Теорія граничної корисності – теорія корисності “граничного” (останнього) екземпляра товару або послуги, які задовольняють найменш значущу, “граничну” (останню) потребу в них. Запроваджена у науковий обіг англійським економістом У. Джевонсом. Поняття “гранична корисність” є складовою Т. г. к., згідно з якою цінність товарів визначається суб’єктивною оцінкою їх корисності та рідкісності. Т. г. к. розроблена у 70-ті XIX ст. представниками австрійської школи політичної економії (див. Австрійська школа), зокрема К. Менгером, Ф.
Візером, Є. Бем-Баверком. Витоки цієї концепції – у спробах французького вченого А. Тюрго, італійського економіста Ф. Галіані та інших учених визначити вартість товарів корисністю речі. Д. Рікардо, характеризуючи вартість відновлюваного товару, враховував не лише витрати праці, а й його рідкісність. У середині XIX ст. німецький економіст Г. Госсен розробив основні положення Т. г. к., а саме: у процесі “поступового насичення” потреб корисність речі зменшується із збільшенням запасів благ, що призводить до зниження їх цінності. Проте Госсен корисність останнього блага називав “цінністю останнього атома”.
Поняття “гранична корисність” грунтується на тому, що в основу формування цінності покладено індивідуальні суб’єктивно-психологічні оцінки учасників господарського процесу. Сутність цінності Бем-Баверк вбачав у значенні речі для людського благополуччя. К. Менгер, стверджуючи, що вихідним пунктом дослідження повинні бути потреби людей, розглядав їх як різновид не задоволених бажань або неприємних відчуттів. Однією з найважливіших методологічних засад теорії Менгера є те, що він розглядає індивідуалістичне суб’єктивно-психологічне відношення між людиною і річчю (благом), місце певної речі всередині натурального господарства і товарного виробництва. На його думку, вибір типу виробництва не відіграє при цьому суттєвої ролі, оскільки за суто атомістичного підходу виробництво є сукупністю індивідів, в якій визначальна роль належить суб’єктивному фактору, зіткненню інтересів індивідів у боротьбі за вигоду на суспільній арені. Згодом Бем-Баверк зробив спробу більш послідовно викласти Т. г. к. Він розмежував суб’єктивну й об’єктивну цінності. Перша є оцінкою товару споживачем і продавцем, а друга представляє мінові пропорції, ціни, які формуються в процесі конкурентної боротьби. Сутність поглядів австрійського вченого можна розглянути на прикладі сучасного товару, оскільки, з’ясовуючи мінімальну й максимальну ціни товару, він виходить із наявності продавця і покупця. Так, після купівлі відеомагнітофона потреба в першій відеокасеті буде найгострішою. Аби придбати її, покупець готовий платити спекулятивну ціну. Далі з’являється можливість переписувати нові фільми, і власник купує ще відеокасети. Але його потреби в цьому товарі зменшуються, відбувається дедалі більше насичення потреб, і його суб’єктивна оцінка від придбання кожної нової відеокасети зменшується, отже, зменшується їхня гранична корисність, хоча за якістю вони не поступаються першій. Тому купівля, наприклад, 15-ї відеокасети є “останнім екземпляром”, який задовольняє “граничну потребу” і має “граничну корисність”, яка й визначає ринкову ціну відеокасети. Отже, ціна окремого товару, згідно з Т. г. к., безпосередньо залежить від ступеня насиченості потреби в ньому. При цьому за вихідний пункт визначення вартості товару беруться суб’єктивні мотивація, оцінка економічної поведінки індивідів, а не об’єктивні фактори, тобто суспільно необхідні витрати праці. За умов конкуренції і наявності маси товарів і послуг з багатьох суб’єктивних оцінок певного товару виводиться його об’єктивна оцінка, або вартість товару, а суспільна гранична корисність збігається з індивідуальною. Суспільна оцінка граничної корисності встановлюється за рівності попиту і пропозиції на певний товар і вимірюється ціною рівноваги або вартістю. Якщо попит перевищує пропозицію, то конкуренція між покупцями зумовлює перевищення ціною вартості, а у разі перевищення пропозицією попиту і відповідно конкуренції між виробниками за споживача (що є центральним елементом конкуренції, її ядром) ціни знижуються і відхиляються униз від вартості. При визначенні ціни одного екземпляра товару серед усіх товарів, тобто за конкуренції між продуктами