Методика навчання пунктуації

5.9. Методика навчання пунктуації

Пунктуація – (від лат. punktum крапка) – це сукупність розділових знаків і система усталених правил їх уживання. Навчання пунктуації вимагає від учителя обов’язкового врахування значення пунктуації та її теоретичних основ, від чого великою мірою залежить вибір методів і прийомів.

Пунктуація служить для розмежування смислових і граматичних зв’язків елі в у реченні, допомагає виділити думку, привести слова до граматичного співвідношення згідно із заданим смислом. Вона певною мірою відображає

інтонацій ні особливості тексту.

У сучасному мовознавстві розділові знаки – умовні графічні позначки, які використовуються як засіб інтонаційно-смислового і граматичного членування писемного мовлення. Передумовою успіху в навчанні пунктуації є постійна увага до її призначення, розуміння того, що є знаки віддільні (крапка, крапка з комою, знак оклику, знак питання, двокрапка, абзац), що служать для відділення одних відрізків тексту від інших, та видільні (дужки, лапки), які сприяють виділенню окремих

Відрізків мовлення. Такі розділові знаки, як кома і тире, вважаються багатофункціональними, оскільки вони

можуть бути як віддільними, так і видільними.

Пунктуаційна грамотність грунтується також на розумінні функції кожного розділового знака. Так, крапка означає завершеність розповідного речення; знак питання вказує на питальний характер речення, у кінці якого він ставиться; знак оклику вказує па емоційний характер речення; кома розмежовує однорідні синтаксичні елементи: однорідні члени речення, супідрядні речення, предикативні частини безсполучникового складного чи складносурядного речення; крапка з комою виконує функцію знака, що стоїть між крапкою і комою; двокрапка – попередження про подальше перерахування однорідних членів речення, пояснення першої частини безсполучникового складного речення); тире – знак паузи в середині речення, що вказує па причину, наслідок, швидку зміну подій; дужки служать для виділення вставлених речень, авторських ремарок, указівок па джерело цитати; лапки вживаються для виділення цитат, умовних назв, прямої мови. Деякі лінгвісти вважають особливим розділовим знаком абзац.

Методика пунктуації – це розділ методики навчання української мови, що досліджує процес формування в учнів пунктуаційних умінь і навичок. Наукові засади методики пунктуації були закладені такими вченими, як Ф. Буслаєв, О. Пєшковський, Л. Щерба, розвинені С. Абакумовим, О. Дудниковим, Г. Бліновим та ін.

Значення пунктуації. Як і орфографія, пунктуація служить засобом оформлення тексту і сприяє ефективному спілкуванню. Розділові знаки ставляться з метою розмежування окремих логіко-граматичних частин у потоці мовлення, допомагають тому, хто пише, виразніше передавати свої думки і почуття, а тому, хто читає, – краще, точніше сприймати текст.

Розуміння учнями комунікативної ролі розділових знаків пробуджує зацікавленість у вивченні пунктуаційних правил. Переконати учнів у важливості пунктуації може завдання прочитати текст, надрукований без розділових знаків. Відсутність під час зорового сприйняття меж речень та їх частин у тексті робить написане висловлювання важко зрозумілим, складним для сприйняття. Як відомо, утруднюють спілкування й неправильно поставлені розділові знаки. Пунктуаційна вправність людини поліпшує спілкування, сприяє досягненню комунікативної мети. Володіння пунктуацією має загальнокультурне значення, є показником рівня мовленнєвого розвитку людини, її комунікативної компетенції.

Уже в початковій школі під час роботи над текстом звертається увага на те, що речення відділяються одне від одного розділовими знаками, а вибір знака залежить від призначення речення, його інтонації. У подальшому правильна організація процесу навчання пунктуації грунтується на розумінні вчителем принципів української пунктуації, на яких побудовані пунктуаційні правила. У свою чергу, знання пунктуаційних правил і неухильне їх дотримання допомагає точно передати думку на письмі, швидко і правильно зрозуміти написане. Отже, в основу правил пунктуації покладено три принципи: 1) логічний (смисловий); 2) структурно-синтаксичний (формально-граматичний); 3) інтонаційний.

