Теорії та концепції майбутнього центральних банків – сукупність різних поглядів, ідей і відповідних методологічних засад, в яких обгрунтовуються протилежні висновки щодо перспектив розвитку центральних банків на наступні століття. Прихильники першої точки зору Б. Фрідмен, Б. Коен (США), а також окремі вищі менеджери центральних банків Великобританії та Європейського центрального банку стверджують, що через 25 – щонайбільше 50 років центральні банки з могутніх центрів грошово-кредитної політики перетворяться у другорядні установи,
а працівники цих банків – у типових технічних службовців. На відміну від них, Ч. Гудхард, М. Вудфорд (Англія), а також окремі впливові практики банківської справи вважають, що центральні банки і надалі залишатимуться найважливішою ланкою банківської системи, що водночас не виключає певних змін у виконуваних ними функціях. На думку Б. Фрідмена, роль центральних банків у майбутньому зміниться внаслідок запровадження електронних грошей, а отже істотного зниження попиту на традиційні гроші банків, тобто готівку і засоби на тих пасивних рахунках комерційних банків, щодо яких центральний банк висуває обов’язкові резервні
та розрахункові вимоги. Це, своєю чергою, призведе до того, що центральні банки перестануть бути монополістами стосовно випуску грошей, збільшення кредитів, проведення кінцевих розрахунків. Безпосередньою загрозою нинішньому статусу центральних банків ці автори називають випуск не банківськими підприємствами та компаніями (транспортними, торговельними та ін.) електронних грошей у вигляді кредитних карт або інших платіжних засобів, які слугуватимуть засобом оплати для самих емітентів та інших компаній. При цьому кліринг і розрахунки по ньому нібито здійснюватимуться лише через бухгалтерські книжки компаній емітентів, а банківські електронні гроші будуть використовуватись лише як початкова ланка таких розрахунків, тобто покупець карти може розраховуватися за неї готівкою або банківським чеком. У наступних розрахункових операціях має відпасти потреба у підтримці відповідних залишків на банківських рахунках, внаслідок чого зменшиться потреба комерційних банків у коштах, що зберігаються в центральному банку. Ще однією загрозою для центральних банків можуть стати гроші, що використовуються для придбання товарів в інтернет-магазинах. На думку М. Кінга, зростання обчислювальної потужності комп’ютерів нового покоління та пропускної здатності комунікаційних каналів сприятиме у недалекому майбутньому швидкому розвитку приватних систем електронних розрахунків у режимі реального часу. При цьому розрахунки будуть здійснюватись шляхом моментального переказування певного набору фінансових активів з електронного рахунку покупця на відповідний рахунок продавця, а узгоджені між ними правила дій і послідовності обчислювальних операцій забезпечать одночасну перевірку кредитоспроможності цих суб’єктів, а також їх розподіл при надходженні на електронний рахунок продавця. Важливо й те, що для розрахунків будуть використовуватись ті фінансові активи в системі електронних розрахунків, щодо яких ведеться торгівля і є інформація про ринкові ціни у режимі реального часу. М. Кінг також стверджує, що в майбутньому ціни на товари і послуги та фінансові активи будуть встановлюватися в розрахункових одиницях, а базова розрахункова одиниця визначатиметься відповідно до суспільного вибору, аналогічно тому, як встановлювались інші види мір і ваги. Тому для кінцевих розрахунків за таких умов центральні банки будуть зайвими і втратять монополію на регулювання грошового агрегата МО (банкноти та монети в обігу і залишки в касах підприємств та організацій), який внаслідок поширення електронних грошей також перестане виконувати свою роль. Ще однією серйозною загрозою нинішньому статусу центральних банків може, на думку прихильників такої точки зору, стати система електронних міжбанківських розрахунків. Зокрема, за допомогою нових інформаційних банківських технологій вдасться перейти до двосторонніх розрахунків: замість централізованих розрахунків у певні проміжки часу у межах єдиного центрального банку з’являться децентралізовані розрахункові системи у режимі реального