Головна ⇒ 📌Плани-конспекти уроків по соціології ⇒ Пізнання. Суб’єкт та об’єкт пізнання

Пізнання. Суб’єкт та об’єкт пізнання

Розділ IV. СВІДОМІСТЬ І ПІЗНАННЯ

Урок 25 . Пізнання. Суб’єкт та об’єкт пізнання

Мета: розглянути сутність пізнання; розвивати вміння набувати нові знання, спираючись на наявні; навчити учнів самостійно шукати відповіді на питання цієї теми; розширювати міжпредметні зв’язки.

Форма проведення уроку: шкільна лекція з діалоговими методами навчання.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів

Завдання учням

Визначте роль та призначення

різних видів знань, моделюючи окремі ситуації.

1. Учням пропонується продовжити фрази:

– Про світ фізичних явищ я знаю.

– Про світ живих істот я знаю.

– Про світ людей я знаю.

– Про себе я знаю.

Вислухавши відповіді учнів, учитель робить висновок:

– Із ваших відповідей ми побачили, яким є обсяг та різноманітність накопичених вами знань. Ці знання про предмети, процеси, явища, властивості, зв’язки не вичерпують усіх можливостей нашого пізнання.

2. Продовжте такі фрази:

– Я знаю, як користуватися.

– Я знаю, як застосувати.

Висновок. У даному випадку йдеться про

інший вид знань – способи та правила діяльності.

3. Розкрийте таке судження:

– Я знаю, звідки беруться знання.

Ми з вами бачимо, що відповідь на питання про те, як людина пізнає дійсність та саму себе не така вже проста та очевидна, як це може видаватися на перший погляд. Філософи, психологи, представники релігійної думки по-різному трактують цю проблему. Про деякі ідеї та позиції ми говоритимемо далі.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Принципи теорії пізнання

Принципи побудови будь-якої системи, в тому числі теорії пізнання, як правило, є самоочевидними, детермінованими її внутрішніми зв’язками. Тобто зсередини кожна система виглядає логічною, причинно зумовленою, аргументованою. Тому не можна застосовувати внутрішню логіку однієї системи для критики іншої.

Першим із принципів гносеології слід назвати принцип об’єктивності, тобто визнання об’єктивного існування дійсності як об’єкта пізнання. Це означає, що перш ніж ставити питання про можливість пізнання, треба з’ясувати питання про те, чи існує об’єкт пізнання. Важливо також знати, що у нашому знанні за змістом є об’єктивним, як можна обмежити суб’єктивні моменти у пізнавальній діяльності.

Другим слід назвати принцип пізнаваності, згідно з яким людські знання в принципі здатні адекватно відтворювати дійсність, створювати за певними критеріями її істинну картину. Відтак, з одного боку, процес пізнання в принципі не має межі, а з іншого – на кожному історичному етапі він обмежений рівнем можливостей і потреб практики. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є іншим аспектом основного питання філософії – про співвідношення мислення і буття, свідомості і матерії, природи. Існують філософські системи (гегельянство, діалектичний та історичний матеріалізм, герменевтика тощо), котрі вважають, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності немає нічого такого, чого б не міг рано чи пізно збагнути розум людини.

Третім у цьому переліку слід назвати принцип практики. Тобто не можна зрозуміти сутність пізнавальної діяльності, не з’ясувавши природи людської діяльності. Практика у зв’язку з цим принципом проголошується відправним пунктом, основою процесу, кінцевою метою (результатом) пізнання і найважливішим об’єктивним критерієм істинності. Варто відзначити, що у формах діяльнісного освоєння людиною світу практика включає в себе всю сукупність предметних форм діяльності людей – від економічного виробництва до створення матеріальної і духовної культури. Пізнання має суспільний характер, який зумовлений працею і мовою, відтворює реальну дійсність не безпосередньо, а опосередковано – через матеріально-практичну діяльність. Практика вимагає створення нових матеріалів, джерел енергії і т. ін., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання.