Це означає, що правила пунктуації передбачають необхідність відображення на письмі за допомогою розділових знаків таких ознак усного мовлення, як його смислове членування, синтаксична структура та інтонаційне оформлення. Наприклад: крапка в кінці речення є свідченням членування тексту на відносно закінчені за смислом висловлювання; крапка членує текст на речення; одночасно крапка вказує на таку інтонаційну особливість усного мовлення, як пониження тону речення, що означає його кінець.

Завдання методики пунктуації.

– розкрити значення пунктуації та розділових знаків у писемному мовленні;

– забезпечити свідоме засвоєння пунктуаційних правил, передбачених програмою;

– виробити в учнів уміння й навички пунктуаційно правильно оформляти просте й складне речення, обгрунтовуючи свій вибір;

– навчити учнів передавати на письмі діалогічне мовлення, цитувати чужі висловлювання;

– розвивати пунктуаційну пильність;

– виробляти вміння виправляти свої та чужі помилки, спираючись на вивчені правила та враховуючи мету спілкування.

Школа ставить завдання досягти рівня відносної пунктуаційної грамотності учнів, що передбачає володіння основними, необхідними для ефективного писемного викладу і сприйняття думок пунктуаційними правилами. Відомо, що абсолютний рівень грамотності (пунктуаційної та орфографічної) відбиває бездоганне володіння всіма нормами, а також авторське творче використання багатофункціональності розділових знаків. Актуальною проблемою сучасної методики пунктуації є вироблення в учнів усвідомлення важливості розділових знаків у спілкуванні людей. Необхідно зважати на те, що інколи учні спостерігають далеко не зразкове пунктуаційне оформлення текстів вуличних реклам, засобів масової інформації, книг, інших полі графічних видань, зокрема і з досконалим дизайнерським оформленням. Тому слід наполегливо й послідовно розвивати в учнів пунктуаційну пильність, виховувати шанобливе ставлення до мови в різних її виявах.

Чільне місце в роботі над формуванням пунктуаційних умінь і навичок посідає пунктуаційна норма – норма, яка регулює уживання певного розділового знака. Г. Блінов стверджує, що тут мається на увазі не лише пунктуаційний знак і його вживання, але й відсутність знака.1 За характером пунктуаційної норми правила поділяються на позитивні (коли і який знак необхідно ставити) та негативні (забороняють уживання того чи іншого знака).

Обсяг пунктуаційних відомостей, що мають засвоюватися в загальноосвітній школі, визначається чинними програмами “і повинен складати єдиний курс, у засвоєнні якого необхідно виділити п’ять взаємопов’язаних етапів, що мають свій зміст, особливості розташування матеріалу, і, звичайно, свою методику”.

Таким чином, відповідно до нових програм з української мови робота над пунктуацією розпочинається в початковій школі (перший етап), де учні ознайомлюються з розділовими знаками, оволодівають первинними навичками їх уживання. Тут головна увага звертається на виразне читання, правильне інтонування конструкцій.

На другому етапі (5-й клас) учні розглядають загальні відомості з синтаксису та пунктуації. Продовжується робота над закріпленням знань, отриманих у початкових класах, формуються вміння розстановки розділових знаків за допомогою вивчених правил: у кінці речення; між однорідними членами, з’єднаними за допомогою інтонації сполучників а, але між простими реченнями, що входять до складного; у реченнях із звертаннями, вставними словами і прямою мовою.

Третій етап – практична робота над пунктуацією у процесі вивчення морфології: правила виділення дієприкметникового звороту, дієприслівника, дієприслівникового звороту, уживання коми та знака оклику при вигуку; пунктуація у складному реченні (відносні займенники, сполучники), пунктуація в реченнях із звертаннями (кличний відмінок) тощо.

Четвертий етап – робота над пунктуацією під час вивчення систематичного курсу синтаксису.

П’ятий етап – поглиблення, узагальнення та систематизація найважливіших відомостей із синтаксису і пунктуації (пунктограми у простому і складному реченнях при прямій мові, діалозі).

Особливу вагу мають знання з пунктуації для розвитку зв’язного мовлення учнів, що є невід’ємною ланкою роботи впродовж усього вивчення шкільного курсу української мови. Перекази, твори та інші види робіт не можна виконувати, не знаючи найбільш поширених правил уживання розділових знаків і не маючи навичок їх застосування.

