МІКРОСОЦІОЛОГІЯ
Соціологія короткий енциклопедичний словник
МІКРОСОЦІОЛОГІЯ – сукупність соціол. знань з протилежною щодо макросоціології пізнавально-гносеол. орієнтацією на вивчення т. зв. мікрооб’єктів (міжособистісні взаємодії, стосунки, комунікативні зв’язки в малих групах, поведінка індивіда, окремі “мікромасштабні” соціальні явища і процеси тощо). Ця орієнтація визначає рівень узаг. у М. – емпіричний, завдяки чому в структурі цього типу знань переважають описові мікротеорії, що грунтуються в основному на теоретико-пізнавальній
Це, зокрема, теорія соціального обміну Дж. Хоманса і П. Блау, теорія символ, інтеракціонізму Дж. Міда, Г. Блумера, А. Стросса та ін., феноменол. соціологія А. Шюца, теорія “легітимації” П. Бергера, Т. Лукмана, екзистенціальна соціологія Дж. Уайльда, етнометодологія Г.
Скажімо, в теорії соціального обміну Дж. Хоманса розглядається “оперантна” поведінка, здійснювана в межах “стимул – дія – винагорода (або покарання)”, тобто в координатах обміну дії на винагороду, що є результатом соціального засвоєння стимулів, досвіду. Символ, інтеракціонізм Дж. Міда осмислює соціальну поведінку як взаємодію (інтеракцію) індивідів на несимвол, (через безпосередні реакції) та символ, рівні, на якому відбувається обмін значеннями, сенсами, тобто діалог. Для феноменол. соціології є важливою проблема формальних структур повсякденних людських взаємодій, з допомогою яких долається унікальність біографічних ситуацій індивідів, своєрідність особистого досвіду кожного з них і створюються предметно – сенсові передумови (типології, ідеалізації, системи релевантностей тощо) для їх взаєморозуміння. Етнометодологія шукає нормативні елементи в самій поведінці, а не за її межами. В теорії “легітимації” обгрунтовується необхідність зовнішнього закріплення в стійких структурах життєвого середовища нестійких внутрішніх моделей людської поведінки.
Соціометрія вивчає поведінку індивідів та їх місце в малих групах, системах неформальних зв’язків за допомогою індивідуальних самооцінок, “картин” симпатій – антипатій, що дає змогу з’ясовувати ступінь інтегрованості індивідів у групу, інтенсивність їх взаємодій тощо. У “драматургічному” підході Е. Гоффмана поведінка осягається через необхідність взаємодіючих акторів (індивідів) спільно визначати соціальну ситуацію, правила гри, чинити взаємний психол. тиск один на одного. При цьому кожен має подати себе у такий спосіб, у такій ролі, щоб викликати в інших відповідну реакцію. Для цього індивідові слід володіти багатьма “маніпулятивними “Я”, відповідно до яких можна грати різні ролі, здійснювати “сценічне керівництво” як своєю поведінкою, так і поведінкою інших у взаємодії з ними.
Мікросоціол. теорії не утворюють системної цілісності. Акумулюючи в собі безпосередні узаг. фактів, вони виступають як противага й доповнення до макро-теорій, що грунтуються на широких абстракціях. Між представниками М. і макросоціології точиться теоретико-методол. боротьба, яка поки що більше роз’єднує, ніж з’єднує ці два рівні соціол. досліджень і знань.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...