праці всього товарного світу, ціна на ринку конкретного виду товару відповідає його місцю в сукупності граничних корисностей усієї товарної маси. Суспільну граничну корисність визначають за принципом рівнодійних оцінок індивідів. Аналогічно оцінюють вартість будь-якого ресурсу, фактора, який використовується для виробництва товару. Якщо розглядати цю модель щодо споживача, то він завжди обмежений певною сумою грошей для купівлі товарів, але прагне задовольнити свої потреби. Таке оптимальне задоволення його потреб досягається тоді, коли він дотримується принципу “рівності граничних корисностей” тих благ, які купує. Суб’єктивна оцінка будь-якого товару покупцем визначає, на думку Бем-Баверка, його максимальну межу ціни, а продавцем – мінімальну межу ціни. Щоб кількісно зіставити суб’єктивні оцінки споживачів, Т. г. к. використовує грошові ціни. Крім того, Бем-Баверк запроваджує у науковий обіг поняття “субституційна корисність”, ілюструючи його зміст прикладом загубленого пальта, гранична корисність якого визначається граничною корисністю тих предметів споживання, якими індивід змушений жертвувати, щоб придбати нове пальто. Для дослідження витрат виробництва в Т. г. к. розмежовуються споживчі та виробничі блага: перші задовольняють особисті потреби, другі – виробничі. До виробничих благ віднесено не лише засоби виробництва, а й працю. Візер і Бем-Баверк стверджували, що ці блага своєї цінності не мають, оскільки безпосередньо не задовольняють людські потреби. Тому вони віднесли їх до майбутніх, або потенційних, споживчих благ, а їхню корисність визначили як корисність споживчих благ, що будуть корисні за допомогою останніх (споживчих благ). Отже, цінність витрат виробництва має похідний характер і відображає лише цінність кінцевого продукту. Не витрати виробництва надають цінність своїм продуктам, зазначав Бем-Ба – верк, а навпаки, витрати виробництва отримують цінність від своїх продуктів. Конкретизуючи цей висновок, він зазначав, що “токайське вино не тому дороге, що дорогі токайські виноградники, а навпаки, токайські виноградники тому дорогі, що дороге токайське вино”. Крім такого поділу благ, Бем-Баверк зробив їх додаткову класифікацію. До першого розряду він відніс самі споживчі блага, до другого – ті, що беруть участь у безпосередньому виробництві споживчих благ, до третього – ті, що беруть участь у виробництві благ другого розряду, та ін. Візер визначав цінність продуктів цінністю витрат виробництва, а їхню цінність – граничною корисністю граничного споживчого блага. У західній економічній літературі таке визначення дістало назву “закону Візера”. Оскільки у виробництві предметів споживання бере участь певна сукупність виробничих (продуктивних) благ, виникла потреба у з’ясуванні того, яка частина цінності предметів споживання повинна бути віднесена (або приписана) на рахунок певного продуктивного блага (фактора виробництва). Візер пропонував вирішити цю проблему через порівняння цінності певного предмета споживання з цінністю іншого, виготовленого з тих самих матеріалів, але взятих в інших пропорціях. У науковий обіг було запроваджено поняття “вмінені витрати”. На думку Бем-Баверка, слід насамперед визначити цінність одного виду продуктивних благ, оцінюючи при цьому корисність предметів, які виготовляють з цього матеріалу. Відтак методом виключення визначають цінність інших видів продуктивних благ. Таким чином кожному фактору виробництва (землі, капіталу і праці) необхідно змінити відповідну частину споживчих благ, вироблених цими факторами. Візер пропонував починати з аналізу співвідношення цих трьох факторів, а відтак визначати ту частку цінності, яка протиставляється кожному факторові. Бем-Баверк запропонував метод альтернативних витрат, за якого цінність виробничого блага (фактора виробництва), вилученого з процесу виробництва, визначається не його впливом на кінцевий продукт, а цінністю того фактора виробництва, який замінив вилучений. В англійському варіанті Т. г. к., розробленому Джевонсом, зроблено спробу вимірювати корисність на основі закону спадної корисності. Замість поняття “гранична корисність” Джевонс вживав термін “кінцевий ступінь корисності”. Ілюструючи дію цього закону на прикладі води, зазначав, що людині необхідна лише певна її