Принципи пунктуації. Методика пунктуації спирається на традиційні лінгвістичні та лінгводидактичні засади й у зв’язку з новою парадигмою мовної освіти набуває все більше ознак прагматизму, комунікативної зумовленості використання розділових знаків. В історії пунктуації як лінгвістичної науки відомі такі погляди щодо розстановки розділових знаків (принципи пунктуації): логічний (смисловий), синтаксичний (граматичний), інтонаційний. Засновники логічного (смислового) погляду наголошували на першочерговій ролі розділових знаків як засобів передачі на письмі певного смислу висловлення. Синтаксичний (граматичний) погляд на основи пунктуації полягав у врахуванні лише граматичної структури речення, в розумінні розділових знаків як показників синтаксичної будови речення. Основне призначення розділових знаків у відображенні на письмі пауз та ритму висловлення вбачали представники інтонаційного погляду на пунктуацію.

Методи і прийоми навчання пунктуації в сучасній школі зумовлені тим, що в реченні органічно поєднані смислові, граматичні й інтонаційні ознаки. Вони взаємопов’язані й зумовлені контекстом, від якого залежить вибір розділового знака.

У більшості випадків розділовий знак вказує і на зміст висловлювання, і на синтаксичне членування, і на інтонаційні особливості. Хоча буває й так, що в конкретному прикладі якась ознака втрачає своє значення. Наприклад, не завжди на місці паузи треба вживати розділовий знак, а відокремлення уточнюючих членів речення залежить від комунікативного наміру й відповідної інтонації.

Навчання пунктуації здійснюється з урахуванням єдності таких лінгводидактичних принципів:

Зв’язок у навчанні пунктуації з синтаксисом. Щоб навчитися правильно ставити розділові знаки, необхідно орієнтуватись у синтаксичних поняттях, розпізнавати синтаксичні явища. Тому пунктуація вивчається в нерозривному зв’язку з синтаксисом. У змісті шкільних програм відбито паралельне засвоєння відомостей з синтаксису й пунктуації, правила використання розділових знаків засвоюються учнями поступово, послідовно, у зв’язку з вивченням синтаксичних тем.

Методика навчання пунктуації спирається на такі лінгвістичні положення:

– За допомогою речення можна висловити комунікативну мету (повідомити, запитати, спонукати до дії). Відповідні розділові знаки в кінці речення (крапка, знак питання) передають мету адресанта й допомагають адресатові мовлення зрозуміти її.

– Речення може передавати емоції, почуття, що на письмі позначається знаком оклику.

– Будь-який розділовий знак у кінці речення засвідчує смислову й інтонаційну завершеність речення як мінімальної комунікативної одиниці в структурі тексту.

– Речення може містити додаткову не предикативну комунікацію за допомогою різних ускладнень – однорідних, вставних, відокремлених члені в речення, звертань тощо. Така додаткова інформація позначається на письмі розділовими знаками.

– Речення зі складною (кілька граматичних основ) граматичною будовою характеризується різними смисловими відношеннями та способами й засобами зв’язку між частинами. В усному мовленні це передається за допомогою різної інтонації, а в писемному – різними розділовими знаками (кома, тире, двокрапка, крапка з комою).

– Неусталений порядок слів у реченні української мови, розташування непредикативних синтаксичних частин у середині, на початку, або в кінці речення зумовлює використання одинарних і подвійних розділових знаків.

– Речення може містити дослівно передані чужі думки у вигляді прямої мови, цитат, що виділяються на письмі розділовим знаками таж залежно від місця в реченні. Кожна пунктуаційна норма, відображена у формулюванні правила спирається на певну синтаксичну категорію. Тому ознайомленню з пунктуаційним правилом повинно передувати засвоєння синтаксичної теорії.

Зв’язок у навчанні пунктуації з розвитком мовлення й мислення. Мовлення і мислення людини є нерозривним процесом, що підпорядковується певним нормам і правилам. Унаслідок мисленнєво-мовленнєвої діяльності з’являються усні й писемні тексти, розуміння яких адресатами залежить від правильного використання адресантами мовних одиниць усіх рівнів, інтонації та розділових знаків. Формування мовленнєвих умінь і навичок не можливе без постійної уваги до вдосконалення пунктуаційної грамотності учнів. Адже вміння розпізнавати й ставити розділові

Знаки впливає на вміння ефективно будувати й сприймати висловлювання відповідно до мети спілкування. Розосереджене навчання пунктуації відповідає розосереджені й (а не тільки на спеціальних уроках) роботі з розвитку зв’язного мовлення.

