КУЛЬТУРА XX ст
КУЛЬТУРОЛОГІЯ
Розділ XIII
КУЛЬТУРА XX ст.
У XX ст. відбулась низка революцій, які суттєво змінили систему мислення людей, приголомшили всю Європу і вплинули на історичні процеси, що відбуваються на інших континентах. Культурно-мистецький процес збагатився новими видами – фотографія, кінематограф, з другої половини століття – телебачення. Популярними стали формальні течії, які дали мистецтву як позитивну, так і негативну системи цінностей; з’явилося нове спрямування – масова культура, яка працює на догоду певним силам –
Усі перелічені та багато інших чинників культури і мистецтва спричинилися до революцій у державах, які утворились на пост-революційних просторах, склався своєрідний культурно-мистецький процес, який заслуговує на увагу і вивчення. Виник
Наприкінці XIX – на початку XX ст. загострилася боротьба між академічним мистецтвом з усталеними традиціями та міцною професійною школою і новостворюваними напрямками. Академісти віддавали перевагу архаїчним сюжетам, біблійним темам, далеким від життя, відірваним від сучасності. Окремі митці, особливо ті, хто вийшов з пролетаризованого середовища, намагалися вводити теми, де змальовувалося щоденне життя трудового люду, його надії та сподівання. Цьому сприяли революційні процеси, які зароджувалися в суспільстві. Окремі групи суспільства поділяли революційні настрої, ставали на шлях боротьби за нове життя і нове мистецтво.
Артистичною столицею був Париж; французькі художники “диктували” моду, виробляли нові напрямки. Вони першими відмовились від традиційної форми, зосереджували увагу лише на враженні від неї (від фр. impression – враження). Обурені глядачі називали їх “fauve”, буквально – дикий; звідси – фовізм. У Францію на навчання, стажування, а також з метою самоутвердження приїжджали митці з усього цивілізованого світу; тут вони набували досвіду боротьби за утвердження своїх мистецьких ідей, нового бачення і все це привозили додому. Тому новітні течії швидко знаходили відгук в інших країнах. Глядачі поступово звикали до нововведень, вони почали подобатись, з’явились апологети, які намагалися подібне утвердити у свідомості, знайти наукові обгрунтування, термінологію.
Авангард – передове мистецтво, яке підтримали революціонери всіх партій, використовуючи його як рупор своїх ідей. Адже мистецтво – один з найдієвіших подразників. Глядач, наслідуючи деструктивну мистецьку форму, “підправлятиме” натуру. Витрачалися величезні кошти на рекламу для споживача. Авангардні напрямки вважались символом вільної гуманної демократичної культури, яка, спричинивши революцію в Росії, начебто одержала неадекватний замінник – реалістичне мистецтво, що виражало офіційну політично-мистецьку модель комуністичного світу. Культурологи Заходу на противагу йому активно популяризували формальні напрямки у країнах соціалістичного табору.
Протиборство між академічним, високопрофесійним мистецтвом і новими течіями почало обростати філософськими й теоретичними обгрунтуваннями. Групи і групки митців намагалися втілювати їх у практику. Найвідомішим серед них став В. Кандінський, який “‘розробив” теорію безпредметного мистецтва. Базуючи її на історичних, етичних та квазінаукових аргументах, він запропонував своєрідну революцію повного звільнення художника від висвітлення реальних подій існуючого світу. Він доводив, що лише таке мистецтво піднесе людину над самою собою, виведе її на рівень біокосмічного простору, поставить над існуючим розумом і мораллю. Спершу революціонери всіх гатунків активно підтримували ці задуми, оскільки й самі мріяли створити новий світ і стати носіями вищої форми культури та культурності.
Конструктивні особливості у пластичних мистецтвах помітно позначилися в архітектурі, що почала “позбавлятися” всіх “зайвих” елементів декору і залишала лише суть конструкції. Одними з перших яскравих витворів цього напрямку – конструктивізму – стали башта Ейфеля в Парижі та Бруклінський міст у Нью-Йорку; так було започатковано розуміння і втілення у споруду ідеї всепланетного “Я”. Після революції 1917 р. цей напрямок почав активно розвиватись у Радянському Союзі. Згадаємо такі архітектурні комплекси, як забудова центру міст Харкова, Свердловська (Єкатеринбурга), зведення “зразкових” поселень для робітників із “зразковими” умовами сервісного обслуговування, які мали позбавити їх від побутових турбот і спрямувати сили лише на побудову нового ладу.
