Правові акти про свободу совісті, релігії і переконань
ОСНОВИ РЕЛІГІЄЗНАВСТВА
Додаток 1
Правові акти про свободу совісті, релігії і переконань
МІЖНАРОДНІ ПРАВОВІ АКТИ ПРО СВОБОДУ СОВІСТІ, РЕЛІГІЇ І
ПЕРЕКОНАНЬ
Загальна декларація прав людини
Прийнята і проголошена резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12. 1948 р.
Стаття 18. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу змінювати свою релігію чи переконання та свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і разом з іншими, публічно або приватно в ученні,
Стаття 19. Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне вираження їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.
Стаття 26. 2. Освіта має сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між всіма народами, расовими і релігійними групами і повинна сприяти діяльності Організації Об’єднаних Націй з підтримки миру.
3. Батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для своїх малолітніх дітей.
Стаття
Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод
Підписана 4.11. 1950 р. представниками держав – перших членів Ради Європи, є основним документом Ради Європи.
Стаття 4. Ніхто не повинен залучатися до примусової чи обов’язкової праці.
3. Для досягнення мети цієї статті термін “примусова чи обов’язкова праця” не включає:
В) будь-яку працю військового характеру, а в тих країнах, в яких як законна визнається відмова від військової служби з релігійно – етичних мотивів, службу, яка призначається замість обов’язкової військової служби.
Стаття 9. 1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії, це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію чи переконання як особисто, так і разом з іншими, публічно або приватно, в богослужінні, ученні чи відправі релігійних і ритуальних обрядів.
Свобода сповідувати свою релігію чи переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом й необхідні в демократичному суспільстві в інтересах громадського спокою, охорони громадського порядку, здоров’я або моралі, а чи для захисту прав і свобод інших осіб.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
Прийнятий і відкритий для підписання, ратифікації і приєднання резолюцією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї ООН 16.12. 1966 р., набрав чинності 23.03. 1976 р.
Стаття 18. Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії.
Це право включає свободу мати або приймати релігію чи переконання згідно зі своїм вибором і свободу сповідувати свою релігію і переконання як одноосібно, так і разом з іншими, публічно або приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів і учень.
2. Ніхто не повинен піддаватися примусу, який обмежує його свободу мати або приймати релігію чи переконання за своїм вибором.
3. Свобода сповідувати релігію чи переконання може піддаватися лише таким обмеженням, які визначені законами і необхідні для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я і моралі, водночас як і основних прав та свобод інших осіб.
4. Держави, які беруть участь в цьому Пакті, беруть зобов’язання поважати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей у відповідності із власними переконаннями.
Стаття 19. 1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своєї думки.
2.Кожна людина має право на вільне вираження своєї думки; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати всякого роду інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово або через пресу чи художні форми вираження, або ж іншим способом вираження за своїм вибором.
3. Користування передбаченими в п. 2 цієї статті правами накладає особливі зобов’язання і особливу відповідальність. Воно може бути, відтак, пов’язане з деякими обмеженнями, які, однак, повинні визначатися законом і бути необхідними: а) для поваги прав і репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення.
Стаття 20. 2. Всякий виступ на користь національної, расової або релігійної ненависті, який є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі чи насилля, мусить заборонятися законом.
Стаття 27. У тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншини, особам, які належать до таких меншин, не може бути відмовлено у праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.
Підсумковий акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі
Гельсінкі, 30 липня – 1 серпня 1975 р.
А) Декларація принципів, якими держави-учасники будуть керуватися у взаємних відносинах
VII. Повага прав людини і основних свобод, включаючи свободу совісті, релігії і переконання. Держави-учасники будуть поважати право людини і основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконання для всіх, без відмінності раси, статі, мови і релігії… В цих межах держави-учасники будуть визнавати і поважати свободу особи сповідувати, одноосібно або разом з іншими, релігію чи віру, діючи у відповідності з повелінням власної совісті.
Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань
Проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 25.11.1981 р. (резолюція 36/55)
Стаття 1. 1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати релігію чи переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та виражати переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень.
2. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати релігію чи переконання на свій вибір.
3. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає тільки обмеженням, що встановлені законом та необхідні для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб.
Стаття 2. 1. Ніхто не повинен зазнавати дискримінації на грунті релігій або переконань з боку будь-якої держави, установи, групи осіб чи окремих осіб.
2. Згідно з метою цієї Декларації, вираз “нетерпимість та дискримінація на грунті релігій або переконань” означає будь-яку відмінність, виняток, обмеження або переваги, базовані на релігії або переконаннях, і має метою чи наслідком знищення або приниження визнання, користування чи здійснення на основі рівності прав людини та основних свобод.