Зв’язок у навчанні пунктуації з виробленням навичок виразного читання. Навички виразного читання є важливою ознакою комунікативно компетентної особистості, здатної за допомогою власного мовлення досягати ефективності спілкування в різноманітних ситуаціях. Цей принцип співвідносить особливості усного (інтонація) і писемного (розділові знаки) мовлення, вимагає посиленої уваги до роботи над сприйняттям і відтворенням елементів інтонації – пауз, темпу, тембру, забарвлення голосу, логічного наголосу, підвищення й пониження голосу тощо. Така робота сприяє розвитку мовленнєвого слуху школярів, виховує їхні естетичні смаки. Опора на мовленнєвий слух привчає до спостережень над інтонацією речення, що створює умови для усвідомленого використання розділових знаків. Вироблення навичок виразного читання передбачає застосування інтонаційного аналізу, тобто визначення виду інтонації (інтонація речення, об’єднання речень, інтонація включень) та визначення особливостей інтонації речення (наприклад, оклична в простому реченні, протиставна, перелічувальна в об’єднаннях простих речень у складному, видільна інтонація включень).

Принцип міжкультурного взаємозв’язку передбачає зіставлення пунктуації різних мов на основі пріоритетного засвоєння пунктуації рідної мови.

Принципи навчання пунктуації діють одночасно, зумовлюючи та доповнюючи один одного.

Змістом роботи з пунктуації в школі є пунктуаційні знання й уміння. До пунктуаційних знань відносять знання правил постановки розділових знаків, теоретичне та практичне засвоєння пунктуаційних понять, як-от:

Пунктуація – наука, що вивчає правила постановки розділових знаків, система розділових знаків.

Розділові знаки – графічні знаки, що передають на письмі структурно-смислові особливості мовлення.

Пунктуаційно-смисловий відрізок – частина мовленнєвого потоку, що виокремлюється за смислом та виділяється розділовими знаками.

Пунктограма – розділовий знак, що вибирається або не вибирається за допомогою правила з ряду можливих розділових знаків.

Пунктуаційне правило – це особлива інструкція, що визначає умови для виділення або не виділення розділовими знаками пунктуаційно-смислового відрізка в мовленні.

Пунктуаційна помилка – це порушення норм пунктуації.

Серед пунктуаційних умінь виділяють такі:

– Уміння визначати смислові відрізки, між якими, треба вживати розділові знаки.

Воно передбачає виділення смислових відрізків, що потребують виділення розділовими знаками.

– Уміння ставити розділові знаки згідно з пунктуаційними правилами складається з таких дій: знайти смисловий відрізок і з’ясувати його природу; визначити місце смислового відрізка в комунікативній одиниці; відібрати потрібний розділовий знак; поставити розділовий знак.

– Уміння знаходити пунктуаційні помилки й виправляти їх. До пунктуаційних помилок відносять різні порушення пунктуаційних норм – пропуск розділового знака, невмотивоване використання розділового знака, неправильний вибір розділового знака.

Види вправ з пунктуації. Пунктуацію не можна вивчити тільки шляхом запам’ятовування правил, бо часто вживання розділових знаків залежить від стилю мовлення, особливого забарвлення думок, переданих письмово. Інколи для того, що правильно поставити розділовий знак, необхідно точно зрозуміти не тільки окреме речення, а й увесь текст. Тому вивчення пунктуації повинно пов’язуватися не тільки з граматикою, а й зі стилістикою, аналізом текстів різних стилів мовлення, особливостей мови художніх творів, що актуальне в класах гуманітарного профілю.

Постановка розділових знаків у текстах, надрукованих без них. Мстою такої вправи є вироблення вмінь членувати текст або речення на смислові відрізки та свідомо застосувати розділові знаки.

Пунктуаційний аналіз передбачає називання розділового знака та визначення його функцій; позначення пунктуаційно-смислового відрізка, що виділяється розділовим знаком. Пунктуаційний аналіз тексту може супроводжуватися групуванням пунктограм за певними ознаками.

Складання власних прикладів для ілюстрації пунктограм грунтується на засвоєних знаннях з синтаксису, розумінні відповідних пунктуаційних правил.

Складання або добір речень за схемами, опорними словами, з використанням певних синтаксичних одиниць вимагає від учнів логіки мислення, умінь абстрагуватися, творчо використовувати здобуті знання.

