Необхідність реформування сільського господарства
Регіональна економіка
Глава IV
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ
1. Необхідність реформування сільського господарства
Місце і роль сільського господарства в економіці країни залежать від суспільно-економічних цілей держави. Цілі суспільно-економічного розвитку держава реалізовує через визначену економічну, юридичну та адміністративну системи впливу на економіку. Вибір інструментів, способів і форм впливу залежить від намічених цілей розвитку, від внутрішніх і зовнішніх умов, а також наявних
Введення системи ринкової економіки в сільському господарстві та продовольчій галузі означає, що процеси виробництва і обороту в них залежатимуть від безпосереднього впливу ринкових сил, правил попиту і пропозиції, а також правил конкуренції. Оскільки ринок не надає достатніх механізмів керування процесами відтворювання і прогресу, тобто довгостроковими процесами, то більшість держав вдається до різних систем інтервенції в сільському господарстві. Однією з таких систем є ринкова інтервенція.
Необхідність інтервенціонізму в сільському господарстві випливає зі специфіки цієї галузі. Однією
Досвід економічно високорозвинених країн показує, що сам ринковий механізм, крім позитивних, приносить для держави також негативні результати: збільшуються відмінності на рівні регіонального розвитку і суспільно-економічні диспропорції. У сільському господарстві багато проблем, які держава зобов’язана вирішувати, дотримуючись відповідної сільськогосподарської політики. Основним питанням, яке, незважаючи на багаторічні зусилля, не вдалося вирішити, є фермерські доходи, які відстають від росту доходів нефермерського населення. Поліпшити становище фермерів не вдається й шляхом зростання виробництва, зменшення числа фермерів і збільшення розмірів господарств. Малоефективними є підтримка і коректування цих доходів ринком та ринково-ціновою політикою. Все частіше політики звертаються до безпосередніх способів підтримки фермерських доходів, а також до методів, пов’язаних з перетвореннями структурного характеру.
Форми сільськогосподарської політики, які частіше, ніж інші, застосовуються в різних регіонах світу, це: безпосереднє регулювання розміру виробництва і пропозиції основних сільськогосподарських продуктів; охорона вітчизняних товаровиробників, при збереженні конкуренції з імпортними товарами, в тому числі й шляхом накладення мита; підтримка експорту надлишків внутрішнього ринку шляхом розвинутої системи субсидій; компенсація пониження цін на сільськогосподарські продукти, субсидії за виключення грунтів з обробки, дії, що ведуть до екстенсивності господарювання, денатуралізаційні премії тощо; дотації, пільги та інші форми допомоги для господарств регіонів зі скрутними умовами для розвитку сільського господарства; навчання, перекваліфікація і допомога при впровадженні нової господарської діяльності.
Метою інтервенційної політики в сільському господарстві на внутрішньому ринку, а також протекціонізму в зовнішньому обороті є згладжування або ослаблення від’ємних результатів ринкового механізму, які впливають на реалізацію довгострокових цілей розвитку економіки і сільського господарства.
В області сільськогосподарського ринку повинна будуватися система інтервенціонізму, пов’язана з політикою структурних перетворень і багатофункціонального розвитку села.
Комплекс інструментів, що застосовуються, та рішень правового характеру має бути пристосований до конкретних вимог і можливостей.
Формування ринкового механізму в Україні, зокрема в АПК, потребує подальшого послідовного і поглибленого обгрунтування, теоретичної та методологічної розробки, а також накопичення потрібного практичного досвіду. Складність проблеми полягає в тому, що достатнього наукового і практичного досвіду динамічного й послідовного переходу від адміністративно-командної системи до ринково-регульованої економіки у світовій практиці немає. Щоправда, деякі позитивні зрушення на цьому шляху досягнуто в країнах Східної Європи та СНД (завдяки плановому переходу – в Угорщині, шоковій терапії – в Польщі, шоковій хірургії – в країнах Балтії). Однак результатом цих процесів стало загострення циклічних економічних криз та зростання труднощів у зв’язку з їх подоланням.
Україна, не копіюючи досвід інших країн, а лише враховуючи його та спираючись на власні передумови, може йти власним шляхом до ринкової економіки, звичайно, враховуючи національні особливості формування ринкового механізму та власного способу господарювання.