Стаття 3. Дискримінація людей на грунті релігії або переконань є образою гідності людської особистості і запереченням принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй та засуджується як порушення прав людини та основних свобод, проголошених Загальною Декларацією прав людини та докладно викладених у Міжнародних пактах про права людини, і як перешкоду для дружніх та мирних відносин між державами.
Стаття 4. 1. Усі держави повинні вживати ефективних заходів для запобігання та ліквідації дискримінації на грунті релігії або переконань у визнанні здійснення та реалізації прав людини і основних свобод у всіх сферах громадянського, економічного, політичного, соціального і культурного життя.
2. Усі держави докладають усіх зусиль для прийняття або скасування законодавства, коли це необхідно, для заборони будь – якої дискримінації, а також для вжиття усіх відповідних заходів для боротьби проти нетерпимості на рунті релігії або інших переконань у цій сфері.
Стаття 5. 1. Батьки або, у відповідних випадках, законні опікуни дитини мають право визначати спосіб життя в рамках сім’ї у відповідності із своєю релігією або переконанням, а також виходячи з морального виховання, яке на їх думку, має отримати їх дитина.
2. Кожна дитина має право на доступ до освіти у сфері релігії або переконань у відповідності з бажанням її батьків, або, у відповідних випадках, законних опікунів, і не змушувати до навчання у сфері релігії чи переконань всупереч бажанням її батьків чи законних опікунів, при цьому керівним принципом є інтереси дитини.
3. Дитина захищається від будь-якої форми дискримінації на грунті релігії або переконань. Вона повинна виховуватися у дусі зрозуміння, терпимості, дружби між народами світу та загального братерства, поважання свободи релігій або переконань інших людей, а також з повним усвідомленням того, що її енергія та здібності повинні бути присвячені служінню на благо інших людей.
4. Якщо дитина не перебуває в опіці своїх батьків або законних опікунів, то береться належним чином до уваги виражена ними воля або будь-які прояви їхньої волі у питаннях релігії або переконань, при цьому керівним принципом є інтереси дитини.
5. Практика релігії або переконань, у яких виховується дитина, не повинні заподіювати шкоди ні її фізичному або розумовому здоров’ю, ні її повному розвитку із дотриманням пункту 3 статті 1 цієї Декларації.
Стаття 6. У відповідності із статтею 1 цієї Декларації із дотриманням положень пункту 3 статті 1 право на свободу думки, совісті, релігії або переконань включає, зокрема, такі свободи:
А) відправляти культи чи збиратися у зв’язку з релігією або переконаннями і створювати і утримувати місця для цієї мети;
Б) створювати і утримувати відповідні благодійні або гуманітарні установи;
В) виробляти, набувати та використовувати у відповідному обсязі необхідні предмети і матеріали, пов’язані з релігійними обрядами або звичаями чи переконаннями;
Г) писати, випускати та поширювати відповідні публікації у цих галузях;
Д) вести викладання з питань релігії або переконань у місцях, що підходять для цієї мети;
Є) піклуватися про отримання і отримувати від окремих осіб та організацій добровільні фінансові та інші пожертви;
Ж) готувати, призначати, обирати чи призначати за правом успадкування відповідних керівників відповідно до потреб та норм тої чи іншої релігії або переконань;
З) дотримуватися днів відпочинку та відзначати свята та відправляти обряди у відповідності з приписами релігії та переконань;
І) встановлювати і підтримувати зв’язки з окремими особами та громадами в галузі релігії та переконань на національному та міжнаціональному рівнях.
Стаття 7. Права і свободи, проголошені в цій Декларації, подаються в національному законодавстві таким чином, щоб кожна людина могла користуватися такими правами та свободами на практиці.
Стаття 8. Ніщо у цій Декларації не повинно витлумачуватися у розумінні обмеження чи відходу від будь-якого права як воно визначене у Загальній Декларації прав людини та в Міжнародних пактах про права людини.
Пропозиції державам – членам ООН семінару, проведеного в грудні 1984 року Центром з прав людини ООН
1. Кожна держава забезпечує гарантію релігійних свобод у конкретній формі і забороняє дискримінацію на релігійному грунті.
2. Держава організовує або забезпечує національні інститути, які відповідають за розвиток терпимості і борються із дискримінацією за ознакою віросповідання.
3. Установи, які відповідають за культуру та освіту, повинні розробляти програми, які роз’яснюють сутність вартості релігійних свобод і спрямовані на їх укорінення.
4. Державні службовці повинні одержувати спеціальну підготовку і керівні вказівки щодо практики поваги до різних релігійних традицій і вірувань відмови від дискримінації за ознакою віросповідання.