Добирання прикладів з певною пунктограмою з творів художньої літератури допомагає реалізувати міжпредметні зв’язки, переконати учнів у функціональній важливості розділових знаків.

Вправи, що вимагають перестановки компонентів речення, заміну одних синтаксичних конструкцій іншими спрямовані на усвідомлене застосування пунктограм, спостереження над зміною пунктуації залежно від зміни структури або смислу речення.

Запис тексту, вивченого напам’ять (самодиктант) вимагає значної попередньої підготовки, пунктуаційного аналізу тексту. Варто пропонувати тексти з пунктограмами, доступними для пояснення.

Розвивальний характер носять вправи на складання “партитури ” висловлювання з використанням графічних позначок (/// – найдовші паузи, // – менш довгі, / – короткі; – сильний логічний наголос, – слабкий логічний наголос; / стрілка вгору – підвищення голосу, \ стрілка вниз – зниження голосу).

Для закріплення й застосування пунктуаційних правил практикується виконання вправ, що забезпечують самостійність, активність у мисленнєвій та мовленнєвій діяльності учнів.

Пунктуаційний розбір вважається одним із найважливіших видів вправ, що передбачає пояснення правил уживання розділових знаків, обгрунтування того, чому, на підставі якого правила поставлено на певному місці той чи інший розділовий знак. Пунктуаційний розбір сприяє глибшому усвідомленню і засвоєнню пунктуаційних правил, формує навички застосування їх на практиці.

Щоб виконати пунктуаційний розбір, учні повинні глибоко усвідомити зміст речення та його синтаксичну структуру. Послідовність розбору:

1) назвати речення, у якому аналізуються розділові знаки;

2) назвати розділові знаки;

3) указати на функцію розділового знака (відділення, виділення тощо);

4) перерахувати умови, за яких ставляться /не ставляться розділові знаки в цій синтаксичній конструкції (або сформулювати пунктуаційне правило);

5) вказати на співвідношення пунктуації та інтонації.

Зразок розбору: Стихла пісня – тихо стало над степом (С. Скляренко).

Речення складне, безсполучникове, складається з двох частин: Стихла пісня та Тихо стало над степом, між якими причинно-наслідковий зв’язок; на межі частин у цьому випадку ставиться тире. Пунктуація співвідноситься з інтонацією (перше просте речення вимовляємо підвищеним голосом, між реченнями робиться порівняно тривала пауза, а друге речення читається з помітним зниженням тону, з інтонацією кінця).

Пунктуаційний розбір може супроводжуватися й іншими видами тренувальних вправ: списування, навчальні диктанти тощо. Наприклад, під час пояснювального диктанту, учитель не тільки перевіряє розстановку розділових знаків, а й пропонує учням пояснити їх уживання.

Інтонаційно-смислові вправи сприяють глибшому усвідомленню співвідношення інтонації та пунктуації. Виділяються такі етапи роботи над пунктуаційним правилом: І етап – усвідомлене сприймання учнями правила (спостереження над інтонацією виучуваної конструкції, її аналіз, порівняння варіантів; словесний опис і графічне оформлення інтонації).

II етап – застосування правила та його запам’ятовування (виразне “читання” розділових знаків у реченнях, де інтонація позначається графічно);

Самостійна підготовка тексту до читання (усна і графічна); визначення на слух кількості розділових знаків у реченні; визначення варіантів інтонації і вживання розділових знаків у реченні; виправлення помилок в інтонації учнів; запис на магнітофон і аналіз записаного.

III етап – закріплення знань, застосування правила в нових умовах (виразне читання тесту з описом інтонації окремих речень; виправлення помилок, допущених під час читання інтонаційно-стилістичної вправи: порівняння синтаксичної конструкції речення з його пунктуацією та інтонацією із зазначенням випадків невідповідності смислу й інтонації, інтонації й пунктуації; виразне читання зв’язних тексті із; інтонаційно-смисловий розбір тексту, що вивчається напам’ять).

Списування – передбачає відтворення тексту без будь-яких змін (його називають ще копіюванням) або ускладнене різними завданнями, виконання яких вимагає застосування правил.