Четвертим принципом є активне відображення. Всебічність відображення є властивістю матерії, зумовленою універсальною взаємодією предметів і явищ. Відображення виявляється в якісно різних формах. Кожна з них відповідає певному ступеню організації й розвитку матерії. Існує певна ієрархія рівнів відображення:

1) відображення в неорганічній природі, пов’язане з механічними, фізичними, хімічними процесами;

2) відображення в органічній природі, пов’язане з подразливістю, чутливістю, психікою;

3) відображення у соціальних процесах, пов’язане з існуванням свідомості.

Усі рівні відображення мають загальні властивості: по-перше, вони є наслідком взаємовпливу предметів; по-друге, вони є проявом сліду, що відтворює особливості структури предметів; по-третє, у вигляді впливу цього сліду предметів на їхній подальший розвиток.

Об’єктом пізнання є фрагменти об’єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. Із розвитком суспільства об’єктом пізнання стає власне пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здатності й насамперед мислення не надаються людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

Суб’єкт пізнання у сучасній гносеології – це не тільки система, яка отримує, зберігає, розробляє і переробляє інформацію. Суб’єкт – це передусім суспільно-історична істота. Вона наділена свідомістю, здатна до цілепокладаючої, предметної, творчої діяльності. З цього погляду суб’єкт пізнання, якщо брати його в усій повноті соціальних визначень і духовно-практичних характеристик, – це не лише окрема людина, а й соціальна група, клас, суспільство, що уособлює ту чи іншу історичну епоху.

Між суб’єктом та об’єктом, за визначенням Авенаріуса, існує діалектичний зв’язок, взаємозумовленість: “Немає об’єкта без суб’єкта, немає суб’єкта без об’єкта”. Тобто об’єктивна реальність перетворюється на об’єкт пізнання лише в тому випадку, якщо на нього звертає увагу суб’єкт, який, у свою чергу, стає суб’єктом пізнання лише в ситуації, коли існує об’єкт. Це означає, що активність не тільки притаманна суб’єктові: певною мірою опосередкована суб’єктом активність притаманна й об’єктові. Особливо така опосередкована активність об’єкта виявляється в ситуації, коли об’єктом пізнання виступають людина, соціальна група, суспільство в цілому, тобто в соціальних, економічних, психологічних, політологічних, медичних, педагогічних дослідженнях.

Питання про раціональне та чуттєве пізнання пропонується вивчити за підручником. Учитель зосереджує увагу учнів на деяких суттєвих аспектах цієї проблеми.

Одним з них є співвідношення об’єктивного та суб’єктивного в чуттєвому пізнанні світу. Для того щоб підвести школярів до висновків, використовуємо пізнавальне завдання.

Пізнавальне завдання

На підставі аналізу наведених нижче даних визначити фактори, які, крім якостей власне предмета, впливають на створення його чуттєвого образу.

1. Зорове сприйняття світу людиною й твариною дуже різниться.

Гримучі змії мають особливий “тепловий зір”, який дозволяє їм сприймати інфрачервоне випромінювання. До цього можна додати, що собака бачить усі оточуючі предмети в чорно-білих тонах, а бджоли не сприймають червоного кольору.

2. Відомо, що сприйняття дорослого й дитини різниться. Це, наприклад, стосується розмірів предметів, відстані між ними.

3. Деякі факти свідчать про те, що чуттєве пізнання людини у давнину мало свої особливості. Наприклад, вони не сприймали лінійну перспективу.

4. Як пишуть сучасні дослідники, індіанці племені камайюра (Бразилія) не розрізняють синього та зеленого кольорів, позначають їх одним і тим же словом, значення якого – “колір папуги”.

Наведені факти дозволять учням зробити висновок про те, що на характер і зміст чуттєвого образу предмета, який ми пізнаємо, впливають:

– особливості наших органів чуття;

– індивідуальний досвід;

– культурно-історичний досвід;

– результат чуттєвого пізнання світу, що є суб’єктивним образом об’єктивного світу.

Розглядаючи питання про раціональне пізнання, доцільно, якщо дозволяє навчальний час, зосередити увагу учнів на логічному мисленні.

