МЕНТАЛЬНІСТЬ
Соціологія короткий енциклопедичний словник
МЕНТАЛЬНІСТЬ (від лат. – розум, мислення, спосіб мислення, душевний склад) – полісемантичне поняття для позначення усталеного ладу людського мислення, що не обмежується сферою усвідомленого і сягає значною мірою в несвідоме. Вжито чи не вперше Р. Емерсоном (1856), але широкого культурного і наук, вжитку набуває з 20-х рр. XX ст., передусім у Франції. Зокрема, фіксується, щоправда, як щось найновітніше, “останній крик”, вже Марселем Прустом у третьому томі (“Германт”) його епопеї “В пошуках
В істор. науці запроваджується дещо пізніше. У 1922 р. виходить праця Л. Леві-Брюля “Примітивна ментальність”, де аналізуються два тини М. пралогічний і логічний – на основі співвіднесення способів мислення австралійських і африканських племен з притаманним цьому мисленню “законом партиципації” та раціонального, репрезентованого європейською культурою, мислення на засадах закону суперечності. Етапними в дослідженні проблем М. є публікації Ж. Лефевра 30-х рр., у яких виокремлюються й застосовуються поняття колективної та індивідуальної М. як специфічних,
Однак з другого – М. не редукується тільки до стихійного світобачення “мовчазної більшості” суспільства, яка, утворюючи його основу, тривалий час залишалася поза увагою істориків; або ж – лише до корелята розвинутої, рефлексованої свідомості як примітивного, пралогічного чи маргінального способу мислення. М. – це властивий саме певній епосі (і тільки їй) відповідної культури, цивілізації, суспільства, спільноти тощо заг. і спільний розумовий інструментарій, яким індивіди цієї епохи оволодівають і послуговуються в неусвідомленій, інстинктивній формі, створюючи (з неминучими неповторними індивідуальними модифікаціями) особливий заг. образ світу, притаманний лише означеному суспільству (спільноті, етносу, культурі) й, конкретніше, – саме даної епохи. Не випадково Л. Февр пов’язував з поняттям М. терміни “ментальне спорядження”, “психічне оснащення”, “розумова озброєність” як притаманний кожній цивілізації власний психол. апарат, що відповідає потребам даної епохи і не призначений ні для вічності, ні для людського роду загалом, ні навіть для еволюції окремої цивілізації. В цьому розумінні М. належить не до “горизонту вираження”, а до “горизонту змісту”; для з’ясування специфіки М. людей певного істор. часу історику не досить обмежуватися свідомо сформульованими твердженнями авторів літ., філос., правових та ін. істор. текстів необхідно докопуватися до найглибших і найприхованіших пластів їхнього духовного життя, які часто-густо виявляються в цих істор. джерелах поза (а то й супроти волі і бажання їх авторів) тим, у чому вони зізнаються мимоволі.
Отже, М. – це духовний сплав органічно сполучених багато в чому, а подекуди – й у головному не рефлексованих, логічно не осмислених самобутніх істор. традицій, успадкованих від попередників людьми певної епохи способів, стилів, манер, прийомів, навиків і процедур їх мислення, світовідчуття, світосприймання, світоспоглядання та орієнтацій у природному і сусп. світі, своєрідних автоматизмів духовного життя, що виявляють себе у вигляді позаособистісних установок, регулятивів, нахилів і схильностей індивідів, груп, спільнот до певної манери спілкування, діянь, відчування, сприйняття чи осмислення світу. М., зумовлена не стільки біол., скільки соціокультурними чинниками, в імпліцитній формі містить у собі етичні, естетичні, реліг., політ., правові та ін. цінності, сприйняті не лише через сферу освіти чи формулювання моралістів, проповідників, політ, діячів і зведені в стрункий і продуманий моральний, правовий чи реліг. кодекс, а головним чином інтеріоризовані людиною, переважно несвідомо у сфері побуту, буденного життя. Оскільки інтерсуб’єктивний за своєю природою світ М. усвідомлюється вибірково, то цим зумовлюється неповторність властивого саме М. як відповідному конкретно-істор. соціокультурному утворенню поєднання високо-раціоналізованих сфер духовного життя (ідеологія, релігія, філософія, наука) з неусвідомленими універсаліями, архетипами і кодами культури.
Поняття М. має вельми велике методол. значення для сучасної істор. науки, уможливлюючи аутентичність розуміння того рівня духовного життя людей, що фіксується поняттями “колективні уявлення” .”колективне несвідоме” (Е. Дюркгейм, К. Г. Юнг), “архетипи” (К. Г. Юнг). Методол. застосування даного поняття допомагає уникнути моністично зорієнтованої однобічності істор. “центризму” будь-якого штибу – зх., на зразок євроцентризму, чи сх. (азіацентризму), пд. (афро – чи арабоцентризму) чи пн., сприяє переходу від спрощеного, лінійно-прогресистського до нелінійного, плюралістичного осмислення істор. процесу. Виокремлюючи та групуючи як типологічно рівноцінні в межах відповідної групи різноманітні істор. М. (антична М., середньовічна М., М. епохи Відродження), цивілізаційні (індійська М., китайська М., європейська М., слов’янська М.), вікові (дитяча М., юнацька М. тощо) та ін. різновиди М., можна твердити, що конкретні уявлення про неї залежать від засад, рівня і мети істор. дослідження.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...