Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Любов: гармонізація відносин чоловічого та жіночого

Любов: гармонізація відносин чоловічого та жіночого

Філософія світ людини

Родова бівалентність людського буття: феномени чоловічого та жіночого

Любов: гармонізація відносин чоловічого та жіночого
Із логіки попереднього викладу любов можна визначити як найвище подолання самотності, в якому синтезуються самотворення та толерантність як співтворення. Однак любов певною мірою протистоїть толерантності. Що це означає?
Якщо сутнісною рисою толерантності є стриманість, то любов за своєю природою – нестриманість, екстатичне поривання, що радикально руйнує самотність і приводить

до єдності. Любов – це такий стан єдності, що перемагає внутрішню самотність в усіх її деструктивно – страждальних, замкнених виявах.
Толерантність – навіть у своїх творчих виявах – є занадто розсудливою, щоб зняти протилежність чоловічого та жіночого принципів людського буття. Необхідна більш екстатична і творчо напружена реальність, яка переводить самотворення та співтворення – толерантність на новий рівень буття.
Але чи не можна сказати, що толерантність у своїх найбільш піднесених формах також є любов’ю? Після певних міркувань на це питання можна відповісти позитивно. Доречно навіть

запропонувати термін “любов – толерантність”, аналог якої в античній культурі являє собою давньогрецьке слово “філео”, а у християнській культурі – словосполучення “любов до Ближнього”. Проте любов – толерантність, що являє собою глибинну відкритість людського буття, все ж не має особистісної сконцентрованості та кульмінаційності любові між чоловіком і жінкою – еротичної любові, любові – еросу. (Інша річ, що еротична любов має бути доповнена любов’ю як толерантністю, тоді як любов – толерантність набуває справжньої глибини завдяки еротичній любові.)
У слові “любов” криється дуже широкий та різноманітний смисл. Любов відділяє духовну та особистісну реальність від реальності буденної та безособової. Це добре показав В. І. Шинкарук: “Реальність буття духовного світу на відміну від матеріального грунтується не на даних зовнішніх почуттів.., а на особливого роду чуттєвості, яка здавна дістала узагальнену назву – любов”.
Серед усього розмаїття духовного змісту любові саме в еротичній її іпостасі відбувається поєднання роздвоєного у ціле. Людське буття набуває надлюдської, мета-граничної цілісності. Саме про таку любов висловився С. Л. Рубінштейн: “Найфундаментальніше і найчистіше вираження любові, любовного відношення до людини виражається у формулі та почутті: “Добре, що ви існуєте у світі”. Свого дійсно людського існування людина набуває, якщо в любові до неї іншої людини вона починає існувати для іншої людини. Любов виступає як посилення ствердження людського існування даної людини для іншої. Моральний сенс любові (любові чоловіка та жінки) у тому, що людина набуває неповторного існування для іншої людини, яке виявляється у неповторному почутті: вона є найбільшою мірою існуючою з усіх існуючих. Бути коханим – це означає бути найіснуючим із всього та всіх.
Тому далі ми говоритимемо перш за все про еротичну любов, прагнучи побачити її межі та безмежність. Які форми еротичної любові існують у людському бутті? Чи може самотність не тільки долатися, а й відновлюватися у певних формах еротичної любові? Однак перш ніж дати відповідь на ці запитання, необхідно розглянути сенс і значення усамітнення для еротичної любові, того усамітнення, яке ввібрало в себе самотворення.
Усамітнення як вільно обрана самотність, як прагнення до самовдосконалення, наповнюючись самотворчим змістом, приводить до розвитку особистості, коли вона здатна побачити й полюбити іншу людину як особистість. Справжня любов ніколи не є результатом утечі від самотності, навпаки вона існує лише на основі волі до самотності. Дійсній еротичній любові завжди передує само творче усамітнення, в ході якого реалізується особистісний розвиток. Самотворче усамітнення у напрямі розгортання особистісності й самості людини стає тією відкритою реальністю, яка переводить любов до себе у любов до Іншого, причому не знищуючи першу, а з’єднуючи її з другою.
