Об’єктивний ідеалізм Г. Лейбніца
Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ VII
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ
Об’єктивний ідеалізм Г. Лейбніца
Готфрід Лейбніц (1646 – 1716) – німецький вчений – енциклопедист,
Один з європейських філософів кінця XVII – початку XVIII ст. Його вважають одним із засновників сучасної науки, автором глибокої і оригінальної філософської системи. Основні праці – “Міркування про метафізику” (1686), “Нові досліди щодо людського розуміння” (1705), “Теодицея” (1710), “Монадологія” (1714).
Своє головне
Критикуючи
Інакше Аейбніц розумів і природу субстанції. Традиційне визначення її (у Декарта або Спінози) полягало у тому, що субстанція існує самостійно і пізнається сама через себе. Але завдяки чому вона може зберігати своє самостійне буття? Завдяки діяльності, відповідає Лейб ніц. Субстанція – це істота, що здатна до дії.
Діяльність – головний принцип метафізики Лейбніца, нерозривно зв’язаний з іншим принципом – індивідуальності. Субстанція завжди індивідуальна, вона виступає як індивід, що якісно відрізняється від інших своєю активністю. І як така, індивідуалізована субстанція дістала у Лейбніца назву монади.
Монада – проста субстанція, істотною характеристикою якої є сила. Проте це не фізична або механічна сила, що може бути об’єктом дослідного пізнання. Природа цієї сили метафізична, надчуттєва й осягається лише з допомогою розуму. Монада – початок, джерело будь – якого руху, з неї виходить і починається будь-яка дія. Але вона має нематеріальний, непротяжний характер і є сутністю, чимось подібною до душі. Лише душа, на думку Лейбніца, є принципом життя і діяльності, хоча монади як прості субстанції не можна вважати душами у звичайному розумінні цього слова. Для точнішого визначення природи цієї субстанції Лейбніц використовує запозичене у Арістотеля поняття ентелехії.
Монади – це метафізичні точки, своєрідні атоми (кінцеві елементи в аналізі речей), але атоми не фізичні. Монади Лейбніца не мають нічого спільного з атомами Демокріта та Епікура. Іншими словами, це не матеріальні, а ідеальні начала речей. Тому філософія Лейбніца, його метафізика може бути охарактеризована як система об’єктивного ідеалізму.
Природа речей зводиться не до їх матеріальних характеристик (протяжності, величини, геометричної форми), а до монад як їх ідеальних сутностей. Усі речі складаються з них. Монади як прості субстанції не мають частин, тому не можуть виникати або руйнуватися природним шляхом. Вони створюються Богом і, як і він, вічні.
На відміну від них складні субстанції – речі, тіла, рослини, тварини, люди – формуються природним шляхом і набувають ознак тілесності й множинності. Вони є зібранням простих. Лейбніц порівнює їх з військом, що складається з окремих вояків, або з отарою, в яку збираються вівці. У цьому гурті кожна монада зв’язана з усіма іншими і є “живим дзеркалом Всесвіту”. Незважаючи на індивідуальну неповторність, усі вони однієї природи (наче зліплені з одного тіста), але відрізняються ступенем досконалості. Лейбніц розрізняє “голі монади”, з яких складається неорганічна природа, монади – душі, що лежать в основі живої природи, і монади – духи, які наділені самосвідомістю і з яких утворюється моральний світ (“град божий”). Це своєрідні рівні в ієрархічній будові світу, між якими існують незліченні проміжні стани і які пов’язані між собою безперервним переходом.
Отже, Лейбніц долає метафізичне протиставлення живої і неживої природи, матеріальної природи і духу, а світ у цілому постає у нього як єдиний, хоча й диференційований у собі універсум. Субстанційний плюралізм Лейбніца діалектично поєднується з уявленням про гармонійну єдність, цілісність світу. Незважаючи на різницю між монадами, усі вони зв’язані між собою і разом утворюють гармонійно побудований космос. На чому ж грунтується ця єдність і яким чином відбувається взаємозв’язок між монадами?
