Головна ⇒ 📌Довідник з соціології ⇒ Структуралізм і постструктуралізм

Структуралізм і постструктуралізм

Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України

ЧАСТИНА ПЕРША.

СОЦІОЛОГІЯ ЯК НАУКА

Розділ 3.

ОСНОВНІ ШКОЛИ І НАПРЯМИ СУЧАСНОЇ СОЦІОЛОГІЇ

3.8. Структуралізм і постструктуралізм

В цілому, не вказуючи на існування окремої школи, термін структуралізм часто використовується для позначення специфічного стилю соціологічної роботи. В найзагальнішому розумінні він означає ті соціологічні концепції, в основі яких лежить поняття соціальної структури і ідея того, що суспільство є первинним

відносно індивідів. Однак в більш вузькому значенні структуралісти називають тих теоретиків, які вважають, що існує ряд соціальних структур, які не спостерігаються і на яких базуються спостережувані соціальні феномени. Спеціалісти визначають структуралізм як пошук універсальних і незмінних законів людського життя на всіх його рівнях, а корені його засад вбачають у структурній лінгвістиці, граматичній системі мови, законах її використання.

Представники сучасного структуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, Р. Барг, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ч. Пірс та ін.) вивчають етнографічні, психологічні, історико-культурні, естетичні

утворення як сукупності взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів, суть яких визначається не їх власним змістом або зовнішніми зв’язками, але їх місцем в соціальній системі. В соціальних системах структуралізм прагне віднайти щось об’єктивне, незалежне від суб’єктивних впливів і змін. Об’єктивність в соціумі, вважають структуралісти, представлена мовою, в якій структури (людський розум, суспільство тощо) існують і функціонують споконвічно і формуються незалежно від волі і бажання людей.

Найбільш відомим структуралістом є антрополог К. Леві-Строс (1908 – 1984 рр.), представник структуралізму як інтелектуального руху, який існує, зокрема, у Франції і охоплює антропологію, соціологію, лінгвістику і літературознавство. Леві-Строс вважає, що культурні форми, в особливості міфи, зазвичай представленні через поєднання протилежних якостей, які називають банальними опозиціями, такі, як солодке і кисле, або червоне і зелене. Аналіз міфів, а також літературних текстів демонструє прояв бінарних протилежностей. Згідно Леві-Строса, форму міфа необхідно аналізувати, виходячи із незмінних якостей (структур) людської свідомості.

Інший представник старшого покоління структуралістів Ж. Лакан намагається проникнути в структури несвідомого в людській психіці, виходячи із гіпотези про те, що несвідоме структуровано як мова, а отже, надає суб’єкту набір можливостей для вираження його бажань, устремлінь, спонукань.

Деякі соціологи, зокрема Л. Альтюссер, приймали структуралістський підхід для того, аби вивчати соціальні феномени шляхом аналізу основоположних структур способу виробництва. Сучасні структуралістські положення були піддані серйозній критиці як не історичні, неверифікаційні і такі, що зневажають на роль творчої діяльності людей.

Ідеї структуралістів про значущість об’єктивно існуючих структур, а не суб’єктивних реакцій на них людей, їх критичне ставлення до суб’єктивізації і психологізації соціології знайшли підтримку серед багатьох теоретиків. У 70-і рр. структуралізм, підсилений новими ідеями Варта, Деріда, Фуко, отримує назву постструктуралізму (або неоструктуралізму), який так само як і структуралізм, розглядав мову як єдинопридатний фундамент для пізнання, а також для дій та існування.

Основними положеннями постструктуралізму є:

– теоретичне знання – це дискурсивна форма, що породжує тексти;

– емпірична реальність, яку має витлумачувати теоретичне знання, теж є сукупністю текстових утворень (опитування, відеозаписи, статистичні дані тощо);

– зміст емпіричних текстів залежить від того, з позицій яких теоретичних текстів вони будуть прочитані;

– вивчення емпіричних текстів веде до розуміння того, що відбувається у світі, більше, ніж будь-які емпіричні дослідження;

– світ є таким, яким він є, не через якийсь єднаючий фактор, а завдячуючи відмінностям, що лежать у його підгрунті;

– завдання соціології полягає не в пошуку єдиних принципів та законів існування цього світу, а у вивченні його відмінностей;

– соціологи мають зосередитися на аналізі об’єктивної структури суспільства, а не на (ролі) окремих діючих осіб, які конструюють суспільство;

– головним для дослідника повинен бути текст, а у тексті – його внутрішня структура. Авторство тексту особливого значення не має: важливим є не наміри, бажання того, хто створює текстову реальність, а лише “внутрішня гра значимих складових” (Е. Гідденс).

Найбільш яскраво постструктуралістський підхід до соціальної сфери характеризують праці французького соціолога М. Фуко (1926 – 1984 рр.) “Божевілля і цивілізація”, “Виникнення клініки”, “Археологія знань і дискурс про мову”, “Дисципліна та покарання”, “Історія сексуальності” та ін. В них, зокрема, викладені такі концептуальні підходи, ідеї та висновки:

– важливим джерелом влади є контроль над людською сексуальністю, що набуває за сучасних умов дедалі більшого розмаху. Визволитися з під тиску влади можна лише вивільнившись від верховенства сексу;

– важливо не те, про що людина могла подумати і не те, наскільки висловлене нею відображає її справжню думку, а те, що зумовлює систематизацію вимовленого у висхідній точці (тобто незалежні від свідомості особи чинники, які визначають її мовну діяльність);

– недоліки всіх наук про людину йдуть від розділення “розумного” і “божевільного”, здорового і хворого, від підпорядкування моральним постулатам. Здійснення морального контролю над людиною – ось основне призначення наук, що займаються людиною;

– існує зв’язок між знанням та силою влади, людина керує собою й собі подібними за допомогою виробництва та нагромадження знань;

– історія – це процес переходу від однієї системи владарювання і примусу до іншої;

– дискурсивно-сформовані судження, як і той шлях, що вони долають для того, щоб перетворитися у знання або наукову дисципліну, зумовлюються не зовнішньою реальністю, а, насамперед, глибинними правилами мовної діяльності та її практикою.

Представники різних гілок структуралізму і неоструктуралізму схильні наголошувати на:

– важливість спеціальних версій лінгвістики для соціальної теорії;

– відносність природи цілосностей залежно від характеру їх означення;

– першозначущість тих, хто визнає (signifiers), над тим, що визначається;

– децентралізацію (усунення з центру уваги аналізу) суб’єкта текстуальних матеріалів;

– тимчасовий характер того, що конструює природу об’єктів і подій.