Кінематограф – новий напрямок у мистецтві – завдяки розвитку техніки почав стрімко розвиватись і з розважального “атракціону” швидко перетворився на самодостатній вид мистецтва, віднаходячи нові теми, прийоми, рішення. Кіномистецтво активно починає пропагувати гуманістичні, етичні цінності, використовуючи свої виражальні можливості впливу на широкі маси глядачів. Цьому сприяли ефект присутності, правдоподібності того, що відбувається на екрані, можливість спостерігати події, які рідко вдається побачити звичайним оком пересічної людини. За небагатьма винятками, кінотвори першої половини XX ст., керуючись тезою: висвітлювати “істину та добро”, намагалися утвердити в суспільній свідомості вищі моральні цінності. Визначні кіномитці Ч. Чаплін, О. Довженко, С. Ейзенштейн, Вс. Пудовкін та ін. створили фільми, які становлять золотий фонд кіномистецтва.
Література кінця XIXст. підготувала мистецьке відкриття – психологічний аналіз, який почали широко використовувати у своїй творчості Стендаль, Л. Толстой, а особливо Ф. Достоєвський. У своїх творах вони обстоювали ідею узагальнення досвіду попередніх поколінь, його орієнтації на сьогодення з конструктивним баченням майбутнього, підкреслюючи, що думка завжди обганяє факт. Акт мислення уособлює аналітичну і синтетичну здатність мозку продуктивно впливати на пам’ять, враження та фантазію, витворюючи модельні системи реалізації ідеї в суто духовному чи матеріальному еквіваленті. На початку XX ст. у літературу поряд із високопрофесійними митцями широким потоком почали входити “люди від плуга і верстата”, які мали бажання висвітлити ідею, але не знали, як це зробити. Розпочався період спрощення, нівелювання мистецької форми, зрештою дійшло до повної відмови від змісту, де залишилася лише форма заради форми. Серед інших це яскраво помітно у творчості В. Хлєбнікова. Ось приклад з його драми “Зангезі”:
“Эмчь, Амчь, Умчь! Кукарики. Кикику.
Думчи, дамчи, думчи. Ричи чичи ци-ци-ци.
Макарако, киочерк! Ольга, Эльга, Альга!
Цицилици цицици! Пицю пач, почь! Эхамчи!”
Подібні словотворення вважалися “революційними” у літературі, але нам видається, що вони були незрозумілими навіть авторові, не кажучи вже про читача. Щоправда, під подібне підводилась теорія про те, що свідомість героя начебто здійснює “розрив в інформації” і переходить від примітивного факту до “надрозуміння” ситуації, вивершує свої потоки свідомості і самосвідомості, утверджує свою думку поза берегами життя. Але тільки-но закінчилася революція і розпочався процес будівництва держави та мирного життя, література такого типу стала втрачати актуальність і становила інтерес лише для літературознавців.
На початку XX ст. культуротворчий процес досяг певного рівня розвитку та самодостатності й потребував наукового осмислення та узагальнення, тому за справу взялися філософи. У цей період визначились три великі філософські школи – ідеалізму та матеріалізму, а на базі прагматизму було зроблено спробу сформувати дуалістичний напрямок, який поєднав би перший і другий з тим, щоб обгрунтувати процеси сьогодення. Цим напрямком став марксизм.
Якщо сучасні митці повністю заперечували “застарілі” форми та естетичні засади, то філософи відкинули класичну метафізику, раціонально-ідеалістичні системи минулого від Платона до Гегеля. Антропоморфний Дух, який перебував у центрі світотворення і вирішував усі питання, був рішуче знятий з філософського вчення. Таким чином, Бог, духовне, істина, добро як вищі сутності перестають бути провідними у філософії. Думка конкретизується, наукові розробки максимально наближаються до практики, перевага віддається прикладним напрямкам, вивчаються логіка, мова, мислення, психологія соціальних процесів та ін., до режиму критики та розвінчування переходять усі постулати, які раніше сприймались як непорушні. Проте окремі вчені продовжували розробляти концепції, що базувалися на метафізиці. К. Ціолковський та О. Чижевський вивчали теорію космізму та освоєння космосу, а В. Вернадський вивів, що думка має матеріалістичний еквівалент, концентрується навколо Землі (ноосфера), а “… людський розум при тому, що не є формулою енергії, здійснює дії такі, які їй відповідають”. Ця теза В. Вернадського була такою незвичною, що й досі не сприймається матеріалістами.
