Натурфілософія XVI ст. Матеріалістичний пантеїзм Дж. Бруно
Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ V
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ
Натурфілософія XVI ст. Матеріалістичний пантеїзм Дж. Бруно
Європейська філософія XVI ст. на відміну від попередніх епох характеризується значним зростанням інтересу до пізнання природи, яке було підготовлене усім попереднім розвитком гуманістичної думки. Розуміння людини як частини світу, увага до її земних, тілесних потреб, підкреслення їх природного характеру, нарешті прагнення до утвердження людини у цьому світі через пізнання його
Інтерес до пізнання природи у XVI ст. задовольнявся двома шляхами: традиційним, себто створенням всеохоплюючих натурфілософських систем, і в процесі розвитку природничо-наукових досліджень.
Саме у XVI ст. починає формуватися природнича наука як відносно автономна сфера пізнавальної діяльності. Розвиток природничої науки був пов’язаний з іменами Леонардо да Вінчі (1452 – 1519), Миколая Коперника (1473 – 1543), Йогана Кеплера (1571 – 1630) та ін. Справжню революцію в науці зробили відкриття Коперника,
Інтенсивність пошуків у галузі натурфілософії (від лат. philosophia naturalis) зростала паралельно із руйнуванням арістотелівсько-схоластичного пояснення природи. У XVI ст. з’являється низка натурфілософських систем, побудованих на різних засадничих принципах. Однак усі вони характеризуються деякими загальними рисами. По-перше, це пантеїзм, який визрівав у рамках ренесансного неоплатонізму. Серйозними пантеїстичними тенденціями позначена була вже філософія М. Кузанського. Але якщо пантеїстична філософія останнього мала містичне забарвлення, то пантеїзм XVI ст. усе більше набував натуралістичного характеру. Натуралістичний пантеїзм відрізнявся від містичного тим, що зводив Бога до природи, розчиняв його у ній. Важливою особливістю натурфілософії XVI ст. був притаманний їй органіцизм, тобто таке розуміння природи, за яким вона уподібнюється живому організму і розглядається як живе одушевлене тіло.
Характерним для всіх натурфілософських систем був їх принципово якісний характер. І хоча вже М. Кузанський висунув принцип методичного використання математики, однак математичні поняття й образи у нього виконували роль певних аналогій, що лише допомагали з’ясувати складні філософські проблеми. Математика не застосовується тут як метод вирішення наукових проблем, а пізнання природи ще не зорієнтоване на дослідження кількісних характеристик тих чи інших явищ природи. Опис цих явищ має переважно якісний характер. Для натурфілософії XVI ст. характерною була також відсутність детально розробленої методології пізнання. У своїх побудовах філософи спирались не стільки на метод, скільки на свої онтологічні інтуїції.
Серед представників натурфілософії XVI ст. найвідомішими були Парацельс, Бернардіно Телезіо, Фраическо Патріці, Джироломо Кордано, але найбільш яскравою постаттю серед них, безумовно, поставав Джордано Бруно.
Джордавго Бруно (1548 – 1600) – філософ, спалений у Римі за вироком інквізиції, став взірцем мужньої відданості своїм переконанням. Дж. Бруно – один із небагатьох мислителів, для яких слово і діло, наукова істина і життєва правда, спосіб філософствування і спосіб життя не були відмінними одне від одного. Зректися своїх поглядів, своїх переконань – означало для нього зректися самого себе.
Філософські погляди і власна доля кожного філософа здебільшого залежать від історичного часу, у якому йому випало жити й творити. Епоха, до якої належав Дж. Бруно, мала вкрай суперечливий характер. З одного боку, поширення гуманістичних ідей, відродження античної культури, реформаційний рух, революційні зрушення у свідомості й розвиток нової науки, а з іншого – панування релігійної ідеології, наступ католицької реакції, переслідування за “єретичні” думки передових мислителів і вчених. Ці суперечності значно загострилися у XVI ст., після золотого віку Відродження, зростання економіки і культури починається їх занепад. У містах і селах відбувається процес рефеодалізації, а економічний і політичний занепад італійських міст обертається для Італії наприкінці XV ст. національною трагедією. Вона втрачає свою національну незалежність і опиняється під владою іспанської монархії Габсбургів – найбільш реакційної на ті часи політичної сили у Європі. Відродження змінюється контрреформацією.