Відповідаючи на це питання, Лейбніц вказує на те, що монади не зв’язані між собою фізичною взаємодією. Вони не можуть фізично впливати одна на одну, нічого не сприймають ззовні й живуть лише власним внутрішнім життям. “Монади зовсім не мають вікон, через які що-небудь могло б увійти туди або звідти вийти” . Водночас кожна з них зв’язана з усім світом, чутливо реагує на все, що відбувається у ньому. Така узгодженість зовні виступає як результат матеріальної взаємодії різноманітних речей і явищ. Проте між монадами може бути лише ідеальний зв’язок. Розкриваючи природу останнього, Лейбніц сформулював один з головних принципів своєї метафізики – принцип наперед встановленої гармонії. Суть його полягає у тому, що Бог, створюючи монади, пристосовує їх одна до одної.
На підставі цього принципу філософ намагався розв’язати і психофізичну проблему, сформульовану ще Декартом, – взаємодії душі й тіла. Виходячи із загального закону взаємоузгодженої дії монад, спираючись на своє розуміння загального характеру зв’язку простих монад у складі універсуму, він стверджував, що створені Богом монади діють таким чином, що не потребують його постійного втручання. Кожна субстанція діє незалежно від інших, за своїми власними законами, але так, що послідовність, порядок її дій відповідає послідовності змін у всіх інших речах. Те ж саме стосується монад – душ і монад, що утворюють тіло.
Реально проблема взаємодії душі й тіла виникає, коли йдеться про складні субстанції. У кожній сукупності простих є така, що домінує над іншими, утворюючи їх центр і виступаючи принципом їх єдності. “Існує безконечна кількість ступенів монад, з яких одні більшою або меншою мірою панують над іншими” . Такою домінуючою щодо інших монадою виступає у кожному випадку найдосконаліша. Панування не має нічого спільного із зовнішнім примусом. Воно зумовлене тим, що кожна монада сама прагне до більшої досконалості, до максимальної довершеності. Через це домінуюча монада створює своєрідний центр тяжіння. Для цілого Всесвіту таким центром є Бог. Він є принципом єдності світу, його духовним центром. Але й кожна окрема сукупність монад має свій центр, навколо якого вони об’єднуються. Його роль виконує панівна, домінуюча. Її називають душею, або ентелехією. Решта монад, об’єднаних навколо неї, утворюють її тіло. Зв’язок та взаємовідносини між душею і тілом здійснюються на основі принципу наперед встановленої гармонії. Вони не взаємодіють, а лише узгоджено діють. Те, що зовні видається як спричинення тіла душею і навпаки, насправді є самостійною дією однаково налаштованих або зорієнтованих монад.
Центральна монада, або душа, а також решта зорієнтованих на неї монад, з яких складається тіло, утворюють, за Лейбніцем, єдиний організм, живу субстанцію, в якій тіло і душа нерозривні. Кожна душа ніби привласнює певну частину матерії, володіє нижчими за неї істотами, які підпорядковані їй. Тому, на думку Лейбніца, тіло й душа не існують окремо одне від одного. У природі не існує не лише “голих тіл”, абсолютно позбавлених душі, життя і діяльності, а й душ, які б існували без тіла.
Така єдність не може бути зруйнована. Змінюється лише характер співвідношення активного і пасивного начал, їх міра, але сутність усіх живих організмів, або субстанцій, однакова. Тому філософ виступав проти метемпсихозу, переселення душ та їх існування після смерті тіла. Щоправда, з метафізичної точки зору для Лейбніца взагалі не існує смерті, або ж монади, позбавленої життя і діяльності.
Характеризуючи природу цієї діяльності, й передусім тих монад, що утворюють живу природу і духовний світ людини, Лейбніц звертався до проблеми свободи. У своїх міркуваннях він намагався подолати труднощі, з якими зіткнулася нова філософія. Суть останніх полягала у неможливості поєднати визнання свободи людської діяльності з природною необхідністю, принципом детермінізму, на якому грунтується наукове розуміння природних явищ. Слідом за Гоббсом і Спінозою він відмовився від поняття свободи волі й у цьому суттєво розходився з Декартом. Свободу волі він розглядав як сваволю, “чудо”, що суперечить природній необхідності. Але якщо Декарт відрізняв царину духу від природної сфери, наділяючи дух свободою і незалежністю, то Гоббс і Спіноза розчиняли дух у природі, підпорядковуючи його природній необхідності. Погодитися з такою точкою зору Аейбніц не міг. Для нього дух є чимось вищим за рівнем розвитку і ступенем досконалості, ніж природа, і його суттєвим визначенням є саме свобода. Заперечуючи сваволю, Аейбніц, однак, визнавав властиву субстанції свободу. Як і у Спінози, ця свобода не протистоїть необхідності. Проте останню він розумів більш глибоко і диферен ційовано.