Для загальноосвітніх шкіл слід розробити програми, які навчають принципам прав людини у сфері свободи віросповідання і совісті, дають знання про їх місце в контексті міжнародних нормативних документів з прав людини. Підсумковий документ віденської зустрічі представників держав-учасників Наради з безпеки і співробітництва в Європі (15 січня 1989 р.)
Питання, які відносяться до безпеки в Європі Принципи
Держави-учасники підтверджують, що будуть поважати права людини і основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань, для всіх, незважаючи на расові, статеві, мовні та релігійні відмінності.
16. З метою забезпечення свободи особи сповідувати релігію або віру держави-учасники будуть серед іншого:
16.1. – використовувати ефективні заходи для відвернення і ліквідації дискримінації осіб чи об’єднань на рунті релігії або переконань щодо визнання, здійснення і використання прав людини і основних свобод у всіх сферах громадянського, політичного, економічного, соціального, культурного життя і з забезпечення дійсної рівності між віруючими і невіруючими;
16.2. – сприяти клімату взаємної терпимості і поваги між віруючими різних об’єднань, а також між віруючими і невіруючими;
16.3.- надавати за їх проханням об’єднанням віруючих, які сповідують або готові сповідувати свою віру в конституційних межах своїх держав, визнання статусу, передбаченого для них у відповідних країнах;
16.4.- поважати право цих релігійних об’єднань:
– засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь і зборів;
– організовуватися у відповідності з своєю власною ієрархічною та інституційною структурою;
– обирати, призначати і заміняти свій персонал згідно своїх вимог і стандартів, а також будь-яких вільно досягнутих домовленостей між ними і їх державою;
– запрошувати і одержувати добровільні фінансові й інші пожертвування;
16.5. – вступати в консультації з релігійними культами, установами та організаціями з метою досягнення кращого розуміння потреб релігійних свобод;
16.6. – поважати право кожного давати і одержувати релігійну освіту на мові за своїм вибором або індивідуально, або разом з іншими;
16.7. – в цьому контексті поважати серед іншого свободу батьків забезпечувати релігійну і моральну освіту своїх дітей у відповідності зі своїми власними переконаннями;
16.8. – дозволяти підготовку персоналу у відповідних установах;
16.9. – поважати право віруючих та релігійних об’єднань на придбання і використання священних книг, релігійних видань на мові за своїм вибором та інших предметів й матеріалів, що відносяться до сповідання релігії або віри, і володіти ними;
16.10. – дозволяти релігійним культам, установам та організаціям виробляти, імпортувати і поширювати релігійні видання та матеріали;
16.11. – доброзичливо розглядати зацікавленість релігійних об’єднань в участі у суспільному діалозі, в тому числі через засоби масової інформації.
17. Держави-учасники визначають, що здійснення вище названих прав, які стосуються свободи релігії чи переконань, може зазнати лише таких обмежень, які визначені законами, сполучні з їх зобов’язаннями за міжнародним правом і їх міжнародними зобов’язаннями. Вони будуть забезпечувати в своїх законах та адміністративних правилах і при їх використанні повне і ефективне здійснення свобод думки, совісті, релігії або переконань.
18. Вони будуть захищати і створювати умови для заохочення етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин на своїй території. Вони будуть поважати вільне здійснення прав особами, які належать до таких меншин, і забезпечувати їх повну рівність з іншими.
Паризька Хартія для Нової Європи
Підписана керівниками 32 держав Європи, США і Канади 21.11.1990 р. Нова ера демократії, миру та єдності Права людини, демократія і верховенство закону
Ми підтверджуємо, що без будь-якої дискримінації кожна людина має право: на свободу думки, совісті, релігії і переконань…
Ми підтверджуємо, що етнічна, культурна, мовна та релігійна самобутність національних меншин буде захищена і що особи, які належать до національних меншин, мають право вільно виражати, зберігати і розвивати цю самобутність без якоїсь дискримінації і за умов повної рівності перед законом.
Ми виражаємо свою рішучість боротися проти всіх форм расової та етнічної зневаги, антисемітизму, ксенофобії і дискримінації щодо будь-кого, а також переслідувань за релігійними та ідеологічними мотивами.
Декларація про права осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних чи мовних меншин
Резолюція 47/135 Генеральної Асамблеї ООН від 18.12.92.
Стаття 1. 1. Держави охороняють на їх відповідних територіях існування і самобутність національних чи етнічних, культурних, релігійних і мовних меншин і заохочують створення умов для розвитку цієї самобутності.
2. Держави застосовують належні законодавчі та інші заходи для досягнення цих цілей.
