Головна ⇒ 📌Довідник з історії ⇒ Виокремлення української народності із загальноруської спільноти

Виокремлення української народності із загальноруської спільноти

Історія України
Історія України від прадавніх часів до середини XVI ст.

Українські землі за доби розвиненого Середньовіччя (друга половина XI-середина XVI ст.)

Землі південної та південно-західної Pyci, що від часів антського союзу, дулібського та полянського племінних об’єднань відігравали провідну роль в icторії східних слов’ян, стали генетичною базою формування українського народу. На теренах сучасної України знаходилася майже половина земель Київської

Русі. Дослідження писемних пам’яток свідчать, що українська мова почала формуватися вже за часів Київської Русі. Через роздробленість Русі відмінності між майбутніми українцями, росіянами й білорусами стали більш помітними (у мові, традиціях), на що вказують літописи й археологічні знахідки. До XIII ст. на землях сучасної України сформувалися Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Галицько-Волинське князівство стало безпосереднім спадкоємцем традицій Київської Русі, додавши до духовної і матеріальної культури майбутніх українців ще більше європейських рис. Після 1340 р., коли Галицько-Волинська

держава припинила своє існування, українські землі були поділені між сусідніми державами, але там уже існувала самобутня народність, яка зберегла національні риси попри втрату державності.
Назва “Україна” вперше зустрічається у Київському літописі 1187 р. стосовно Київської та Переяславської земель. 1189 р. у тому ж літописі вжито назву “Україна Галицька” щодо Галицького князівства. За тих же часів назва “Україна” поширилася і на Чернігівщину. Найпоширенішою думкою про походження назви “Україна” є виведення її від слова “край” (у значенні кінець, погранична територія). Деякі дослідники пов’язують походження слова “Україна” від “край” – країна (рідний край, земля, країна). За іншим припущенням, вона походить від дієслова “украяти” – відрізати (шматок землі, відрізаний (украяний) від цілого).
Щодо часів Київської Русі й Галицько-Волинської держави, використання назви “Україна” є умовним, тому що тогочасне населення українських територій усвідомлювало себе як руське. Пізніше назви “Україна” і “Русь” тривалий час вживалися паралельно. Населення Закарпаття і сьогодні називає себе русинами.

Українські землі під владою Литви

На литовських землях, оточених непрохідними для кінноти лісами і болотами, й тому недосяжних для монголо-татарських орд, у XIII ст. утворилася і швидко набрала військової міці держава. Литовські князі почали активно захоплювати сусідні землі, послаблені внутрішніми міжусобицями й боротьбою із зовнішніми ворогами. Населення Русі вважало перехід під владу Литви меншим злом, аніж перебування під ординським пануванням – литовці не грабували русичів і не руйнували звичайного побуту, традицій, культури, тому приєднання більшості українських земель проходило мирно, без жорстокого опору.
Литовсько-Руська держава, яка увійшла в історію під офіційною назвою “Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське” (Жмудь – область Литви), за півтора століття набула розмірів найбільшої в Європі, 90 % її території становили східнослов’янські землі. Литовці завоювали й підкорили землі слов’ян, але підпали під їхній культурний вплив. Руська Правда стала правовою основою Великого князівства Литовського, а руська мова – державною мовою. Литовська аристократична верхівка прийняла православну віру. Отже, ця держава була багатонаціональною литовсько-українсько-білоруською державою, у якій литовцям належала провідна політична роль, а українцям і білорусам – культурна й економічна.