Акціонерна форма власності і господарювання – це особлива форма організації підприємницької діяльності, перехід на принципово новий тип управління виробництвом. Акціонування дозволяє роз’єднати функції власності і управління. Позитивні якісні ознаки акціонування можуть бути досягнуті в процесі здійснення акціонерної та дивідендної політики. Акціонерна політика відтворює інтереси більшості акціонерів, частка яких в статутному фонді товариства є найбільшою. Мета цієї політики полягає в досягненні самозростання вартості акціонерного капіталу, задоволенні інтересів більшості акціонерів – власників, підвищенні зацікавленості в ефективному функціонуванні акціонерного капіталу з урахуванням диверсифікації вкладень, забезпеченні протидій зі зниженням ризику втрат і передчасному коригуванні заходів, які можуть призвести до збитків під час господарської діяльності товариства.
В акціонуванні слід розрізняти дві стадії: період формування акціонерної власності (перша стадія) та становлення акціонерної власності у процесі господарювання (друга стадія). На кожній стадії проявляється певна акціонерна політика. При цьому на стадії становлення акціонерної власності діє не тільки акціонерна політика, а й дивідендна. На першій стадії існування і виявлення акціонерної політики враховуються методи формування акціонерної власності (акціонерних товариств) та інтереси акціонерів – власників щодо виду набуття акціонерного капіталу, який поділяється на фіктивний і реальний, тобто такий, який набувається за рахунок процентів, дивідендів або приросту акціонерної власності при інвестиційній діяльності. Методи формування акціонерної власності включають в себе продаж акцій різними способами: 1) шляхом відкритої підписки або на фондових біржах за рахунок власних коштів потенційних інвесторів; 2) шляхом акціонерних товариств (закритих чи відкритих), створених в процесі приватизації за рахунок власних коштів і в обмін на приватизаційні папери; 3) шляхом акціонерних товариств (корпорацій), що виникли в процесі реформування добровільних об’єднань підприємств та інвестиційних фондів в акціонерні товариства (закриті чи відкриті); 4) шляхом акціонерних товариств в процесі реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) через обмін паїв на акції.
У першому випадку акціонерну політику мають здійснювати активні акціонери поступово, перетворюючи “сумнівні” акції в акції з надійним акціонерним капіталом. В другому – слід враховувати дію початкового капіталу, об’єднаного в інтересах колективного власника, і психологію виживання, господарської самостійності, можливість проявляти акціонерний егоїзм (егоїзм власника). В третьому випадку поєднуються інтереси інвесторів приватних юридичних і фізичних осіб, які певною мірою можуть контролювати господарську діяльність акціонерного товариства. В четвертому випадку акціонерна політика має здійснюватись ядром акціонерів, створеним під час розпаювання колективної власності.
На другій стадії становлення акціонерної власності у процесі господарювання акціонерна та дивідендна політика здійснюється з урахуванням егоїзму акціонерів з більшою часткою в статутному фонді акціонерного товариства. Вона може враховувати інтереси щодо інвестування набутого акціонерного капіталу на розширення виробництва та модернізацію. При цьому темп самозростання акціонерного капіталу в такому акціонерному товаристві великий.
Слід відзначити й негативні явища, які мають місце в господарській акціонерній політиці, а саме: боротьбу зі “слабкими” акціонерними власниками через знецінення їх початкового капіталу. Це в майбутньому може бути процесом структуризації післяприватизаційних підприємств, який призводить до зростання безробіття і перерозподілу початкового капіталу. Протидіяти цьому може лише регіональна політика державного самоврядування, яка має стимулювати розвиток малого і середнього бізнесу.
Класифікація добровільних об’єднань проводиться за такими якісними ознаками, як об’єднання асоціативного типу господарювання (господарські асоціації); об’єднання підприємств на основі добровільної (примусової) централізації функцій (міжгалузеві, концерни – зі збереженням юридичної самостійності засновників і делегування функцій центру; трести, концерни, виробничі об’єднання – без збереження юридичної самостійності засновників та з адміністративною централізацією функцій управління); добровільні об’єднання великих розмірів (картелі, союзи, консорціуми – великі формування за принципом союзу; фірми, компанії – середні формування); добровільні об’єднання, створені на основі акціонерного (пайового) капіталу (корпорації, синдикати, концерни, холдинги – акціонерні товариства; товариства з обмеженою відповідальністю).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...