Стаття 2. 1. Особи, які належать до національних чи етнічних, релігійних чи мовних меншин (далі іменуються особами, що належать до меншин), мають право користуватися досягненнями своєї культури, сповідувати свою релігію і відправляти релігійні обряди, а також використовувати свою мову в особистому житті і публічно, вільно і без втручання чи дискримінації в будь-якій формі.
2. Особи, які належать до меншин, мають право брати активну участь в культурному, релігійному, суспільному, економічному і державному житті.
4. Особи, які належать до меншин, мають право створювати свої власні асоціації і забезпечити їх функціонування.
5. Особи, які належать до меншин, мають право встановлювати і підтримувати без будь-якої дискримінації вільні і мирні контакти з іншими членами своєї групи і з особами, які належать до інших меншин, а також контакти через кордон з громадянами інших держав, з якими вони пов’язані національними, етнічними, релігійними, мовними узами.
Стаття 4. 2. Держави вживають заходів для створення сприятливих умов, які дозволяють особам, що належать до меншин, виражати свої особливості та розвивати свою культуру, мову, релігію, традиції і звичаї, за винятком тих випадків, коли конкретна діяльність здійснюється з порушенням національного законодавства та суперечить міжнародним нормам.
Національні правові акти (витяги)
Декларація прав національностей України
Стаття 4. Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів.
М. Київ, 1 листопада 1991 року
Конституція України
Розділ II. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина
Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Стаття 37. Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.
М. Київ, 28 червня 1996 року
Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”
Розділ І. Загальні положення
Стаття 3. Право на свободу совісті.
Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.
Стаття 4. Рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії
Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом. Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов’язків. Заміна виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань, допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Стаття 5. Відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави
В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України. Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійні організації не виконують державних функцій. Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації. Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань. Релігійна організація зобов’язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.
Стаття 6. Відокремлення школи від церкви (релігійних організацій)
Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії. Не допускається обмеження на ведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганда їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму. Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання. Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування. Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.
Розділ II. Релігійні організації в Україні
Стаття 7. Релігійні організації
Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями). На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.
Стаття 12. Статути (положення) релігійних організацій Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з’їздах, конференціях. Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про: 1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; 2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання; 3) майновий стан релігійної організації; 4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; 5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; 6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації. Статут (положення) може містити й інші відомості, пов’язані з особливостями діяльності даної релігійної організації. Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.
Стаття 14. Реєстрація статутів (положень) релігійних організацій
Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим – до Уряду Республіки Крим. (Частина перша статті 14 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3795-12 від 23.12.93). Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій. Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.
Указ Президента України
“Про надання пільг релігійним організаціям”
Враховуючи те, що релігійні організації існують в основному за рахунок пожертвувань віруючих, відіграють значну роль у духовному відродженні суспільства, піклуються про хворих, знедолених, інвалідів, беруть участь у благодійницькій діяльності, постановляю:
1 .Установити, що стягнення з релігійних організацій плати за електричну енергію, що відпускається їм на комунально-побутові потреби, здійснюється за тарифами, передбаченими для міського населення.
2. Звільнити від обкладання ввізним митом товари, що надходять релігійним організаціям з-за кордону як гуманітарна та матеріально-технічна допомога.
3. Цей Указ набирає чинності з дня його підписання.
М. Київ, 22 червня 1994 року
Розпорядження Президента України “Про повернення релігійним організаціям культового майна”
На виконання статті 17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”.
Місцевим органам державної виконавчої влади забезпечити до 1 грудня 1997 р. передачу у безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням.
М. Київ, 22 червня 1994 року
Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу”
Виходячи з встановленого державою загального військового обов’язку та гарантованої Конституцією України свободи совісті, цей Закон визначає організаційно-правові основи альтернативної служби.
Стаття 1. Альтернативна служба є державною службою поза збройними силами чи іншими військовими формуваннями, що запроваджується замість проходження військової служби.
Стаття 2. Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов’язку мають при наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах.
Стаття 5. Альтернативну службу громадяни проходять на державних підприємствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров’я та навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільського господарства тощо. Громадяни не можуть проходити альтернативну службу на підприємствах та в установах, що знаходяться у приватній власності. Перелік галузей господарства і підприємств визначається Кабінетом Міністрів України.
Стаття 13. Рішення про проходження громадянином альтернативної служби приймається комісією у справах альтернативної служби при наявності істинних релігійних переконань і видається заявникові.
Стаття 28. Громадяни, звільнені від проходження військової служби за їх релігійними переконаннями, можуть бути призвані для ліквідації наслідків катастрофи чи стихійного лиха, а також інших громадських робіт не більше трьох разів (кожного разу на строк до шести місяців) у межах віку, встановленого для проходження військової служби у запасі.