Списування, що супроводжується розстановкою відсутніх розділових знаків має два різновиди:

1. Списування тексту, в якому немає розділових знаків – вид вправ, під час виконання яких навчаються поділяти мовний потік на речення, а також виконувати синтаксичне та пунктуаційне членування кожного речення. Для такої вправи необхідно брати текст, що складається з простих синтаксичних конструкцій. Головною метою такого списування є формування навичок уживання розділових знаків у кінці речення.

2. Списування тексту, в якому немає розділових знаків па одне правило – досить поширений вид вправ, які часто подаються в підручниках для домашнього завдання. Виконуючи таку вправу, учні повинні спочатку прочитати кожне речення (чи текст) і глибоко усвідомити його зміст, емоційне забарвлення, особливості синтаксичної структури, визначити логічні відношення між членами і частинами речення. Після цього учні записують речення, розставляючи розділові знаки в процесі записування, а не після фіксації цього речення. Під час виконання такої роботи звертається увага на можливість різних варіантів пунктуації. Учні навчаються аргументувати вживання саме таких, а не інших знаків. Диктанти – вид тренувальних вправ, у процесі виконання яких учні відтворюють письмово сприйнятий на слух текст; терміном диктант позначаємо і продукт цієї діяльності – різновид письмової роботи, виконаний під диктовку. У практиці засвоєння знань з пунктуації доцільно використовувати такі види навчальних диктантів: попереджувальний (спочатку проводиться усний аналіз тексту, щоб попередити неправильне виконання учнями певного завдання); пояснювальний (спочатку записується текст, потім здійснюється його розбір); вибірковий (згідно з поставленими завданнями фіксують із продиктованого тексту тільки окремі його частини: слова, групи слів, речення; виключається механічний запис тексту, розвивається аналітичне мислення, чітка реакція, вміння повністю переключати увагу на потрібний предмет, явище); творчий (доповнення тексту, заміна одних слів іншими); розподільний (мовний матеріал необхідно записати у відповідну кількість колонок); графічний (передбачає тільки схематичний запис слів, речень і фіксацію розділових знаків); диктант інформаційної дії, диктант – гіпотеза тощо.

Диктант інформаційної дії. Мета такого диктанту полягає в тому, щоб розв’язувати навчальні завдання, зацікавлюючи водночас дітей новими, проблемними питаннями лінгвістики в цілому й пунктуації зокрема. Учням можна запропонувати текст для написання диктанту з подальшим його переказуванням.

Сучасне письмо як найважливіший засіб спілкування людей, що роз’єднані простором, часом, немислиме без пунктуації. Адже пунктуація допомагає автору найбільш зрозуміло “втиснути” інформацію в текст. З іншого боку, для того, хто читає, пунктуація допомагає точніше і швидше зчитувати із тексту саме ту інформацію, яка там подається.

Раніше розділових знаків було зовсім мало, і використовувалися вони в рукописних текстах порівняно рідко. Проте з появою книгодрукування з’явилися майже всі розділові знаки, які ми знаємо сьогодні. Розстановкою розділових знаків займалися спочатку майстри друкарської справи. З часом це все частіше ставало справою самих авторів. Сучасна пунктуація є результатом норм, що історично склалися в практиці майстрів літературного мовлення. Неабияке значення в упорядкуванні цих норм мають дослідження мовознавців (3 посібника).

Диктант-гіпотеза – форма навчальної діяльності школярів, коли вони, розв’язуючи лінгвістичні завдання, вводять власні припущення, формулюють висновок, перевіряючи його практично.

Учням пропонується текст диктанту.

Граматичні паузи пов’язані з розділовими знаками, а вибір і розстановка автором пунктуаційних знаків перебувають у цілковитій залежності від авторського задуму, змісту й художніх прийомів, використаних майстром слова.

Однією з умов виразності читання є вміння читати розділові знаки, оскільки кожен з них виконує певну змістову функцію. Розділові знаки на письмі поділяють текст на окремі частини, проте в усному мовленні є свої закони, які не завжди підпорядковуються законам граматики на письмі. Пауза в реченні може бути й там, де немає розділового знака і не повинно його бути. Завдання до тексту:

– Замініть складнопідрядні речення на безсполучникові. Сформулюйте гіпотезу, почавши зі слів: “Якщо заміна в реченні відбувається на структурному рівні (вилучення чи введення сполучника до структури речення ), то ці зміни впливають і на…”

– Доведіть чи спростуйте гіпотезу за такою схемою:

1)дослідити інтонаційні малюнки поданих і новоутворених речень, порівняти їх;

2) визначити смислові відношення між частинами поданих і новоутворених речень;

3) простежити, як ці зміни впливають на стиль тексту;

4) пояснити особливості розділових знаків;

5) зробити відповідні висновки й узагальнення.