У такій задушливій ідейній атмосфері і творилась “філософія світанку” Дж. Бруно. Свої погляди він виклав у чисельних діалогах, таких, як “Про причину, начало та єдине”, “Про безконечність, Всесвіт і світи”, “Про героїчний ентузіазм” та ін. Як уже зазначалося, найхарактернішою тенденцією для натурфілософських побудов XVI ст. був пантеїзм, причому пантеїзм натуралістичний. Саме так натурфілософи пізнього Ренесансу намагалися реабілітувати природу і виправдати свою зосередженість на пізнанні її законів. Одна з найбільш глибоких форм пантеїзму в Італії XVI ст. була створена Дж. Бруно. В основі його філософських поглядів лежав ренесансний неоплатонізм. Значного впливу Дж. Бруно зазнав з боку філософії М. Кузанського, але він більш рішуче й послідовно, ніж його попередники, ототожнює Бога з природою. Бог у Дж. Бруно розуміється як синонім внутрішньої єдності природи, а сама вона набуває у нього цілковитої самостійності. Максимальне наближення Бога до світу природних речей, ототожнення його з різноманітними природними явищами надавали пантеїзму Дж. Бруно не тільки натуралістичного, а навіть матеріалістичного характеру.
Пантеїзм у Дж. Бруно, як і в М. Кузанського, був тісно пов’язаний з діалектикою. Причому у Бруно простежується винятково розвинена діалектика. Діалектичний принцип збігу протилежностей Дж. Бруно характеризує як найважливіший методологічний принцип пізнання. “Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, нехай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми протиріч і протилежностей. Глибока магія полягає у вмінні вивести протилежність, попередньо відшукавши точку єднання”, – писав він. Саме керуючись цією діалектичною настановою, Дж. Бруно приходить до розуміння єдності всіх речей, а також їх єдності з Богом.
У світі існують чисельні розбіжності між речами і навіть протилежності між ними, але всі вони збігаються у деякій неподільній точці. Цією точкою і є Бог, який є виразом єдності світу. Використавши неоплатонівську термінологію, Дж. Бруно називає його Єдиним. Єдине позбавлене будь-яких розбіжностей, воно є абсолютною тотожністю усіх різноманітних речей та їхніх визначень. Бог у філософії Дж. Бруно – це філософська категорія, якою позначаються єдність, цілісність світу, не тільки світу як такого, а й кожної окремої речі. Адже кожна окрема річ – це також певна цілісність і єдність. “Усяка річ є єдине, – зазначає він, – і пізнання цієї єдності є метою і межею усіх філософій і споглядань природи” . Пізнавати цю природу здатні лише ті, хто шукає Бога не поза безконечним світом і речами, а всередині нього, в самих речах Бог – у кожній окремій речі, він збігається з кожним найменшим елементом світу.
Так само як і М. Кузанський, Дж. Бруно розвиває вчення про мінімум, який ототожнюється з максимумом (Богом). У матеріальному світі мінімум інтерпретується Дж. Бруно як фізичний атом.
Ноланець був єдиний серед італійських філософів XVI ст., хто звернувся у своєму вченні про природу до традицій античного атомізму. Він органічно поєднує за – садові принципи неоплатонізму з атомізмом. Мінімум у нього збігається з максимумом, а божественна сутність речей – з атомом. Остаточним висновком з пантеїстичної натурфілософії Дж. Бруно була думка про тотожність Бога й атома, про божественну природу самої матерії, що складається з цих атомів. Звичайно, такий пантеїстичний радикалізм вимагав перегляду традиційних поглядів на матерію як на щось пасивне, інертне, позбавлене будь-яких власних визначень. Натомість Дж. Бруно розвинув вчення про матерію як активне, сповнене життя і творчої енергії начало природних речей. Саме матерія постає у нього як вічна субстанція, наділена здатністю до формотворення. На думку Дж. Бруно, матеріальна природа речей не просто тіло або безформна маса, вона одушевлене тіло. Всесвіт виступає у нього як єдиний живий організм, що має душу і розум і діє відповідно до кінцевих намірів. Це, звичайно, не означає, що природа здатна міркувати і думати, на це здатні лише окремі суб’єкти, такі, як людина. Проте у природі існує щось на зразок несвідомої творчості.
Загальнофілософські погляди італійського мислителя стали підгрунтям його космологічних ідей. Згідно з цими поглядами світ виходить з єдиного начала, що розгортається у множинності речей. Цей множинний світ і є Всесвіт. Він так само безконечний, як і Єдине. Теза про безконечність Всесвіту має значення засадничого принципу для космології Дж. Бруно. Космос – це вічна, ніким не створена матеріальна субстанція, що складається з атомів і має внутрішню здатність до руху і розвитку в безконечному просторі. Поза Всесвітом, або матеріальним космосом, нічого немає, бо він і є все буття.
