Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Відновлення української держави в програмах українських політичних партій кінця XIX – початку XX ст

Відновлення української держави в програмах українських політичних партій кінця XIX – початку XX ст

Політологічний словник

Відновлення української держави в програмах українських політичних партій кінця XIX – початку XX ст. Ідея відновлення власної державності була центральною в українській політичній думці на зламі століть, а відтак – стала чільною ідеєю, закріплюваною представниками української політичної еліти у документах новостворюваних політичних організацій – партій. За період з кінця XIX ст. до початку Української національної революції 1917 – 1920 рр. ідея української державності пережила певну еволюцію, що й чітко віддзеркалилося

в тогочасних партійних документах.

Серед перших політичних партій – Народна рада, що виникла в 1885 р. у Львові. Політичні вимоги членів товариства (партії) зводилися до того, що вони “прагнутимуть в державі австрійській… на основі конституційній, законними средствами здобути народові руському таке становисько політичне, яке єму належить ся межи народами сеї держави”. У Програмі Української (русько-української) радикальної партії (постала у 1890 p.; серед членів – І. Франко, С. Данилович, М. Павлик, Р. Яросевич та ін.). Політичні домагання українців концентрувалися у вимозі “найповнішого

впливу на рішене всіх питань політичного життя, автономії громад, повітів, країв, у справах, котрі тілько їх дотикають: уділеня кожному народові можності як найповнішого розвою культурного”. Програма ж партії, прийнята у 1904 p., акцентувала необхідність перебудови “австрийскої держави на федеративний зв’язок народів, що замешкують її, через утворене замість теперішніх провінцій – національних територій з повною політичною автономією кожної народності на території переважно нею заселеній в запевненим меншостям усіх політичних і національних прав”. Стосовно ж русинів – українців радикали декларували вимогу створення “окремої руської політичної території” з українських земель Галичини та Буковини.

Вимоги членів Української національно-демократичної партії (заснована у 1899 р. галицькими народовцями; серед членів – М. Грушевський, Е. Левицький, К. Левицький, В. Охримович, І. Франко та ін.) були ще радикальнішими: вказуючи на те, що галицькі українці є частиною “українсько-руського народу”, який мав “колись самостійність державну” і до того ж “ніколи не зрікся і не зрікаєшся прав народу самостійного”, партійці проголосили, що кінцевою метою їхніх змагань є здобуття всім українським народом політичної незалежності, його об’єднання в “одноцільний національний організм”, тобто відновлення української державності. Прикметно, що окрім націонал-демократів ідеал, згідно з яким “кожна нація самостійно рішатиме свою долю”, обгрунтовували наприкінці XIX ст. і галицькі соціал-демократи.

Серед перших українських наддніпрянських політичних утворень – “Братство тарасівців” (1891; члени: І. Липа, М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик). Згідно з програмними настановами, опублікованими у Profession de foi молодими українцями, тарасівці обстоювали “повну автономію у всіх народів”, “дрібну децентралізацію, як у інших народів, так і на Україні”, і акцентували свою прихильність до “федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля”. Попри це в інших документах товариства закріплювалася ідея самостійної України. Однак тільки з постанням у 1899 р. Революційної української партії (РУП), заснованої Д. Антоновичем, Б. Камінським, Л. Міцкевичем і М. Русовим, ідея самостійної України зазвучала в Російській імперії на повну силу. На прохання рупівців М. Міхновський написав брошуру “Самостійна Україна”, проголосивши, що “державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері межинаціональних відносин”. Однак такий радикалізм М. Міхновського прийшовся не всім рупівцям до душі. Відтак у проекті програми партії, яку планувалося прийняти на з’їзді у 1905 р., розмова йшла тільки про автономію України, а не політичну незалежність.

Надто обережними були заяви й членів Української соціалістичної партії, створеної майже одночасно з РУП – у 1900 р.: у нарисі партійної програми йшлося тільки про необхідність громадського і земського самоуправління.

Після розколу в РУП на початку 1902 р. постає Українська народна партія, очолена М. Міхновським. Програма УНП стала своєрідною апологією самостійності, політичної незалежності українців.