За Лейбніцем, існують три види необхідності: 1) метафізична, або абсолютна; 2) фізична; 3) моральна. Саме з другим і третім видами пов’язана можливість свободи. Перший має логічний характер і грунтується на логічному законі суперечності. Метафізична необхідність протистоїть випадковості й повністю виключає її. Жодних альтернатив вона не допускає, оскільки суть її полягає у тому, що припущення чогось протилежного призводить до логічної суперечності. Відтак будь-яка протилежність неможлива. Але у реальному житті, фізичному світі, на думку Лейбніца, необхідність втрачає свій абсолютний характер і стає гіпотетичною. В такій якості вона втрачає також фатальність і несе у собі можливість вибору. Ця необхідність не виключає випадковості. Якщо у Спінози остання є лише суб’єктивною ілюзією, що виникає через брак знання, то для Лейбніца вона цілком реальна. Випадковим є те, що може бути чи не бути, але припущення чого не веде до логічної суперечності. Саме така відносна необхідність є підставою для свободи людини.
Розуміння свободи Лейбніца і Спінози суттєво відрізняються. Ототожнюючи фізичну необхідність з логічною (метафізичною), голландський філософ фактично не залишав простору для людської активності. Свобода ж у Лейбніца передбачає вибір самої можливості, що має реалізуватися у фізичному світі. Хоча цей вибір теж детермінований, але вже не законами логіки або математики, а моральним законом благодаті. Важливо й те, що сама свобода розглядається у розвитку, розрізняються її ступені та види. З метафізичної точки зору, кожна монада діє цілком спонтанно. Свобода, так би мовити, закладена у самій природі субстанцій.
Однак лише у духів як найвищих монад характер дій набуває форми справжньої свободи. Остання залежить від пізнання, духовного розвитку і стає реальною, коли у монади з’являється здатність до самосвідомості. Лише тоді вона стає суб’єктом, а необхідність і детермінованість її діяльності – свободою.
Кожна людина як духовна істота керується у своїй діяльності законом благодаті, прагне блага і добра, і в цьому полягає її природа. У своєму виборі вона детермінована цим законом. Однак особа, що керується чуттєвими бажаннями і пристрастями, не вільна у своєму виборі. І лише за умови, що цей вибір робиться на підставі дійсного знання добра і блага або під керівництвом розуму, людина стає вільною.
У теорії пізнання Лейбніц виступає як прихильник раціоналізму, теорії вроджених ідей, вважаючи, що всі без винятку ідеї присутні в душі, однак здебільшого як темні перцепції, задатки, до ясного усвідомлення яких душа повинна прийти шляхом духовного розвитку. Головна роль тут належить розуму. Лише він дає загальні й необхідні принципи, на яких грунтується пізнавальна і практична діяльність. Завдяки цьому людина відрізняється від тварин і постає як наділена свідомістю істота, як дух. Однак Лейбніц не відкидав значення чуттєвого досвіду, хоча дослідне знання на відміну від логіко – математичного завжди має лише ймовірний характер.
Філософ розрізняв істини розуму й істини факту. Перші мають інтуїтивно-дедуктивний характер і грунтуються лише на законах логіки. Вони вічні й необхідні. Другі залежать від мінливих обставин і потребують емпіричного дослідження, принципом якого є введений Лейбніцем закон достатньої підстави.
Свої гносеологічні погляди мислитель докладно виклав у великій праці “Нові досліди про людський розум”, де критикував гносеологічну теорію англійського філософа Дж. Локка – прихильника емпіризму і матеріалізму. Полеміка між Лейбніцем і Локком стала помітним явищем в історії новоєвропейської філософії.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...