Будуючи нову космологію, Дж. Бруно спирається на геніальне відкриття М. Коперника, але робить з нього дуже важливі філософські висновки. Ці висновки входили у непримиренну суперечність із середньовічною схоластичною концепцією світу, руйнуючи її до останнього камінця. Головним положенням цієї концепції, як відомо, були, по-перше, думка про конечність відомого нам світу і, по-друге, наявність у ньому нерухомого центру, в якому знаходилась Земля. Геліоцентрична концепція М. Коперника докорінно змінювала картину світу і мала у собі загрозу всьому релігійному світогляду. Це добре розуміли не тільки представники римської церкви, а й діячі Реформації. Прагнучи послабити революційне значення коперникового перевороту, вони все робили, аби звести цю теорію до рівня прагматичної гіпотези, зручної для астрономічних обчислень, але такої, що не має ніяких світоглядних наслідків.
Підхопивши ідеї Коперника, Дж. Бруно зробив саме світоглядні висновки з цих ідей, створюючи принципово нове бачення світу. Крім того, він пішов значно далі Коперника, руйнуючи уявлення про замкнений, конечний Всесвіт. У цьому питанні він приєднувався до свого попередника М. Кузанського, який був одним з перших, хто заявив про безконечність світу. За вченням схоластів, безконечність є лише атрибутом Бога, а створений ним світ обмежений у просторі й часі. Дж. Бруно, виходячи з пантеїстичного розуміння єдності Бога і світу, поширив безконечність і на матеріальний космос.
Як і М. Кузанський, Дж. Бруно доводить, що з огляду на цю безконечність Всесвіт не має якогось абсолютного центру, що будь-який центр, – а ним може бути яка завгодно точка, – має лише відносне значення. Звідси логічно випливає ідея загального руху. Доводячи, що Земля рухається, Дж. Бруно розвиває вчення про відносний характер цього руху. З нових позицій він вирішує питання і про джерело руху. На відміну від схоластичної філософії він переконує, що це джерело міститься в самих речах.
Релігійно-теологічним уявленням про замкнений світ, в межах якого розгортаються події святої історії, Дж. Бруно протиставляє вчення про множинність світів, кожний з яких має власний центр і свою власну історію. Такими центрами незчисленних світів, розташованих у безмежному просторі, є зорі. їх видимі розміри не відповідають дійсності. Насправді вони значно більші від того земного світу, у якому ми живемо. Цю невідповідність видимості й дійсності Дж. Бруно пояснює значними відстанями. Всі ці світи з їхніми центрами – зірками рухаються, живуть своїм власним життям, навколо зірок обертаються планети, і якщо ми їх не бачимо, то знову ж таки через надзвичайно великі відстані. Подібні висновки мали у Дж. Бруно цілком умоглядний характер, жодних емпіричних даних на їх користь у ті часи, звичайно, не було. Лише сучасна наука, озброєна відповідними приладами, може засвідчити правильність його поглядів.
Дж. Бруно обстоював ідею однорідності світу. Незважаючи на множинність світів, незліченну кількість зірок і планет, Всесвіт має однорідну будову, живе за одними законами, планети й зорі складаються з одних елементів, усі вони охоплені єдиним універсальним рухом. Дж. Бруно виступає проти релігійного протиставлення Землі і неба, проти арістотелівського вчення про особливу небесну субстанцію. Одним із важливих результатів його вчення про матеріальну єдність світу була думка про існування розумних істот на інших планетах.
Дж. Бруно відходить від антропоцентризму своїх попередників. Для нього людина не є чимось унікальним. Виводячи людську душу з єдиної духовної субстанції, він підкреслює спорідненість усіх живих істот, котрі населяють безмежні простори Всесвіту. Зокрема, він твердить про спорідненість людини з тваринами. За своєю субстанцією душа людини тотожна душі тварин і відрізняється від них лише за “фігурацією”, тобто ступенем досконалості її розуму і дії. Ця “фігурація”, вважає він, залежить від будови тіла.
Отже, духовна розумова вищість людини визначається її тілесною досконалістю. Яким би досконалим не був у своєму роді розум тварини, вона ніколи не зможе робити те, що робить людина. Її розум ніколи не зможе знайти такі форми вираження, які він має у людини, адже будова тіла тварини відрізняється від будови людського тіла, вона не має тих органів, які має людина. Винятково цікавою стосовно цього є думка Дж. Бруно щодо особливої ролі такого тілесного органа, як рука.