часу. Такі комп’ютерно-комунікаційні системи уже функціонують у ЄС і постійно вдосконалюються. Третьою важливою тенденцією, яка, на думку Б. Фрідмена, призведе до занепаду центральних банків, є істотні зміни у кредитуванні не фінансового сектору, внаслідок чого банківські депозити перестануть бути найважливішою основою для надання кредиту. Серед можливих перешкод цьому процесу Б. Коен називає, по-перше, здатність технічних засобів забезпечити поширення електронних грошей у майбутньому. Другою перешкодою він вважає психологічні чинники, тобто відсутність довіри учасників ринку до таких грошей, а також невизначеність у виборі певного виду цифрових грошей. Однак ця перешкода в процесі конкуренції багатьох видів електронних грошей, на його думку, поступово долатиметься і викристалізується один з видів з грошовою стабільністю. Крім того, можна знайти багато способів стимулювати інтерес учасників ринку до цих грошей і забезпечити їх повну і необмежену конвертованість у традиційні гроші. Ще однією перешкодою Б. Коен вважає збереження купівельної спроможності електронних грошей. На думку О. Іссінга, найважливішою перешкодою для поширення таких грошей є проблема анонімності та безпеки, але цю проблему можна вирішити шляхом: 1) включення емітентів цих грошей центральним банком у коло учасників нагляду; 2) правового регулювання учасників електронно-грошового обігу, визначення їх обов’язків і призначення санкцій за зловживання; 3) надання центральному банку необхідних статистичних даних для регулювання; 4) забезпечення конвертованості таких грошей; 5) обов’язкового резервування електронних грошей їх емітентами. Завдяки цим заходам монополія центрального банку не буде підірвана. Ч. Гудхарт стверджує, що центральні банки існуватимуть і в новому тисячолітті, оскільки жодні інформаційні технології не призведуть до зникнення попиту на звичайну готівку: навіть за переважання електронних грошей центральні банки зможуть використовувати такий головний важіль свого регулювання, як короткотермінові відсоткові ставки і впливати завдяки цьому на рівень і динаміку цін. Технічно електронні гроші, на його думку, не зможуть забезпечити анонімність, оскільки їх переказування супроводжується переданням відомостей про угоди емітентам таких грошей, а кібернетичними гаманцями неможливо скористатися без електронних пристроїв. Найважливіше те, що для забезпечення анонімності необхідна загальна довіра, досягти якої неможливо. Внаслідок цього електронні гроші, на його думку, витіснять чеки і кредитні карти, але звичайна готівка в основному залишиться. Значно серйознішою загрозою для існування центральних банків Ч. Гудхарт вважає розвиток комп’ютерно-комунікаційних технологій, а також всеохопну сек’юритизацію ринку кредитів. За цих умов центрами фінансових трансакцій будуть комп’ютерні компанії – зберігачі індивідуальних і корпоративних фінансових активів клієнтів, які забезпечуватимуть електронні розрахунки між ними, не розвиваючи при цьому пасивно-активні операції та не здійснюючи емісію електронних грошей. Внаслідок цього центральні банки не зможуть їх контролювати. Проте такі технології, вважає Ч. Гудхарт, не зможуть забезпечити всебічною і достовірною інформацією своїх клієнтів, тому необхідність в існуванні комерційних банків і грошей не відпаде. Інші прихильники цієї точки зору зазначають, що навіть за відсутності у центральних банків основної частини своїх пасивів (нині на таку готівку припадає бл. 80% таких пасивів), вони випускатимуть власні відсоткові векселі, на доходи від яких треба буде придбати державні боргові зобов’язання, а також здійснювати випуск електронних грошей на базі карт, а відтак – запроваджувати резервні вимоги щодо таких грошей інших емітентів. Центральний банк також зможе у законодавчому порядку закріпити за собою здійснення розрахунків за трансакціями, які пов’язані з державним сектором, в т. ч. державним бюджетом, а також використовувати резервний депозитно-кредитний механізм шляхом залучення нічних депозитів за однією відсотковою ставкою і надання їх за іншою – вищою. Для збереження свого монопольного становища центральні банки повинні, на думку М. Вудфорда, навіть за значного