Політика демографічна – науково обгрунтована мета та комплекс форм і заходів впливу держави і наддержавних органів на забезпечення оптимального приросту населення окремої країни і планети загалом. П. д. охоплює: 1) наукове обгрунтування концепції та чітке визначення в ній мети (стратегічної), у т. ч. кількісно-якісних показників демографічного розвитку; 2) визначення засобів досягнення поставленої мети: виділення відповідних ресурсів, зміну умов життя населення, вплив на соціальні норми й цінності, на суспільну та індивідуальну свідомість
(певна сукупність заходів з боку держави щодо стимулювання народжуваності, відповідні організаційні та адміністративні зміни. Швидкий приріст населення планети за високого рівня забруднення довкілля, густоти заселення у певній країні та інших факторів можуть загрожувати існуванню цивілізації загалом. Усвідомлення цього змусило уряди деяких країн в останні десятиліття проводити активну П. д. Так, на початку 50-х років XX ст. Індія та Японія вперше запровадили заходи з обмеження зростання населення, які базуються на діях щодо зниження народжуваності (фертильності). У 1974 Всесвітня конференція з проблем народонаселення
вперше визнала планування сім’ї необхідною складовою офіційної державної політики. За оцінками спеціалістів, з початку 60-х і до 90-х XX ст. така політика дала змогу уникнути небажаного народження майже 400 млн осіб у слаборозвинених країнах. Планування сім’ї є найнеобхіднішим для країн Азії та Африки, оскільки в цих регіонах приріст населення є найбільшим, а 2050 в них, згідно з прогнозом, проживатиме понад 9,3 млрд осіб – бл. 80% населення планети. Процес планування сім’ї розпочався у 50-ті XX ст. в Індії, Цейлоні, Гонконзі та Сінгапурі, а в країнах Африки – у 60-ті XX ст. Найбільшого розвитку плануванні сім’ї набуло в Азії. Так, в Індії 1951 розроблений п’ятирічний план планування сім’ї, метою якого проголошено зміцнення добробуту населення, проте очікуваних результатів вжиті державою заходи не дали. Тому для реалізації другого п’ятирічного плану витрати держави на цей процес були збільшені у 15 разів, організовано бл. 4 тис. клінік, проводилось навчання подружніх пар та ін.; у 60 – 70-ті плануванню сім’ї держава відвела вирішальну роль, для чого було виділено 2% державного бюджету, а також прийнято новий закон, згідно з яким вступати у шлюб дозволялось з 18 років (раніше – з 15); якщо жінка не народжувала більше двох дочок, їй надавались пільги у формі виплат, які накопичувались до весілля дочок. На початку 90-х XX ст. акцент було зроблено на зміцнення репродуктивного здоров’я жінок, але через відсутність позитивних результатів наприкінці XX ст. знову повернулись до методу стерилізації. Цій політиці держави допомагали такі міжнародні організації, як ЮНЕСКО, Світовий банк та ЮНЕФПА. В СРСР достатньо обгрунтованої П. д. не існувало. Водночас проводилася сталінська політика “переселення народів”, тобто виселення окремих корінних націй і народностей. Так, з Криму були депортовані татари, за межами України опинилися понад 12 млн українців. Цю політику в Україні доповнили штучний голодомор 1932 – 1933, внаслідок якого загинуло, за різними оцінками, від 3 до 10 млн осіб, а також голодомор 1947 – 1948. Якби така антигуманна П. д. не провадилася, в Україні 2000, за підрахунками вчених, проживало б бл. 100 млн осіб. Усе це значною мірою зумовило процес депопуляції в Україні у наступні роки. В 1994 внаслідок хибної економічної політики уряду почалась поряд з економічною кризою глибока демографічна криза, яка зумовила нову хвилю міграції, що негативно вплинуло на демографічну ситуацію (див. Демографічно криза в Україні). Вагомі зрушення у П. д. в Україні розпочались з 2005. Це виявилось у тому, що за народження дитини держава почала виплачувати понад 8 тис. грн, значно полегшився доступ молодих сімей до дешевших кредитів на придбання житла та ін.
Loading...