На думку Дж. Бруно, лише праця, творча діяльність виділила людину з тваринного царства. Відкидаючи античну легенду про “золотий вік” як блаженний, райський стан людини, він зазначає, що, перебуваючи у цьому первісному стані, люди були віслюками,, які не вміли обробляти землю, будувати будинки і жили в печерах. Через неробство вони були навіть дурнішими за деяких тварин. І лише завдяки праці загострився людський розум, стали можливими наукові винаходи, суспільні форми життя, розвиток культури, науки, ремісництва. Тобто духовний стан людини залежить від її матеріальної діяльності, праці. Дж. Бруно взагалі підкреслює нерозривний зв’язок духовного з матеріальним, душі й тіла. Духовне начало так само не може існувати без тіла, як і тіло без душі, якою воно рухається і керується. Без неї органічне тіло розпадається і вмирає. Проте смерть тіла є одночасною загибеллю душі.
Розглядаючи проблему смерті й безсмертя, Дж. Бруно заперечував безсмертя індивідуальної свідомості. Індивідуальна душа смертна, але залишається безсмертною єдина духовна субстанція, виявом якої є свідомість окремої особи. І коли Дж. Бруно пише про безсмертя, він має на увазі вічність і незнищуваність того життєвого і духовного начала, що притаманне природі в цілому. Звідси він робить певні етичні висновки. Як відомо, уся християнська мораль була побудована саме на ідеї потойбічного існування людської душі, ідеї особистого безсмертя. Звідси відречення від земного життя, зневага до власного тіла, аскетичний моральний ідеал. Цей ідеал був зруйнований мислителями Відродження, які натомість проголосили цінність повнокровного земного життя, ідеал всебічно розвиненої особистості, що має радість і насолоду від всебічних виявів своєї натури. Етика Дж. Бруно також була спрямована проти релігійного аскетизму. Проте він виступав і проти культури чуттєвої насолоди, зосередженості на власних егоїстичних інтересах. Гуманістична мораль таїла у собі досить відчутні тенденції індивідуалізму й утилітаризму, та Дж. Бруно намагався подолати ці тенденції.
Так, людина смертна, вона лише частина величного і безперервного потоку природних явищ і дій. Однак саме через те, що земне життя людини є ледь помітною миттєвістю порівняно з вічністю природи, це життя не можна марнувати, поставивши його на службу дріб’язковим інтересам і ницим бажанням. Очікуючи своєї смерті, людина не може гаяти час у неробстві і бездіяльності. Усвідомлюючи свою смертність і конечність, людина тим сильніше повинна прагнути до творчої діяльності, до увічнення своєї індивідуальності у продуктах власної праці й творчості. Справжнім критерієм моральності є праця, завдяки якій людина здійснює своє призначення. Не чуттєва насолода як така, не прагнення до самозбереження, вважає Дж. Бруно, мають бути взяті за основу моральності, а служіння високій цілі.
Егоїстичному індивідуалізму ранніх гуманістів він протиставляє свій “героїчний ентузіазм”, прагнення до подвигу, здатність подолати страх власної смерті й поставити власне життя на службу високій благородній меті. Та висока насолода, яку вдається пережити ентузіасту, не йде у порівняння з вульгарною насолодою егоїста, що має на меті лише власну дріб’язкову вигоду. Однак ця насолода вимагає граничної напруги усіх сил і навіть готовності до жертви. Дж. Бруно розумів, що ствердження проголошених ним принципів нової філософії не може статися без боротьби, без героїчної самопожертви, і він був морально готовий до неї. Його власне життя стало найяскравішим прикладом “героїчного ентузіазму”, він на власному прикладі довів, що індивідуальна смерть долається жертовним служінням високій цілі, здатністю переступити через інстинкт самозбереження. “Героїчний ентузіазм” Дж. Бруно – це не тільки вищий ступінь людської досконалості, це також вищий ступінь пізнання світу, адже тільки філософ, якому вдалося підійнятися до споглядання істини, не боїться жаху смерті.
Пантеїстичний матеріалізм і натурфілософія Дж. Бруно є своєрідним завершенням філософської думки Ренесансу. Наступний розвиток європейської філософії відбувається вже у принципово інших умовах. XVII ст. відкриває нову сторінку у цій історії, назва якої – “філософія Нового часу”. І хоча новоєвропейська філософія здебільшого спирається на досягнення Ренесансу, успадковує більшість його прогресивних ідей, але перед нею стоять нові проблеми, і вона покликана вирішувати інші завдання, оскільки представляє іншу історичну епоху.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...