Графічний диктант також є ефективною тренувальною вправою, оскільки його використання за короткий час дозволяє відтворити структуру й пунктуаційне оформлення речення. Прослухавши речення, учні не записують його, а лише креслять схему його будови:

В човні дівчина пісню співає, А козак чує, серденько мре (Нар. тв.).

, а, .

Не то осінні води шуміли, збігаючись в Дунай, не то вітер бився в заломах провалля (М. Коцюбинський).

Не то, не то.

Перекази і твори як види пунктуаційних вправ. Написання переказів і творів забезпечує формування та удосконалення пунктуаційних навичок. Перекази і твори можна ускладнювати різноманітними пунктуаційними завданнями. Наприклад, на етапі роботи над мовним аспектом тексту учням можна запропонувати пояснити вживання розділових знаків у певних конструкціях або, записуючи текст переказу, зберегти кілька випадків уживання речень певної будови з розділовими знаками.

Для формування пунктуаційних умінь і навичок вчителеві необхідно організувати роботу над пунктуаційними помилками, спрогнозувати й передбачити типи пунктуаційних помилок. Аналіз робіт учнів дозволяє подати помилки у вигляді чотирьох груп: 1) відсутність потрібних знаків (кома перед сполучником і. що поєднує предикативні частини складного речення; відсутність коми в реченнях з однорідними членами; відсутність коми у реченнях з відокремленими членами тощо); 2) зайві знаки (кома перед сполучником і, що поєднує два дієприкметникових чи дієприслівникових звороти: двокрапка і тире в реченнях з однорідними членами за відсутності узагальнюючих слів); 3) уживання не того знака, що потрібний у певному випадку (тире замість двокрапки чи двокрапка в реченнях з узагальнюючими словами; кома замість тире перед узагальнюючим словом у реченнях з однорідними членами речення; кома замість крапки з комою; тире замість дужок для виділення вставлених речень тощо); 4) постановка знака не на тому місці, де потрібно (ця група помилок характеризується і пропуском певного знака, і наявністю зайвого).

Робота над пунктуаційними помилками дає змогу оцінити рівень засвоєння пунктуаційних правил, передбачити труднощі, які виникають під час засвоєння того чи іншого правила.

Успіх роботи з пунктуації залежить від цілої низки чинників: дотримання загально-дидактичних та лінгводидактичних принципів, правил, закономірностей; урахування вікових, психологічних особливостей учнів; попередження пунктуаційних помилок; використання уроків літератури для закріплення пунктуаційних умінь; організації індивідуальних консультацій для учнів з пунктуації; систематичного обліку пунктуаційних помилок та роботи над пунктуаційними помилками.

Запитання і завдання

1. Чим пояснюється передбачене чинними програмами паралельне вивчення фонетики, орфоепії, графіки та орфографії? Обгрунтуйте свою думку.

2. Яке практичне значення мають знання про розвиток фонетичної системи?

3. Чому під час вивчення фонетики й орфоепії перевагу необхідно надавати вправам усного характеру? Наведіть приклади.

4. Прокоментуйте можливі утруднення у визначенні морфем учнями за змістом чинних програм.

5. Назвіть прийоми вивчення морфемної будови слова.

6. Доберіть зразки вправ і завдань, що ілюструють зв’язок словотвору з будовою слова, фонетикою, морфологією, орфографією.

7. Чому без знання будови слова не можна сформувати в учнів стійких графічних навичок?

8. Яке місце і значення граматики в шкільному курсі мови?

9. На яких принципах грунтується шкільний курс граматики?

10. Назвіть ефективні методи і прийоми роботи над граматичним матеріалом на етапах вивчення та узагальнення й систематизації. Прокоментуйте.

11. Обгрунтуйте необхідність реалізації принципів наступності і перспективності у вивченні шкільного курсу морфології і синтаксису.

12. Назвіть принципи вивчення морфології.

13. Чому провідним принципом під час роботи над розділом “Морфологія” вважається вивчення морфології на синтаксичній основі?

14. Назвіть ефективні методи і прийоми роботи під час вивчення синтаксису, орфографії, пунктуації.