З метою обгрунтування правомірності функціонування формалізованих течій і напрямків у мистецтві для них вигадували назви, які підкреслювали їх новизну. Таким був “авангард”, який намагались ототожнити з Відродженням. Апологети авангардизму намагалися поєднати дві парадигми – неконтрольованість надлюдських “реалій” і досягнення високорозвиненої цивілізації, протиставляючи себе як добру, так і злу, нівелювали реальний видимий світ, робили спроби застосовувати масовий гіпноз для сприйняття своїх творів.
Як антитеза їм для забезпечення функціонування політичних систем, що виникли на постреволюційному просторі, утворюються тоталітарні культури. Найяскравіші – культури СРСР та Німеччини кінця 20-30-х років. Обидві вони базувалися на одній політологемі – побудова соціалізму. У СРСР будувався просто соціалізм, який передбачав надати кожній людині широкі права і можливості для самореалізації, реалізації свого наукового і творчого потенціалу, а в Німеччині – націонал-соціалізм з такою провідною тезою: усі соціальні, політичні та культурні блага мають належати лише німецькій нації. В обох державах науково обгрунтовувалась реалізація цих моделей. Особлива увага приділялась мистецтву. У СРСР письменники шукали назву для цього реалістичного напрямку. Ф. Гладков пропонував назвати його “пролетарський реалізм”, В. Маяковський – “кондентиційний реалізм”, О. Толстой – “монументальний реалізм”, В. Ставський – “реалізм із соціалістичним змістом”, а М. Горький запропонував назву “соціалістичний реалізм”, і вона утвердилась у літературознавчій і мистецтвознавчій практиці з 1932 р. Соціалістичний реалізм передбачав втілення у творче мислення романтики, мрії, яка базується на реальних подіях, образної форми історичного передбачення, яка випереджає природний хід подій. Щоправда, з часом розуміння цього терміну звузилось, з’явились догматичні трактування, бюрократичне пристосування до ролі сепаратора, який виокремлює дозволене від недозволеного. Це призводило до нівелювання мистецьких напрямків, перешкоджало повноцінній реалізації творчої особистості. Але були й ті, хто всупереч цьому завдяки своєму таланту вписали яскраву сторінку в розвиток мистецтва: М. Шолохов, О. Гончар, Гр. Тютюнник, О. Серафимович, Д. Фурманов, С. Ейзенштейн, О. Довженко, Ч. Айтматов, Г. Товстоногов, I. Смоктуновський та багато інших, які утверджували високогуманні тенденції.
У культурно-мистецькому процесі Німеччини провідною стала інша теза: вождь та ідеологи визначалися як вище уособлення світової культури. Й. Геббельс та А. Розенберг відкинули авангардизм як симптом загнивання в науці, філософії, а особливо в мистецтві. А. Гітлер утверджував арійську культурність як єдино правильну (на противагу єврейській “тваринності”), і вивів її на рівень державної культурно-мистецької політики, “науково” обгрунтувавши у своєму творі “Mein Kampf”. Як наслідок – Німеччину залишили майже всі провідні вчені неарійського походження, а ті, хто залишився, не мали змоги працювати.
Тоталітарні культури щиро, за власним розумінням, реалізували своє міфологічно-ідеалізоване бачення системи, втілюючи його у практику. Митці на рівні розуміння ідеї реалізовували її у творах мистецтва, шукали узагальнення, які б сприймались глядачем. В окремих випадках вони підносились до рівня символу, що найпомітніше у творах перших пореволюційних років, де яскраво розповідається про романтику революційної боротьби за утвердження нового ладу (наприклад, у фільмах С. Ейзенштейна “Броненосець Потьомкін” та О. Довженка “Земля”).
Протиборство двох ідеологічних систем призвело до Другої світової війни, після завершення якої настала чергова криза; після 1945 р. почалася “холодна” війна. Увесь капіталістичний світ, який прийняв митців із територій, де відбувалися воєнні події, почав використовувати їх у власних ідеологічних цілях, з метою розвалу СРСР і соціалістичного блоку, дегуманізації соціалістичного суспільства. Цю програму грунтовно сформулював А. Даллес: “Посіявши в СРСР хаос, ми непомітно підмінимо їх цінності на фальшиві. Ми будемо виривати духовне коріння більшовизму, споганювати і знищувати головні засади народної моральності. Ми в такий спосіб розхитуватимемо покоління за поколінням… Епізод за епізодом розігруватиметься грандіозна за своїм масштабом трагедія – загибель найнепокірнішого на землі народу, остаточного, необоротного згасання його самосвідомості.
