ПСИХОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНА
Соціологія короткий енциклопедичний словник
ПСИХОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНА – наука про закономірності і механізми формування, функціонування та розвитку сусп.-психол. явищ, процесів і станів, суб’єктами яких є маси, істор. спільноти, класи, соціальні групи і особистості як члени цих множин. Це наука, що вивчає взаємодію особистості у соціумі, поведінку людей у різних групах і спільнотах, а також особливості масової, сусп. і групової психіки, психол. характеристики окремих особистостей, груп і спільнот. Інакше кажучи, П. с. досліджує психічний
Появі перших соціально-психол. концепцій передувало накопичення численних спостережень стосовно масових явищ психіки, психології соціальних груп і особистості. Початково соціально-психол. проблеми розроблялися у межах філос. теорій; згодом соціологія, психологія, антропологія, етнографія, кримінологія, мовознавство та ін. науки, вирішуючи власні завдання, торкалися
1913 р. В. Меде в Німеччині вперше застосував експеримент, метод дослідження соціально-психол. явищ, які пов’язані з дією групи на індивідуальні особливості сприйняття і поведінки. Після І світової війни такі дослідження поширилися у світі, і це сприяло перетворенню П. с. на експеримент, науку. Найбільш інтенсивно П. с. розвивалася у США як певне соціальне замовлення на розробку комплексу практ. соціально-психол. проблем у в-ві, війську, пропаганді тощо. Нова наука здобула ряд істотних результатів: клас, стали дослідження структури і динаміки малих груп, форм взаємодії людей, конформізму і лідерства, формування соціальних установок. Основними теорет. орієнтирами розвитку зх. П. с. з боку заг. психології були біхевіоризм, психоаналіз, когнітивна психологія; з боку соціології – інтеракціонізм і структурно-функціональний аналіз. Разом з тим абсолютизація лабораторного експерименту і моделювання поведінки малих груп, вирішення переважно прикладних питань, нарешті, сама методологія побудови П. с. як експеримент науки обумовили певну недооцінку її теорет. і світоглядних аспектів, що й викликало справедливу критику на адресу амер. П. с. з боку європейських і ряду амер. дослідників.
Рад. період у розвитку вітчизняної П. с. розпочався у 20-х рр. заг. дискусією про долю психол. науки, в руслі якої розроблялися питання методології соціально-психол. досліджень, засади теорії колективної та сусп. психології. У 30-х рр., як і ряд інших наук, вона була оголошена “поза законом”. Відродження П. с. стало можливим тільки у 60-х рр. Вивчення традиційних проблем П. с. у широкому соціальному контексті та дослідження їх на тлі принципу діяльності дало змогу одержати оригінальні результати в таких галузях П. с., як психологія колективу, психологія пізнання людини людиною, психологія життєвого шляху особистості. Сьогоденню П. с. притаманний гострий інтерес до найбільш актуальних проблем сусп. розвитку, як-то: психологія політики (включаючи вивчення проблем політ, лідерства, механізмів влади, соціально-політ. та масових рухів, поведінки електорату, формування іміджів політ, та громадських діячів), психологія управління, реклами, пропаганди.
Предмет П. с. містить такі основні розділи: 1) закономірності спілкування і взаємодії людей (вивчення ролі спілкування в системі сусп. відносин і міжособистісних стосунків, структури і функцій самого спілкування, способів впливу людей один на одного у ході спілкування, в т. ч. і через засоби масової комунікації); 2) соціально-психол. явища у макросередовищі, де підсистема першого порядку – психологія мас, масових рухів, проблеми масових психічних явищ (напр., мода), громадської думки і масових настроїв, почуттів, очікувань, масової свідомості; підсистема другого порядку – реальні соціальні групи, соціальні ін-ти, організовані спілки людей з властивими їм інтересами і цінностями, віруваннями і переконаннями; 3) соціально-психол. явища в мікросередовищі – малі групи і колективи, керівництво і лідерство, ухвала групових рішень, групова згуртованість, ефективність групової діяльності, рольова структура, психол. сумісність, моральний клімат тощо; 4) соціально-психол. вияви особистості (спрямованість особистості, проблеми соціалізації, формування і динаміка установок і стереотипів, самопочуття, самооцінка і само реалізація індивідуума, його комунікативні якості, конформність тощо).
П. с. розвивається на межі психології та соціології і використовує традиційні для заг. психології методи спостереження, лабораторного і польового експерименту, тестування. Разом з тим вона широко застосовує соціол. методи – опитування та інтерв’ю, контент-аналіз, соціальний експеримент, а також спеціалізовані соціально-психол. методи – соціометрію, групову оцінку особистості та ін.
Потреби і інтереси, соціальні установки і ціннісні орієнтації, думки і настрої людей є спільним для П. с. і соціології предметом дослідження. Проте кожній з цих наук притаманний специфічний підхід до вивчення цих явищ. Напр., при дослідженні громадської думки соціолога насамперед цікавить закономірність її розподілу щодо певних соціальних груп, тоді як соціально-психол. дослідження спрямовані насамперед на вивчення психол. механізмів формування і вияву громадської думки.
Перспектива розвитку П. с., реалізація її пізнавальних, прогностичних і прикладних функцій вирішальним чином пов’язані з розширенням її можливостей у розв’язанні гострих сусп. проблем, підвищенні психол. культури суспільства, розробки теорії та методів створення принципово нових механізмів регуляції людських взаємостосунків, що відповідають вимогам часу.
Велике значення має створення в різних сферах сусп. життя психол. служб, що змогли б забезпечити вирішення прикладних завдань соціальної психології (у промисловості, системах виховання, масової інформації, управління, спорту, сімейно-побутовій сфері).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...