Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Парламентаризм

Парламентаризм

Політологічний словник

Парламентаризм (від mm. parliament, нім. Panament, фр. parlement – парламент) – у широкому значенні слова це система державної влади, за якої вельми суттєва роль належить народному представництву (парламенту). П. у вузькому розумінні – це система владних відносин, за якої чітко розподілено функції законодавчих і виконавчих органів і в якій провідну роль відіграє парламент як постійно діючий представницький, законодавчий і контролюючий орган влади. Таким чином, П. являє собою широке за змістом поняття, що охоплює форму організації

державної влади, конкретний спосіб управління державою, механізм взаємодії парламенту з інститутами виконавчої і судової гілок влад, систему взаємодії держави і суспільства. П. формально властивий усім державам, в яких діють парламенти, в тому числі і при авторитарних (на сучасному етапі Іран, Ірак), і при тоталітарних (нацистська Німеччина, СРСР) режимах. Сучасний П. – невіддільна складова демократичного розвитку й правління, є реальністю лише в тій державі, де існує політична конкуренція, а парламент формується на засадах загальних, регулярних, таємних і вільних виборів.

Парламентаризм – це історично

зумовлений наслідок суспільно-політичного розвитку, викликаний формуванням і становленням державності. Його передісторією можна вважати створення в Афінах Солоном у 594 р. до н. е. представницького колегіального органу – Ради чотирьохсот. Термін “П.” сягає епохи феодалізму, коли виникли станово-представницькі установи (X ст. – ісландський альтинг; XII ст. – іспанські кортеси; XIII ст. – парламент в Англії; XIV ст. – генеральні штати у Франції та ін.). Парламенти набули поширення в ході та після буржуазно-демократичних революцій XIV – XVIII ст.

Батьківщиною П. вважається Великобританія – країна класичного парламентського правління. В основі теоретичного обгрунтування П. лежать принципи поділу влади, визнання провідної ролі законодавчої влади в державі (Дж. Локк), суверенітету парламенту (Е. Берк), запровадження загального виборчого права, на основі якого формується парламент, демократія (І. Бентам). Теорія П. набула розвитку в політичних поглядах Дж. Мілля, Т. Джефферсона, Дж. Медісона, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є та ін. У XVIII ст. у Великобританії проходив процес становлення П. у сучасному розумінні. Наприкінці XVIII і в XIX ст. на принципах П. відбувалась державно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Конкретні форми П. визначались національно-історичними і політичними умовами кожної країни. П. у тій чи іншій формі властивий кожній демократичній країні.

Сучасні форми і методи П. належать до фундаментальних надбань демократії та цивілізаційного розвитку. Засади П. нині найповніше втілюються в європейських республіках та конституційних монархіях, форму правління в яких можна розглядати як найбільш відповідну “ідеально-типовому” П. Дещо меншою мірою принципи П. реалізуються у парламентсько-президентських і президентсько-парламентських республіках: Фінляндія, Франція, Португалія. Деякою мірою вони присутні в політичних системах усіх сучасних демократичних держав, у тому числі і президентських республік. П. означає, що парламент призначає відповідальний перед ним уряд, який він може і відкликати. Уряд зазвичай формує лідер партії, яка одержала перемогу на парламентських виборах, має парламентську більшість у своєму активі, несе відповідальність перед парламентом. У парламентських республіках можливе поєднання посади члена уряду та депутата парламенту (у Великобританії, наприклад, прем’єр-міністр входить до палати громад). Парламент контролює діяльність уряду, може вимагати від уряду регулярних звітів про його діяльність, санкціонувати найважливіші його заходи (насамперед затверджувати програму уряду) й може висловити уряду вотум недовіри. Наслідком останнього є відставка уряду або розпуск парламенту та проведення дострокових парламентських виборів. До основних функцій парламенту належать поряд з контролем за урядом законотворчість, затвердження бюджету та представництво суспільних інтересів. Уряду при парламентській формі правління належить право законодавчої ініціативи, він має право (наприклад, у Великобританії та ФРН) накладати вето на прийняті парламентом закони. Главою держави є конституційний монарх – Великобританія, Бельгія, Швеція, Японія або президент – ФРН, Італія, Індія, в Канаді та Австралії главою держави формально є королева Великобританії, яка представлена генерал-губернатором. Глава держави символізує єдність нації й виконує здебільшого представницькі функції. В парламентських республіках можна виокремити такі різновиди виборів глави держави: 1) прямі загальні вибори – в Австрії, Ірландії, Ісландії, Сінгапурі; 2) багатоступінчасті вибори: а) президент обирається парламентом – у Греції, Угорщині, Ізраїлі, Швейцарії; б) президент обирається колегією, яка складається із депутатів парламенту та представників органів управління й місцевого самоуправління найбільших адміністративно-територіальних одиниць – в Італії; в) в окремих федеративних країнах президента обирає спеціальна колегія виборщиків – ФРН, Індія. Глава держави призначає прем’єр-міністра, канцлера, які зазвичай є лідерами партії, що перемогла на парламентських виборах. При коаліційному уряді главою уряду з тієї ж причини стає лідер найвпливовішої партії із блоку парламентської більшості.

З другої половини XX ст. спостерігається тенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його повноважень за рахунок парламенту. З точки зору сучасних західних політологів, це викликано необхідністю забезпечення якісного, оперативного і професійного управління державними справами, посилення виконавчої влади. Вищезазначений перерозподіл владних повноважень зумовлений певними соціально-політичними інтересами. Виявом цього є взаємовідносини гілок влади в Україні та інших країнах СНД. П. сьогодні – це реальна арена протистояння, зіткнення і суперництва, з одного боку, а з іншого – подолання суперечностей, досягнення консенсусу, використання партіями трибуни парламенту для активної пропаганди своїх програм, здійснення ідеологічного впливу на населення, демократичної боротьби за владу. Водночас чимало західних політологів трактують П. як інститут з широким колом функцій загальнонаціонального представницького органу. Комплексне розуміння функцій парламенту стверджують американські дослідники, які інтегрують два елементи: стримування президента та захист громадян.

Аналіз поглядів на сучасну теоретичну модель парламенту і П. свідчить, що уявлення різних дослідників про його функції не завжди збігаються. Це стосується і поглядів щодо кількості його функцій, їх визначень, а також змісту окремих із них. Наприклад, є визначення щодо розуміння відповідних функцій у широкому та вузькому їх тлумаченні, є різне бачення змісту одних й тих самих видів діяльності. Однак досить чітко й рельєфно вимальовується основне, що об’єднує авторів: парламент здійснює представницьку функцію в широкому розумінні, яка включає й контроль над виконавчою гілкою влади.

Кудряченко А. І. Верховна Рада України на шляху утвердження парламентаризму // Актуальні питання політології. Наукові праці МАУП. – 2003. – Вип. 5; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Б. Бабкіна. – К., 1997; Hubner Е. Parlamentarismus und Regirungssysteme – Difinition und Abgrenzung // Beck R. Sachwoerterbuch der Politik. – Stutgart, 1996.

А. Кудряченко