Таким чином, якщо еротична любов стає лише втечею від самотності, вона рано чи пізно втратить характер любові; більше того, вона й спочатку є скоріш не любов’ю, коханням, а закоханістю.
Самотворче усамітнення має сенс для виникнення любові саме тому, що будь-яка людина як особистість є мікрокосмом, який уміщує в себе макрокосм. Кожна людська особистість виступає фундаментально самодостатньою, і почуття справжньої любові народжується годі, коли людина вільно виходить у світ в усій своїй самодостатності.
Дійсне самотворче усамітнення породжує ту самотність – самодостатність людини, яка може реалізуватися тільки у справжній свободі. Свобода як фундаментальна ознака любові значною мірою є результатом попереднього самотворчого усамітнення.
Статевий потяг як потяг до подолання розірваності чоловіка та жінки означає їхнє тілесне з’єднання, яке називають сексуальним. Якщо таке з’єднання є лише інстинктивним, воно відчужене від любові. Стихія сексуального з’єднання сама по собі дає переживання безкінечної єдності – на час сексуального акту. Але після того партнерів охоплює самотність – поза стихією сексуальності – тілесності вони є чужими одне одному.
Сексуальність як така не передбачає обраності. Вона є результатом інстинкту продовження роду. Однак сексуальність може підкоритися вибірковості – тоді ми говоримо саме про любов. При цьому відбувається метаморфоза сексуальності, яка підіймається над інстинктом. У закоханості та любові сексуальний потяг підноситься до пристрасті.
Ми прийшли до осягнення любові – пристрасті. Любов-пристрасть – це любов, у якої сексуальне начало виступає основним за вираженої обраності партнера. Любов-пристрасть є переживанням, яке виводить чоловіка чи жінку у граничне буття.
Однак любов – пристрасть є дуже нерівною і, як правило, трагічною. Глибинна спрямованість на пошук єдності у сексуальному акті робить любив-пристрасті серією спалахів возз’єднання та самотності – відчуження. З часом періоди самотності як нудьги й туги можуть зростати. І все ж у любові – пристрасті виявляється екзистенційна прихильність чоловіка та жінки, котра не залишає їх у нудьзі й тузі.
Тому любов – пристрасть часто може ставати нерозділеною любов’ю за фізичної розділеності – вона бажає того, що може бути розділеним за межами пристрасті – в усій повноті буття. Любов – пристрасть є вельми егоїстично насиченою та вимогливою. Вона вже звільнилася від інстинктивної безособової сексуальності, але перебуває в полоні сексуальності – пристрасті, яка спрямовує до з’єднання не з особистістю, а з її фізичним вираженням. У цьому плані вельми показовими є слова М. О. Бердяєва, який зазначає, що родова статева любов є ілюзорним подоланням розриву статей.
Безкінечна солодкість любові – пристрасті змішується з невідбутним трагізмом. Залишаючись у рамках сексуальної пристрасті, любов – пристрасть виступає нерозвиненою любов’ю, первинним буттям любові. Вона відрізняється від закоханості – пристрасті лише своєю тривалістю та ще більшим зростанням самотності.
Значною мірою любов – пристрасть обмежена цариною сексуальності і ще тільки торкається сфери еротичного. Сфера еротичного – це сфера душевного спілкування між статями. Входячи у простір і час еротичного, любов-пристрасть наповнюється рівним теплом і відповідальністю, яких вона не знала раніше. З’являється турбота, спів-розуміння та спілкування за межами сексуального акту. Все це дає підставу говорити про такий специфічний феномен, як любов – дружба.
Любов – дружба є формою любові, яка заснована на домінуванні душевного та еротичного спілкування над пристрастю. Любов – дружба відрізняється від просто дружби переживанням абсолютної незамінності свого партнера та більш повним поєднанням із ним.