поширення електронних грошей, перейти від опосередкованих методів (операцій на відкритому ринку) до прямих, тобто до постійного фіксування нічних депозитних і кредитних відсоткових ставок. Для цього слід використовувати канальну систему регулювання відсоткових ставок, що передбачає нарахування відсотків на кошти, що розміщуються на розрахункових рахунках комерційних банків у центральному банку. Проте викладеним точкам зору властиві серйозні недоліки. Так, методологічно хибною є теза прихильників збереження монопольного становища центральних банків про зростання їх чисельності: у 1900 їх було 18 (йдеться про 18 країн), а в 1999 – 172. Вдаючись до такого аргумента, автори не дотримуються принципу історизму, оскільки переважна більшість таких банків виникла за відсутності електронних грошей. Істотним недоліком слід вважати відсутність політико-економічної оцінки електронних грошей, зокрема їх здатності виконувати роль загального еквівалента та інші функції крім частково функції засобу обігу та засобу платежу. Крім того, важливо й те, що у визначенні електронних грошей відсутня їх характеристика з боку відносин економічної власності, зокрема, як найрухомішого елемента власності у кількісному та якісному аспектах. Загалом оцінка ролі у майбутньому електронних грошей зокрема, та грошей загалом пов’язаних з ними на певному етапі центральних банків може бути дана з урахуванням історичного характеру розвитку товарного виробництва. Адже товарне виробництво виникло лише бл. 10 тис. років тому, отже, товарне виробництво не вічне, і не завжди існуватимуть гроші як окремий елемент такого виробництва. Крім того, з початку XX ст. почалися підрив такого виробництва і зародження нової форми суспільного виробництва – безпосередньо суспільної, за якої задоволення більшої частини суспільних потреб відбуватиметься без перетворення продуктів праці на ринку на товар, а отже, без використання грошей. Існування суспільства без грошей передбачали шведський економіст К. Віксель і К. Маркс. Внаслідок цих змін істотно зміниться роль центрального банку, а також національних держав. Із удосконаленням інфраструктури банківських технологій поступово скорочується період проведення остаточних платіжних розрахунків між банками, різними видами грошей, а також цінними паперами. Так, на світовому валютному ринку наприкінці 2002 почала функціонувати Система безперервних розрахунків, внаслідок чого час проведення таких розрахунків з моменту укладання угоди до повного завершення розрахунків скоротився з 2-3 днів до кількох годин. Ця система може використовуватись і для інших інструментів грошового ринку. Крім того, запроваджується автоматична система обробки заявок (що виключає участь людини в обробці вхідних даних) на купівлю і продаж різних інструментів фінансового ринку. Водночас у країнах Західної Європи ведеться робота зі створення єдиної платформи для клірингу і розрахунків за цінними паперами. Завдяки цьому можна досягти не лише економії витрат на проведення операцій, а й обмежити банківські ризики. Проте це не дасть змоги ліквідувати монопольне становище центральних банків, особливо якщо застосовувати для збереження їх існування заходи, про які йшлося раніше. Істотним недоліком викладених точок зору є ігнорування органічного зв’язку між і снуванням центральних банків і національних держав. Своєю чергою, розвиток сучасної держави в межах інтеграційних економічних об’єднань типу ЄС, а також глобалізація економіки неминуче супроводжуватимуться певним послабленням економічних функцій держави й одночасним посиленням таких функцій наднаціональних економічних органів. Це зумовлено тим, що певні функції окремої держави передаватимуться наднаціональним органам, а сам механізм інтеграції також вимагає постійного вдосконалення економічних функцій наднаціональних органів з урахуванням оптимального співвідношення централізації та децентралізації. Це означає, що перехід окремих функцій національних центральних банків до ЄЦБ (Європейського центрального банку), що і відбувається нині в ЄС, поступово змінює регулятивну роль ЄЦБ. Без урахування цього оцінювати роль центральних банків на перспективу алогічно.
Loading...