Політологічний словник
Культ особи – сліпе поклоніння перед авторитетом будь-якого діяча, надмірне перебільшення його справжніх заслуг, фетишизація історичної особистості. Теоретичну основу К. о. становить ідеалістичний і волюнтаристський погляд на історію, відповідно до якого хід історії визначається не об’єктивними законами, не діяльністю народів, а бажаннями, волею та діяльністю окремих політичних діячів, вождів. Молодогегельянці (А. Руге, Б. Бауер), заперечуючи релігійні мотиви вчення Гегеля, наголошували на вирішальній ролі
особистісного, суб’єктивного чинника в історії (на противагу гегелівському світовому духу). Прихильники волюнтаризму розглядають волю індивіда як найвищий принцип буття, як споконвічну і первинну основу світового процесу і, зокрема, – людської діяльності. Марксизм узгоджує роль особистості з історичною діяльністю народних мас. Основоположники марксизму засуджували К. о. і марновірне поклоніння перед авторитетами. Досвід навіть найгеніальнішого керівника, стверджували вони, не може замінити колективного досвіду мільйонів людей. Розгорнутий аналіз проблем К. о. дав Г. Плеханов. У праці “До питання про
особистість в історії” він розвінчав суб’єктивно-ідеалістичні і волюнтаристські “концепції про героїв – діячів історії'”. Народ, уся нація повинна бути героєм історії, а не особистість, стверджував він. Парадоксом новітньої історії стало те, що в СРСР проявилася одна з найбільш крайніх форм К. о., і це в державі, яка намагалася реалізувати на практиці марксистське вчення. Культ вождя комуністичної партії і керівника СРСР Й. Сталіна, який почався у 30-ті роки XX ст., супроводжувався утвердженням у суспільстві беззастережної віри в його непогрішимість, геніальність, винятковість. Вся ідеологічна міць держави нагнітала атмосферу загального поклоніння вождю і водночас страху перед ним. Уся система влади в державі була підпорядкована його волі. Абсолютна влада вождя, регламентація й уніфікація всього суспільного життя, панування єдиної ідеології, що дістала статус абсолютної істини, встановлення Й. Сталіним особистого контролю над засобами переконання і політичного насильства сформували в країні жорсткий політичний режим, що характеризувався деспотизмом, придушенням будь-якого вільнодумства, утвердженням псевдодемократичної легітимності “суверенітету мас”, орієнтацією на “ідеальне майбутнє”. Особистість, конкретна людина розглядалася як слухняний “гвинтик” у механізмі державної машини, що скеровується Й. Сталіним. У суспільно-політичних засадах спостерігалися догматично-схоластичне теоретизування і коментаторство, розрив між теоретичними постулатами і реальним життям. Незважаючи на декларування надзвичайної стійкості політичного режиму, за К. о. він насправді, як правило, нестабільний. Це проявляється після зміни лідера, що пов’язано як з персоніфікацією режиму, так і з відсутністю легітимного механізму наступності і передачі влади. Практично відразу ж після смерті Й. Сталіна у 1953 р. почалися зміни в суспільно-політичному житті країни, а в 1956 р. на XX з’їзді КПРС, який ухвалив постанову про К. о. Й. Сталіна, відбулося його публічне розвінчання. К. о. проявився і в інших соціалістичних країнах (у Китаї – Мао Цзедуна, у Північній Кореї – Кім Ір Сена). Сліпе поклоніння перед авторитетом політичного лідера, вождя проявляється в різні епохи, у різних соціально-політичних системах. Після проголошення в 1979 р. в Ірані ісламської революції на чолі з її духовним лідером аятолою Р. Хомейні був утверджений його К. о. з ореолом святості і непогрішимості. У країнах із розвиненою системою демократичних інститутів влади встановлення К. о. вкрай ускладнено, практично неможливо. Певну основу він знаходить в укладі життя в тих країнах, для яких властиве традиційне шанування авторитету лідера нації. Тож не випадково після розпаду СРСР у ряді колишніх союзних республік, що стали на шлях самостійного державного розвитку, почали виявлятися риси становлення К. о. їхніх лідерів. До поняття К. о. дотичний, а інколи й невіддільний від нього термін “волюнтаризм”, який використовують для характеристики соціально-політичної практики, коли ігноруються об’єктивні закони історичного процесу і орієнтований на суб’єктивні побажання політичного лідера. Як волюнтаристське було охарактеризоване правління голови Ради Міністрів СРСР, першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, який керував комуністичною партією та радянською державою у 1953-1964 рр.
Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 34; Плеханов Г. В. Соч. – М.; Л., 1923-27 – Т. 8; Улан Л. Сталин. – Нью-Йорк, 1972; Троцкий Л. Преданная революция. – М., 1991; О культе личности и его последствиях. Доклад первого секретаря ЦК КПСС тов. Хрущева XX съезду КПСС // Реабилитация. Политические процеси 30- 50-х годов. – М., 1992; Политологическая энциклопедия. – М., 2003.
А. Кудряченко
Loading...