Любов – дружба може стати результатом розвитку любові – пристрасті. В такому розвитку пристрасть як спалах, за яким ще більше темряви, перетворюється на рівне і спокійне горіння. На цьому шляху любов – дружба очищується від егоїзму любові – пристрасті і стає менш трагічною. Однак тут зменшується яскравість любові. В любові – дружбі завжди присутня потаємна туга за любов’ю – пристрастю. Бо любов – дружба є кроком у напрямі до буденного буття людини.
Отже, між любов’ю – пристрастю та любов’ю – дружбою існує суперечність, що не розв’язується остаточно, коли любовна пристрасть переходить у дружбу. Ця суперечність має розв’язуватися не антагоністично – шляхом згасання однієї з протилежностей, – а синтетично й плодотворно – через їх взаємозлиття. В якій же формі любові стає можливим плодотворне розв’язання суперечності любові – пристрасті та любові – дружби?
Цю форму любові можна було б назвати любов’ю – цілісністю. У любові – цілісності відбувається з’єднання чоловічого та жіночого у новій якості – тій якості, в якій відбувається перемога над короткочасністю пристрасті, а також над поза – пристрасним і поза – статевим характером дружби. Однак для того, щоб осягнути смисл і природу любові – цілісності, необхідно почати з осягнення справжньої любові до себе.
Така любов постає подоланням егоїзму щодо себе. Вона виводить людське буття із само – замкненості й спрямовує до подолання власних меж. І разом із тим, дійсна любов до себе породжує переживання само – значущості власного “Я” у будь-якому стані й вимірі буття. В конструктивній любові до себе долається та внутрішня самотність людини, що може бути окреслена як самотність на самоті із собою, яка є результатом постійної само зміни та самооновлення людини – результатом самотворення та самотрансцендування.
Чим любов до себе відрізняється від волі до влади над собою? На перший погляд здається, що вони глибинно-споріднені. Дійсно, любов до себе у її конструктивних формах – як і воля до влади над собою – спрямовує особистість до якоїсь мети. Вона також є ціле – спрямованою. Але воля до влади над собою – це спрямованість до підкорення себе меті, звуження та моно-націленість особистості, тоді як любов до себе – спрямованість до свободи й відкритості на шляху до мети.
В результаті любов до себе можна визначити як відкриту волю до самопізнання і самотворення, яка породжує нове буття людського “Я”. У цьому бутті людина підіймається над пізнанням і творенням об’єктів. Вона змінюється сама й одночасно створює образ коханого чи коханої як своєї протилежності – половини.
Любов до себе передує любові – цілісності. У її самотності визрівають чоловіче та жіноче начала, визрівають, щоб злитися у справжню єдність. І разом із тим любов до себе набуває глибини та смислу лише як сторона, половина любові – цілісності.
Міркуючи над природою любові – цілісності, ми можемо сказати, що вона є з’єднанням двох способів любити себе, які доводяться до одного способу любити одне одного. Саме тому любов – цілісність виступає органічним та гармонійним поєднанням люблячих, у якому однаково підносяться і пристрасть, і дружба. Любов – цілісність є тим, що багато мислителів слідом за Платоном називали андрогінізмом або принаймні радикальним кроком на шляху до андрогінізму.
Проте як реалізується любов – цілісність? Тільки як співтворчість чоловіка і жінки, яка витісняє з їхнього буття самотність удвох, що постійно відтворюється на рівні буденного та граничного буття чоловічого та жіночого. Можна припустити, що саме завдяки співтворчості стихія любові може перемогти стихію часу, стати безмежною, вічною. Тому любов – цілісність між чоловіком і жінкою включає співтворчість у свою сутність.
