєю сутністю, особливо ж інтенсивністю, жести неоднакові в окремих мовців і значною мірою зумовлені традиціями певного народу. Італійці жестикулюють сильніше, ніж народи, які розмовляють англійською. В добу нинішньої цивілізації особи привілейованих верств населення, освіченіші, вихованіші жестикулюють менше за інших.
Не слід використовувати міміко – жестикуляційні рухи надмірно чи невмотивовано з погляду комунікативного, стилістичного. Наприклад, зайве похитування вперед-назад, тупцювання, манера триматися за спинку стільця, крутити в руках сторонні предмети, тривале хитання головою, звичка терти носа, тримати себе за вухо тощо справляє на інших враження небажане.
Важливими і своєрідними виразниками мислення, почуттів людини є очі, брови, руки, ноги. Це відображено і в багатьох текстах, висловах: …батько слухає, – бровою не здвигне (Панас Мирний); бровою не веде; хоч би бровою моргнув; з протягнутою рукою; покласти руку на серце; Мажуга підіймає руку, наче голоблю, стискає кулак і викидає з запалих грудей, наче з безодні: – Бастувать будем! (М. Коцюбинський); простягати руку (за милостинею); Морщачись, Погиба скидає з правої ноги тіснуватий чобіт (М. Стельмах); брати ноги на плечі; валитися з ніг; вертітися на ногах; вибирати (перебирати) ногами; звалюватися з ніг; встати (вступити) не на ту ногу; ноги затрусилися від танцю; ледве ноги волочити та ін. Більшість слів прямо чи непрямо вказує на певний жест, який у багатьох випадках може осмислюватись метафорично.
Отже, жести, мімічні і пантомімічні рухи – це значеннєво й стилістично важливі немовні засоби спілкування, які суттєво й своєрідно доповнюють вербальне (словесне) мовлення в його найрізноманітніших формах вияву. Вони є невід’ємними елементами усного мовлення в межах усіх стилів. Жестові, мімічні, пантомімічні рухи повинні бути етичними, естетичними, а на цій основі також і стилістично вмотивованими, комунікативно найдоцільнішими.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...