Із літератури та мистецтва ми, наприклад, поступово витравимо їх соціальну сутність, відучимо художників, відіб’ємо у них охоту займатися зображенням, дослідженням тих процесів, які відбуваються в глибинах народних мас. Література, кіно, театри – усе відображатиме та прославлятиме найнижчі людські почуття. Ми будемо всіляко підтримувати та піднімати так званих художників, які стануть насаджувати та вдовбувати у людську свідомість культ сексу, насильства, садизму, зради – словом, повної аморальності. В управлінні державою ми створимо хаос і плутанину. Ми непомітно, але активно і постійно сприятимемо самодурству чиновників, хабарництву, безпринципності.
Чесність, порядність висміюватимуться, перетворяться на пережиток минулого… Xамство і нахабство, брехня та ошуканство, пияцтво і наркоманія, зрада, націоналізм, ворожнеча між народами – усе це розквітне махровим цвітом. І лише деякі розумітимуть, що відбувається. Але таких людей ми поставимо в безпорадне становище, виставимо їх на посміховисько, знайдемо спосіб оббрехати їх і оголосити покидьками суспільства. Завжди головну ставку робитимемо на молодь. Будемо розкладати, розбещувати, нівелювати її”.
Концепцію виголошено; почалося вироблення і втілення її моделі. Досить дієвим виявився один із провідних напрямків духовної експансії – своєрідний деструктивний феномен нищення національних культур. Особливо він поширився в період новітньої цивілізації з її надмірною індустріалізацією, урбанізацією, загальною грамотністю, деградацією багатьох традиційних етичних норм, розвитком технічних засобів, тиражуванням і поширенням інформації.
Масова культура, яка стрімко поширилась по світу, передбачала охоплення всіх вікових категорій універсалізацією, вростанням у національний грунт, спробами вироблення стандартизованої культурної адекватності в масштабі загальнонаціонального, пізніше транснаціонального, а потім і планетарного. Ця програма потребує від своїх популяризаторів переводити “загальнолюдські” набутки на зрозумілу найширшим колам населення мову з тим, щоб маніпулювати свідомістю масового споживача в інтересах “творців” маскультури та їхніх замовників.
Сучасними напрямками маскультури є такі:
– універсалізація виховання дітей, втілення в їхню свідомість стандартизованих норм особистісної культури, формування ціннісних установок через дитячу літературу та мистецтво, виробництво іграшок, ігор, дитячі клуби та табори, воєнізовані та інші організації, які використовують технології колективного виховання;
– загальноосвітня школа, яка тісно пов’язана з індустрією культури дитинства, спектром “наукових”, світоглядних і культурно-мистецьких уявлень про навколишній світ, поданих у стандартизованому догматично спрощеному вигляді, зрозумілому для дитячої свідомості;
– засоби масової інформації, які щоденно доводять до відома та “роз’яснюють” людині події, інтерпретують їх відповідно до потреб “замовника”;
– національна і націоналістична пропаганда, яка передбачає “патріотичне” виховання, формує політико-ідеологічну орієнтацію населення, маніпулює його свідомістю в інтересах правлячої еліти, забезпечує політичну благонадійність і підтримку в суспільстві цього курсу;
– міфологеми сучасності, національна самовизначеність, її “відрубність” від інших, “надпатріотизм”, створення кумирів, пошуки праісторії, створення опозиції: свої – не свої, пошуки інопланетян та ін. – усе це відволікає людей від вирішення нагальних проблем, формує інфантилізм особистості;
– створення численних політичних рухів, партій і “партійок”, які “забивають голову” нездійсненними обіцянками, пропонують населенню програми і програмки, тільки б воно підтримувало партійних лідерів як “доленосних провідників” нації і людства;
– стимулювання споживання “елітних” товарів, настирливі рекомендації обов’язково їх придбати, реклама, пропаганда моди тощо. На цьому наживаються окремі групи виробників у країнах другого і третього світу, зникає базове виробництво, гальмується розвиток прогресивних технологій;
– формування іміджу особистості через оцінку його “досконалих” фізичних даних, суперменство: головне – бути фізично красивим, а морально-психологічні та гуманістичні якості особливої ролі не відіграють; це має забезпечити індустрія культуризму, аеробіки, зміна статі, зовнішності тощо;
– розвинена індустрія дозвілля, пригодницька, фантастична, “бульварна” література, розважальні жанри кіно, комікси, рок і поп-музика, естрадна хореографія і сценографія, еротичні шоу. У цих видах ураховуються вікові особливості, здійснюється вікова і соціальна диференціація відповідно до запитів споживача.
Масова культура сьогодні фактично виконує функції інкультурації особистості, робить спробу виробити “культуру нового типу”, створити певні напрямки з урахуванням історичного досвіду і вивести культурний процес на новий якісний рівень.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...