Любов – співтворчість є спільним створенням об’єктів культури. Та об’єкти, що створюються, можуть дивним чином об’єктивувати саму любов. Стаючи опосередкуванням між чоловіком і жінкою, вони можуть надати опосередкованого характеру самій любові – тоді як любов тяжіє до того, щоб зруйнувати будь-які опосередкування між людьми, з’єднати їх безпосередньо, глибинно-особистісно. В результаті співтворчість може парадоксально приховати любов за об’єктами і відродити внутрішню самотність.
Отже, ми отримуємо фундаментальну колізію любові-цілісності як любові – співтворчості. Для того, щоб розв’язати цю колізію, треба зрозуміти, що любов – цілісність як любов – співтворчість може переходити у більш розгорнуті, відкриті та поза – об’єктні форми. Вона може перейти у любов – співтворення як творення нового буття.
Якщо любов – співтворчість пов’язана із творенням об’єктів культури – культуро-творчістю, – то у любові – співтворенні з’являється нова реальність – реальність люблячих – що виходить за межі об’єктності культури.
У своїх вищих формах любов – співтворення є творенням буття – буттє-творенням. Буттє-творення – це творення нових відносин між людьми, які просвітлені культуро-творчістю. Таким чином, буттє-творення не відкидає культуро-творчості як чогось зайвого, а органічно включає у себе. У любові-співтворенні як буттєтворенні відбувається піднесення культуро-творчості, що замкнена на створення об’єктів. Більше того, буттєтворення підносить і життєтворення – процес відновлення та одушевлення людського роду.
В буттєтворенні розв’язується суперечність життєтворення і культуро-творчості; вони об’єднуються, вростають одне в одне. І це вростання стає можливим завдяки тій любові між чоловіком та жінкою, яка пройшла пристрасть і дружбу й стала цілісністю буття двох і спільним творенням цього буття.
Саме через любов-співтворення як буттєтворення відбувається дійсно людське оволодіння майбутнім – тим, що має бути. (Аналіз людського майбутнього як “май – буттєвості” – буття, що має збутися, є у роботі В. Г. Табачковського “Людина – Екзистенція – Історія”.) По-справжньому людське май – буття може вирости із сучасності лише тоді, коли ця сучасність з’єднана любов’ю, що наповнена буттєтворчими потенціями.
Любов – співтворення як буттєтворення глибино змінює сутність та існування чоловічого й жіночого начал, створює їхнє дійсно мета-граничне буття. У буттєтворенні відбувається й вихід за межі егоцентричності люблячої пари, еротичне начало набуває мета – еротичних рис. Це передусім означає відкритість люблячої пари –
цілісності світові. У цій відкритості долається не лише самотність у парі, а й самотність пари.
Осягнене таким чином буттєтворення стає світо – творенням. У світо-творенні поєднуються через любов світогляд і світо-відношення. Тому світо-творення стає абсолютною відкритістю світові. Людина, що вступає у процес світо-творення, може реалізуватися лише у спів – авторстві з іншими людьми; однак не під впливом примусу, імперативу (хоча й усвідомлено – власного), а органічно і вільно, за межами будь-якого відчуження, у внутрішній комунікації, сродно. Саме тенденція світо-творення лежить в основі ідеї Григорія Сковороди про “сродну працю”. По суті, світо-творення, що з’єднане з любов’ю, завжди виступає світо – співтворенням.
Любов як світо-творення означає вихід за межі одно-направленості вольового акту, який постійно продукує внутрішню самотність і відчуження; вона означає абсолютний перехід волі у натхнення – ту реальність людського буття, яка постійно потребує діалогу та спрямована на діалог. Любов – співтворення у своїй світотворчій могутності розмикає самотність волі до влади, а також волі до пізнання й творчості; нарешті вона розмикає і ту внутрішню самотність, що є результатом волі до самопізнання та самотворення. У любові – світо-творенні набувають найбільш конкретно-людяного, глибинно-особистісного звучання всі реальності людського буття.