М. Київ, 12 грудня 1991 року
Примітка
7 червня 2004 р. Президентом України підписано прийнятий у травні Верховною Радою закон “Про внесення змін у закон України “Про альтернативну (невоєнну) службу”. Тепер строк альтернативної служби буде не у два, а в півтора раза перевищувати строк військової служби у Збройних силах України, встановлений для солдатів, сержантів та осіб, що мають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень. Таким чином, тривалість альтернативної служби в Україні з 7 червня 2004 р. складає 27 місяців, а для тих, хто має закінчену вищу освіту рівня фахівця або магістра, – 18 місяців.
Конкретно механізм реалізації права на невоєнну службу діє таким чином. Насамперед громадянин повинен звернутися в комісію зі справ альтернативної служби за місцем проживання з мотивованою заявою, починаючи від часу взяття на військовий облік (але не пізніше, як за 6 місяців до початку призову). Комісія розглядає цю заяву у двомісячний строк у присутності заявника. До складу комісії входять священнослужителі, які мають можливість переконатися в наявності у призовника релігійних переконань. Постановою № 360 був затверджений також перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає використання зброї і служби у збройних силах. Це адвентисти-реформісти, адвентисти сьомого дня, євангельські християни-баптисти, покутники, Свідки Єгови, християни віри євангельської і християни євангельської віри (п’ятидесятники), а також харизмати. Перелік був розширений постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2066; тепер до нього ввійшли вже і члени общини Свідомості Крішни, і церкви, “прирівняні” до п’ятидесятників та харизматів. Рішення про проходження громадянином альтернативної служби ухвалюється комісією за наявності у нього щирих релігійних переконань; про рішення повідомляють відповідний військкомат. Громадянин не може ухилятися від альтернативної служби незалежно від її умов і характеру. Службу проходять, як правило, за місцем проживання або в місцевості, звідки можна щодня повертатися додому; в іншому випадку громадянинові надається гуртожиток.
Людина і світ. – 2004. – № 6. – С. 6.
Закон України
“Про загальний військовий обов’язок і військову службу”
Стаття 17. Відстрочка від призову
4. Студентам, які навчаються у… всіх духовних навчальних закладах, відстрочка від призову на строкову військову службу надається один раз на весь період навчання.
Стаття 18. Звільнення від призову на строкову військову службу
Від призову на строкову військову службу в мирний час звільняються призовники: не призвані на строкову військову чи альтернативну (невійськову) службу до досягнення 27-річного віку; які мають духовний сан і штатну посаду в одній із зареєстрованих релігійних конфесій.
М. Київ, 28 березня 1992 р.
Закон України “Про освіту”
Стаття 3. Право громадян України на освіту
1. Громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання та інших обставин. Це право забезпечується:
– розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти;
– відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;
– різними формами навчання – очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.
2. Держава здійснює соціальний захист вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб, незалежно від форм їх навчання і типів закладів освіти, де вони навчаються, сприяє здобуттю освіти в домашніх умовах.
3. Для одержання документа про освіту громадяни мають право на державну атестацію.
4. Іноземні громадяни, особи без громадянства здобувають освіту в закладах освіти України відповідно до чинного законодавства та міжнародних договорів.
Стаття 6. Основні принципи освіти Основними принципами освіти в Україні є:
– доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;
– рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей,
Таланту, всебічного розвитку;
– гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;
– органічний зв’язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;
– незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;
– науковий, світський характер освіти;
– інтеграція з наукою і виробництвом, взаємозв’язок з освітою інших країн;
– гнучкість і прогностичність системи освіти; єдність і наступність системи освіти;
– безперервність і різноманітність освіти;
– поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.
Стаття 8. Навчально-виховний процес і громадсько – політична діяльність у закладах освіти
1. Навчально-виховний процес у закладах освіти є вільним від втручання політичних партій, громадських, релігійних організацій.
2. Залучення учнів, студентів до участі в політичних акціях і релігійних заходах під час навчально-виховного процесу не допускається.
3. Належність особи до будь-якої політичної партії, громадської, релігійної організації, що діють відповідно до Конституції України (88809), не є перешкодою для її участі в навчально-виховному процесі.
4. Учні, студенти, працівники освіти можуть створювати у закладах освіти первинні осередки об’єднань громадян, членами яких вони є.
Стаття 9. Заклади освіти і церква (релігійні організації)
Заклади освіти в Україні незалежно від форм власності відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер, крім закладів освіти, заснованих релігійними організаціями.
М. Київ, 23 травня 1991 р.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...