Таким чином, на початку XX ст. в українській політичній думці виразно окреслилася нарівні партійних документів провідна ідея: створення української державності. Однак вона постала в двох, так би мовити, альтернативних іпостасях, суть однієї з них зводилася до необхідності створення української автономії в складі Росії чи Австро-Угорщини, іншої – до потреби постання самостійної, політично незалежної Української держави.

І в подальший період – аж до Української революції – єдиного погляду на українську державність у середовищі представників української інтелектуально-політичної еліти не існувало. Попри це автономістська ідея в Наддніпрянській Україні здобувала собі все нових і нових прихильників. Так, автономістські орієнтири стали чільними для лібералів з новопосталої у 1905 р. (стараннями Б. Грінченка, І. Стешенка, С. Єфремова та ін.) Української демократичної партії, як і для членів згодом оформленої Української радикальної партії. Після об’єднання УДП і УРП програма нової Української демократично-радикальної партії знову зафіксувала автономістські уподобання її членів і, зокрема, ідею необхідності реформування Росії на федералістських засадах.

За федерування Росії ратували члени Української соціал-демократичної робітничої партії (постала в грудні 1905 р. після перейменування РУП).

Затухання революційних настроїв у Російській імперії після подій 1905 р., наступ у подальший період царату на вільнодумство привели до припинення діяльності українських політичних партій чи навіть до їх зникнення. Засноване ж 1908 року Товариство українських поступовців стояло на автономістських позиціях. І тільки після утворення в 1914 р. у Львові групою українських емігрантів (Д. Донцовим, В. Дорошенком, А. Жуком, М. Залізняком, М. Меленевським, О. Скоропис-Йолтуховським) Союзу визволення України (СВУ) ідея автономії України в складі Росії в українській політичній думці доповнилася новою: члени СВУ почали орієнтуватися на Австрію, оскільки вважали, що “вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією”.

1917 рік приніс в українську спільноту нові настрої і сприяв утворенню нових партійних організмів. Новостворена Українська партія соціалістів – революціонерів у своїй програмі закріпила тезу про необхідність федерації України як демократичної республіки “з іншими народами”. Показово, що есери акцентували необхідність створення української парламентської республіки у “своїх етнографічних межах” незалежно “від сучасної державної приналежності українських земель”. Про необхідність “признання суверенітету українського народу”, про важливість для українців власної державної організації – Української Демократичної Республіки – заговорили члени Української демократично-хліборобської партії (створеної у травні 1917 р.), сумніваючись у демократичних намірах росіян навіть при постанні республікансько-демократичної Росії.

Однак з-посеред підросійських українців все ще переважали ті, які не мислили української державності “вне Русского государства” і, як члени Української федеративно-демократичної партії, вважали за потрібне узгоджувати автономію України з “цілістю Російської держави”, тобто мислили Україну лише у федеративній злуці з Росією. На таких же позиціях стояли члени Української партії соціалістів – федералістів та ін. І тільки події кінця 1917 – початку 1918 року (так зване, у виразах М. Грушевського, “очищення вогнем”) зумовили перехід багатьох колишніх українців-федералістів на самостійницькі позиції. Однак швидкий плин подій, встановлення совєтської влади на території України призвели не тільки до ліквідації українських партій, а й безпосередньо тих, хто в той чи інший спосіб декларував прихильність самостійницькій ідеї.

Українські політичні партії кінця XIX – початку XX століття. Програмові і довідкові матеріали. – К., 1993; Білоус А. О. Кадети: проблема державності в Україні у період революції 1905-1907 рр. // Українська державність: історія і сучасність. – К., 1993; Головченко В. І. Питання української державності в програмних документах української соціал-демократії (1900 – 1905 рр.) // Українська державність: історія і сучасність. – К., 1993; Жерноклєєв О. Українська соціал-демократична партія (1899 – 1918). – Ів.-Франківськ, 1997; Кармазіна М. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX – початок XX століття). – К., 1998; Касьянов Г. Український соціалізм: люди, партії, ідеї (початок XX сторіччя) // Політологічні читання. – 1992. – № 2; Расевич В. В. Українська національно-демократична партія (1899-1918 рр.) – Ав-тореф. дис. … канд. іст. наук. – Львів, 1996; Телешун С. О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці XIX – на початку XX століття. – Автореф. дис. … канд. іст. наук. – К., 1996; Шкраб’юк П. В. Михайло Павлик і радикальна партія. – Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Львів, 1994.

М. Кармазіна