кількість, відтак її корисність знижується до нуля і навіть стає від’ємною величиною. Це, на його думку, властиво будь-якому предмету, всім видам споживання матеріальних благ. Простим методом вимірювання цінності Джевонс вважав порядкове зіставлення насолоди і страждань (у цьому його погляди грунтувалися на теорії насолоди і страждань Й. Бентама), а корисність, що є основою цінності, визначається ставленням споживача до товару, що споживається, і зменшується (як і насолода) із збільшенням кількості товарів. Матеріальні блага Джевонс поділяє на товари (річ, дія або послуга, що приносять насолоду і запобігають стражданню), не товари (предмет або послуга, що не приносять ні того, ні того) та антитовари (предмет і дія, яких треба позбутися). Рівень ринкових цін, на думку Джевонса, визначається відчуттями (зіставленням насолоди і страждань). Англійський економіст А. Маршалл зробив спробу поєднати (“синтезувати”) теорію витрат виробництва з Т. г. к. в інтерпретації Джевонса з теорією попиту і пропозиції у трактуванні західної економічної думки. Ціна рівноваги встановлюється, на його думку, у точці перетину кривих попиту і пропозиції, тобто за вирівнювання попиту і пропозиції, а “ціна попиту” (ціна, яку покупець може заплатити за товар) – корисністю товару. Максимальні ціни, які споживачі готові заплатити за певне благо і які вимірюються в грошових одиницях, визначаються їх граничною корисністю, є цінами попиту. Повне задоволення потреб можливе лише за умови, що будь-яку кількість товарів можна придбати безплатно. Оскільки на практиці товари треба купувати за гроші, це, на думку Маршалла, є причиною недоспоживання. Аналізуючи проблему попиту, він запровадив у науковий обіг поняття “еластичний попит”, тобто функціональну залежність попиту від зміни цін, за якої із зменшенням запасів ціни зростають, і навпаки. Еластичність попиту велика для високих цін, значна – для середніх, а у випадку зниження цін скорочується до нуля. Найбільш не еластичним є попит на воду, сіль, картоплю, хліб та деякі інші аналогічні товари. Еластичний він тоді, коли попит на товари зростає більше, ніж ціни на них. Коли зміна попиту на товар менша, ніж зміна його ціни, – говорять про не еластичний попит. Розглядаючи витрати виробництва, Маршалл пов’язував їх з тими негативними емоціями, які виникають від витрачання робочої сили і стриманості капіталістів. До складу витрат виробництва він відносив: втомлюваність робітників і підприємців; страх через невпевненість в успішному завершенні справи; їх переживання, зумовлені відмовою від особистого споживання капіталу. Тому ціна пропозиції повинна забезпечити компенсацію за втомлюваність робітників (або заробітну плату); плату за страх капіталіста (або підприємницький дохід). Витрати виробництва впливають на пропозицію і визначають мінімальну ціну, або “ціну пропозиції”. Аналізуючи функціональну залежність між витратами виробництва (у грошовій формі) і ціною пропозиції на мікрорівні, Маршалл констатує дію трьох законів: 1) закону постійної віддачі, за якого ціна пропозиції окремої фірми залежить від грошових витрат виробництва лише тоді, коли ці витрати на одиницю продукції незмінні із зміною обсягів виробництва; 2) закону зростання віддачі, за якого із збільшенням обсягів виробництва витрати виробництва на одиницю продукції знижуються; 3) закону спадної віддачі, за якого із зростанням обсягів виробництва на окремій фірмі зростають витрати виробництва на одиницю продукції. Протягом тривалого часу вплив витрат виробництва на процеси ціноутворення, на думку Маршалла, зростає. Вперше у світовій економічній літературі раціональну ідею про необхідність поєднання переваг витрат виробництва і корисності висловив Ф. Енгельс. Першу спробу синтезувати переваги обох теорій (трудової вартості і граничної корисності) в не західній економічній літературі зробив М. Туган-Барановський. Він обстоював необхідність дослідження цінності з урахуванням об’єктивних (витрат праці) і суб’єктивних (психологічні оцінки) факторів і запровадив поняття “вартість” і “трудова вартість”. Вартість охоплює витрати засобів виробництва і праці, а трудова вартість – лише витрати праці. Учений розмежовував також категорії “вартість” і “цінність”. Цінність, своєю чергою, є суб’єктивною з погляду окремої