Сутність як даність або душа
Філософія посбіник
Тема 8. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ
§ 2. Про сутність та існування людини
Сутність як даність або душа
Краще розуміння сутності людини можливе через осмислення сутності як даності і сутності як душі. Перше розуміє сутність як запрограмованість людської специфіки, друге зводить особливе в людині до психічної емоції, пориву. Обидва пояснення дають викривлене уявлення про сутність людини.
Сутність як даність розглядає сутність як об’єкт і розтлумачує внутрішній світ людини таким, який вона застає вже у
Факт від лат. “factum” – “зроблене”, “те, що відбулось”, позначає зроблене, твердо встановлене знання, дане в досвіді, яке слугує висновком, перевіркою певного засновку. Отже, сутність як даність схильна вбачати людину штучною реальністю, особливим механізмом, “деталі” якого конкретизовані, облаштовані і не залежать від свідомісного зусилля.
Звівши специфічно людське до набору певних особливих рис, сутність як даність закріплює
Обмеживши сутність фактом, людина думає, що особистісні зусилля слугують їй на благо, і активно використовує ресурси внутрішнього світу. Вона є діячем. Оскільки специфіка людини у відсутності специфіки, не у минулому (в тому, що відбулось), а у теперішньому (в тому, що відбувається), фаталістичне ставлення до дійсності призводить до стереотипів, супроводжується розчаруванням, ізоляцією і результативно несе спустошення.
Сутність як душа розглядає сутність як суб’єкт і розтлумачує внутрішній світ людини як хиткий, мінливий і випадковий (безпричинний). Відкидаючи механістичний погляд на світ, сутність як душа зображає людину примхливою реальністю: в спалахах і згасанні, везінні і безталанні, дотепності, і завжди видає бажане в людині за дійсне. Таке розуміння уподібнює людину з безумовним, порівнюючи її з божественним.
Звівши специфічно людське до припустимого, винахідливого, сутність як душа позбавляє особливе в людині самопричини і догматизує її внутрішній світ. Це автоматично призводить до сумніву у власних особистісних здібностях, до комплексів і почуття нереалізованості. Представляючи особистісне зусилля як неспроможне, людина схиляється до думки, що від неї нічого не залежить, і перетворюється на маріонетку. Водночас варто зазначати, що душевне відношення демон-струє людську здатність, як спілкуватися. Виявляючи себе недоладно, людина вступає в діалог і таким способом має можливість випробувати і з’ясувати надзвичайність власного світу.
Якщо людина обмежує сутність душею, то свідомісні здібності вона трактує як проблему і намагається вирішити питання внутрішнього світу, одночасно відволікаючи себе від його сили і могутності. Сприймаючи власно людське як головоломку, ребус, людина розважливо (легкодумно) ставиться до навколишнього, часто усвідомлюючи себе зайвою.
Якщо сутність як даність гальмує розвиток людини до рівня особистості, то сутність як душа форсує його. Фактичне ставлення до внутрішнього світу призводить до зупинки (відмирання) людяності, а поступливе (безпринципне) – супроводжується феєричним ставлен-ням до світу. Одномірні уявлення людського в людині як звичного світу, який легко передбачити і пояснити, чи як дивакуватого світу, який не піддається розумінню, випливають через непослідовне усвідомлення сутності людини і замикаються в зачарованому колі. Сутність як даність і сутність як душа породжують відчуття невідповідності і блокують творчі здібності людини.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...