Без сумніву, корисним буде розгляд структури доказу. До цієї форми мислення ми вдаємося часто, але не завжди правильно її застосовуємо. Учням варто потренуватися у виділенні тез (тобто суджень, істину яких треба довести) від аргументів (суджень, які використовуються при доведенні тези). Для цього можна використати фрагмент будь-якого тексту.

А. “Наш особистий пізнавальний досвід підказує, що між чуттєвим та раціональним пізнанням існує нерозривний зв’язок. Останнім часом, наприклад, було встановлено, що сприйняття розвиває інші почуття, формує розумові здібності. Так, недоношені малюки, які пройшли курс масажу у восьмимісячному віці, демонстрували більші розумові та фізичні можливості, ніж їх однолітки. (У даному випадку тезою виступає перше твердження, решта використовується для аргументації.)

Б. “Всі сини спадкодавця є його нащадками, всі нащадки спадкодавця є його спадкоємцями, які не можуть бути позбавлені спадку”. (Тезою є останнє судження, перші два – аргументи.)

Ще один суттєвий момент теми, на який слід було звернути увагу, – роль інтуїції в пізнавальній діяльності. Цей вид пізнання не укладається в традиційну схему пізнавального процесу, але привертає дедалі більше уваги.

А. Тривалий час філософський матеріалізм відводив інтуїції роль другорядного фактору в осягненні істини, вважаючи, що це просто невиявлене, несвідоме вираження класичних пізнавальних форм. Проте Д. І. Мендєлєєв саме уві сні побачив у закінченому вигляді свою майбутню періодичну систему елементів. Акцент робився на тому, що знання вже були накопичені в процесі теоретичної діяльності, експерименту, спостережень, а останній штрих вдалося зробити, коли мозок відпочивав. У той же час саме цей штрих виявився генеральною ідеєю всієї теорії. Можна було скільки завгодно перебирати відомі факти, але так і не “побачити” основну залежність властивості хімічних елементів від їхньої атомної ваги.

Б. Здавна помічали, що іноді у свідомості окремих людей істина народжувалась одразу у готовому вигляді, без витрати надмірних зусиль.

Таких людей називали мудрецями, пророками, або, як у Давньому Китаї, “досконало мудрими”. Передбачення цих людей збувалися, а зроблені ними відкриття перевершували накопичені до того часу знання. Так, деякі дослідники відстоюють гіпотезу, згідно з якою в головній книзі давніх китайців “І цзинь” (“Канон перемін”), яка була створена понад 4 тисячі років тому, через систему малюнків, символів, гексограм показано генетичну структуру людини, яку сучасна наука винайшла лише у ХХ ст.

Що ж лежить в основі цих здогадок?

Багато філософів минулого вважали, що людина народжується з готовим знанням про все (так вважали в Китаї та Індії) або суттєвими моментами буття (“народжені ідеї” Платона. Протягом всього життя людина відновлює – “згадує” всі ці знання. Справжні знання, як стверджував Сократ, є результатом пригадування того, що колись бачила наша душа, коли була поруч з Богом і спостерігала те, що ми зараз називаємо буттям.

Висновок: вивчення даної проблеми необхідне, хоча б для того, що вона застерігає від спрощеного, схематичного сприйняття процесу пізнання.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу

1. До форм раціонального пізнання належать:

– відчуття;

– судження;

– поняття;

– фантазія;

– умовивід.

2. Порівняйте два підходи до проблеми пізнання. У чому відмінність та схожість цих позицій?

– “Чим далі йдеш, тим менш дізнаєшся. Тому мудрий не ходить, а знає; не бачачи, називає; не діючи, здійснює… Досконала людина, керуючи, ховає свій слух та зір, покладаючись на дар, відмовляється від розумувань”. (Давньокитайський філософ)

– “У нас є незаперечні докази щодо того, що досягти ясного знання про будь-що ми можемо не інакше, як відмовившись від тіла, дивлячись на речі душею”. (Давньогрецький філософ)

V. Домашнє завдання

Розкрийте своє розуміння пушкінських строф: “наука скорочує нам досвід швидкоплинного життя”.