особи (оскільки дається психологічна оцінка корисності товару) та об’єктивною з погляду суспільства. В останньому випадку вона є ціною. Тому правильне тлумачення Т. г. к. дає розуміння того, що вона не заперечує теорію трудової вартості, а підтверджує її. Зокрема, у разі досягнення максимального ефекту оцінка блага за його господарською корисністю відповідає оцінці того ж блага за його трудовою вартістю. Туган-Барановський сформулював закон цінності, згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їхнім трудовим вартостям. Отже, слід говорити про оцінку корисності та оцінку витрат як рівноправних об’єктивованих за допомогою ринку сил. Сучасні прихильники Т. г. к. розглядають еластичність попиту не лише як функціональну залежність між ціною і попитом, а й як залежність між відсотком і пропозицією капіталу, ціною і пропозицією товарів, заробітною платою і ринком робочої сили. Ця теорія є складовою більш широкої теорії попиту і пропозиції різних факторів. Для вимірювання корисності одні вчені (Дж. Нейман, Д. Робертсон та ін.) пропонували різні штучні способи вимірювання абсолютної величини корисності, інші (Дж. Хікс, П. Самуельсон та ін.) називали точкою відліку своїх розробок першість на ринку покупців, зіставлення яких (переваг) при купівлі різних товарів використовується для побудови порядкової функції корисності. Самуельсон, зокрема, намагався поєднати варіант концепції попиту і пропозиції Джевонса і теорію корисності Хікса і Парето, які розглядають ранги корисності та ступені першості одного набору товарів і послуг порівняно з іншим. Парето, Хікс і український економіст Слуцький виходили з оберненої залежності: досліджували не залежність цін від корисності благ, а від доходів і цін переходили до потреб і відчуттів. Це дало можливість виявити раціональні аспекти в процесі аналізу споживчих бюджетів сімей і еластичності попиту, зробити реалістичні прогнози зміни попиту за певного рівня доходів і цін, і навпаки (за незмінних цін і динамічних доходів). Для вдосконалення теорії попиту і пропозиції англійські економісти А. Пігу і Дж. Кейнс відмовилися від ідеї про стихійне встановлення рівноваги між цінами попиту і цінами пропозиції і розробили комплекс заходів для досягнення такої рівноваги за участю держави. Позитивним у Т. г. к. є, по-перше, акцент на необхідності у випадку визначення цінності товару витратами виробництва враховувати і його корисний ефект (у т. ч. й послуги). По-друге, намагання при визначенні цінності блага врахувати його рідкісність. Однак ця ідея Рікардо не була достатньо обгрунтована прихильниками маржиналізму. По-третє, виділення абстрактної і конкретної корисності як конкретних форм корисності загалом, що відповідає вимогам принципу суперечності, зокрема пошуку суперечливих сторін у кожній категорії. По-четверте, з’ясування комплексу функціональних залежностей між цінами товарів і коливанням попиту і пропозиції в міру насичення певної потреби в будь-якому товарі чи послузі, обгрунтування відповідних законів такої залежності. По-п’яте, введення до економічної теорії засад граничного (маргінального) аналізу, системне збагачення кількісного підходу (як елемента діалектичного методу). По-шосте, з’ясування впливу суб’єктивної оцінки індивідів, а також доходів сімей на ціноутворення. Водночас Т. г. к. має теоретико-методологічні вади: 1) однобічний підхід до предмета економічної теорії, тобто ігнорування відносин економічної власності, або виробничих відносин; 2) переважання підходу до аналізу мікро – і макроекономічних процесів з погляду окремого індивіда; 3) абстрагування від такого суб’єкта господарської діяльності, як держава (насамперед характерно для засновників Т. г. к.); 4) ігнорування соціальних аспектів економічних явищ і процесів, тобто поділу капіталістичного суспільства на класи, соціальні верстви і прошарки; 5) заперечення вже обгрунтованих на той час у політичній економії економічних законів, ігнорування підтверджених практикою теоретичних розробок визначення вартості (цінності) товарів і послуг суспільно необхідними витратами виробництва та ін. Це надало Т. г. к. несистемного характеру, зумовило потребу поєднання у наступних теоріях багатьох фундаментальних положень теорії трудової вартості та переваг Т. г. к.
Loading...