Менеджмент фінансовий – сукупність форм, методів, засобів управління грошовими ресурсами та грошовими відносинами з метою максимізації прибутку. Уперше М. ф. виокремлюється у самостійний напрям у межах загального менеджменту в середині 50-х XX ст. у США. Повніше (комплексно) сутність М. ф. розкривається у виконуваних ним функціях: 1) здійснення інвестиційної політики на підприємстві (складання інвестиційних програм, пошук джерел самофінансування підприємства, визначення потреб у фінансових ресурсах та ін.); 2) випуск цінних паперів і виплата
відсотків і дивідендів (розробка рекомендацій щодо випуску різних видів акцій та облігацій, розробка правил взаємовідносин між акціонерами, ведення переговорів з інвестиційними банками тощо); 3) отримання кредитів і сплата боргів за ними; 4) аналіз фінансової звітності та звітування перед акціонерами про результати фінансової діяльності; 5) прогнозування грошових надходжень на рахунок підприємства та сплата ним боргів; 6) визначення платоспроможності торгових, збутових організацій, розрахунок термінів реалізації продукції. Відповідальний за виконання цих функцій на великих підприємствах – віце-президент
компанії, на середніх та малих фірмах – заступник директора з фінансів. Віце-президенту підпорядковуються скарбник і контролер. Функції скарбника: управління оборотними фондами підприємства та матеріально-виробничими запасами, розрахунками з клієнтами, рухом грошей, залученням зовнішніх джерел фінансування, управління цінними паперами. Функції контролера виконує переважно головний бухгалтер. Двома найважливішими об’єктами М. ф. є здійснення інвестиційної політики та вибір джерел для її реалізації. Фінансові ресурси охоплюють усі види грошових коштів, фінансових активів підприємства і поділяють на власні та залучені. М. ф. передбачає передусім оптимальне співвідношення власного і залученого капіталу, тобто раціональну структуру грошового капіталу. Щодо цього найважливіше завдання М. ф. – досягнення самофінансування підприємства (див. Самофінансування). Одним із джерел фінансування є збільшення частки нерозподіленого прибутку, з якого формуються страховий і резервний фонди. Загалом М. ф. щодо джерел фінансування передбачає вирішення таких ключових проблем: 1) розробку інвестиційної політики, визначення потреб у фінансових ресурсах та обгрунтування форм, методів і засобів її реалізації; 2) планування інвестицій на поточний, середньо – та довготерміновий періоди, розробку початкової форми планування інвестицій – інвестиційного проекту, основними етапами підготовки та реалізації якого є попереднє техніко-економічне обгрунтування, експертиза його прийняття, реалізація та процес експлуатації; 3) обгрунтування політики оптимального поєднання використаних власних і залучених коштів, а також методів і засобів її втілення у практику, зокрема залучення фінансових ресурсів на найбільш вигідних умовах; 4) розробка дивідендної політики та засобів її реалізації, які втілюються в управлінні портфелем цінних паперів. Вихідним пунктом реалізації М. ф. є фінансове планування – складова М. ф., яка передбачає визначення стратегічної мети в управлінні фінансами; розробку і фактичну реалізацію фінансових планів на довго – (понад 5 років), середньо-терміновий (від 1 до 5 років) і поточний (до 1 року) періоди та конкретних дій для впровадження цієї стратегії. Основними фінансовими документами, в яких втілюється фінансове планування, є бюджет грошових доходів-видатків, прогнозування обсягів очікуваного прибутку, обсягів інвестицій, розміру дивідендів, зовнішніх запозичень та ін. Довготермінове фінансове планування охоплює такі основні елементи: 1) визначення потреб у грошових ресурсах, у т. ч. на фінансування основного та оборотного капіталі?, на будівництво нових філіалів, цехів, на модернізацію та реконструкцію підприємства; 2) визначення оптимального співвідношення між власним і залученим капіталами, шляхів та умов отримання довготермінових кредитів; 3) розробку інвестиційного плану, який є ширшим за план капіталовкладень (вкладень лише в основний капітал) і передбачає передусім вкладення в розвиток усіх продуктивних сил підприємства, в т. ч. у розвиток особистісного чинника, інформаційне забезпечення, НДДКР; 4) довготермінове планування ліквідності балансу підприємства – співвідношення між активами і пасивами. П’ятирічний фінансовий план враховує цілі підприємства; різні види економічних ризиків (постачальницько-збутові, інвестиційні, кредитні, відсоткові, валютні, маркетингові, ризик вкладень у цінні папери та ін.); сферу вкладення капіталів корпорації; передбачає підсумок аналізу очікуваних підприємницьких результатів; планування у сфері виробництва товарів і послуг; здійснення НДДКР тощо. Такий план є також конкретизацією фінансової стратегії. На великих підприємствах у розвинених країнах світу його складають протягом 6 і більше місяців фінансові відділи. Найважливіші принципи складання фінансових планів: 1) інвестиції (в т. ч. капіталовкладення) з тривалими термінами окупності повинні фінансуватися за рахунок довготермінових надходжень за максимального використання внутрішніх джерел фінансування; 2) необхідно обирати найдешевші способи інвестування, брати кредити лише тоді, коли вони дешевші за власні джерела самофінансування; 3) слід обирати варіанти інвестицій, які дають найвищу рентабельність та ефективність; 4) планові показники виробництва, збуту товарів і послуг повинні відповідати обсягам платоспроможного попиту та його структурі; 5) найбільш ризиковані інвестиції необхідно здійснювати за рахунок власних джерел фінансування; 6) при складанні фінансових планів, зокрема при розробці інвестиційної політики, необхідно враховувати, що частка самофінансування в загальному обсязі інвестицій, передусім великих підприємств, становить приблизно 75%.
Loading...