Перехід Галичини під владу Польщі

Окрім Великого князівства Литовського, свої зазіхання на землі Русі мала і Польща. Скориставшись послабленням Галицько-Волинської держави, КазимирIIIВеликий 1340 р. захопив Галич, але боярство на чолі з Дмитром Дядьком на певний час зуміло відстояти самостійність князівства. Упродовж 1344-1349 рр. Казимир III захопив Перемишльську і Сяноцьку землі, Галичину, частину Волині. Спалахнула війна між Польщею та Великим князівством Литовським за переділ галицько-волинських земель, у результаті якої Галичина з Белзькою землею та Холмщиною опинилися під владою Польщі, а Волинь – під зверхністю Литви.
Після Казимира польським королем став Людовик Угорський, який передав Галичину під владу угорських воєвод (1370 р.). У результаті воєнного походу 1387 р. полякам удалося повернути ці землі. Похід очолювала польська королева Ядвіга, яка була угорського роду, тому багато угорських правителів галицьких міст сприймали її як свою і здавалися без бою. Територія загарбаної Галичини й частини Волині була трохи менша за тодішнє Польське королівство. Тому поляки змушені були визнавати право власності на землі за боярами, у тому числі руськими, які не чинили їм опору. Однак польські королі намагалися якнайтісніше прив’язати Галичину до Польщі. Згодом загарбані території були поділені на землі (округи): Галицьку, Львівську, Перемишльську, Сяноцьку, Холмську і Белзьку, які очолили королівські намісники-старости. У 1434 р. польський король ВладиславIIЯгайло (засновник династії Ягеллонів) остаточно скасував будь-які автономні права галицьких земель у складі свого королівства, поширив на них польські право, суд, адміністрацію. Галицька, Львівська, Перемишльська і Сяноцька землі були об’єднані в Руське воєводство з адміністративним центром у Львові. На Західній Волині було створене Белзьке воєводство з центром у місті Белз.
Якщо Литва з повагою ставилася до православної церкви, звичаїв українського народу, економічного та культурного життя, що створювало умови для його подальшого розвитку, то керівні кола Польщі взяли курс на знищення залишків спадщини Київської Русі, насильне окатоличення та закріпачення селян.

Історична доля Буковини й Закарпаття в xiv – першій половині XVI ст.

Утворена в IX ст. Угорська держава прагнула розширити свої території на сході за рахунок Закарпаття – історичних українських земель, території проживання східнослов’янських племен білих хорватів, приєднаних до Київської Русі за часів князювання Володимира Великого. Скориставшись усобицями на Русі, угорські королі поступово загарбали й перетворили Закарпаття на свій домен і роздавали тут маєтки своїм васалам. Королі відбирали землі в тих, хто виступав проти їхньої влади, тому окремі частини Закарпаття часто переходили з рук у руки.
У складі Угорщини Закарпаття було поділене на три комітати (жупи): Ужанський, Березький, Угочанський, а 1303 р. було організовано ще Мараморський комітат. Упродовж XIII-XV ст. землі Закарпаття були заселені, крім угрів (мадярів) і русинів, волохами, німцями, словаками. Місцеве корінне населення відчувало утиски з боку іноземних володарів.
У 40-50-х рр. XIV ст. під владу Угорщини потрапила Шипинська земля, яка через послаблення Галицько-Волинського князівства вимушена була визнати зверхність золотоординського хана. У 1359 р. молдавські феодали підняли повстання проти угорського короля і домоглися незалежності Молдавії. До новоутвореної Молдавської держави ввійшла і Шипинська земля. Грамота 1433 р. так визначала її кордони: на заході ця земля межувала з підвладними Польщі українськими землями по річці Колочин (сучасна межа Чернівецької та Івано-Франківської областей), а на півночі простягалася до Дністра. У складі Молдавії Шипинська земля зберігала автономію. Після ліквідації її автономії у середині XV ст. зникає і сама назва “Шипинська земля”. Натомість від кінця XIV cт. вживається назва “Буковина” (на цій території були поширені букові ліси). У документах, що збереглися до нашого часу, ця назва вперше трапляється у грамоті молдавського господаря (князя) Романа I від 30 березня 1392 р. У XIV-XV ст. у Шипинській землі помітно збільшується кількість населення, з’являються нові поселення, розвиваються скотарство і землеробство, видобуток і обробка заліза. Однак життя там не було безпечним. На буковинські землі нападали польські війська і орди кримських татар. У 1514 р. Молдавія разом із Буковиною потрапила під владу турецьких султанів.
Наприкінці XIV ст. на Закарпаття переселився разом із родиною подільський князь Федір Коріятович (далекий родич угорського короля Сигізмунда). У 1393-1414 рр. він був володарем Мукачівської домінії і наджупаном Березького комітату. У ці часи на Закарпаття посилився слов’янський вплив, зміцніли зв’язки з іншими українськими землями, спостерігався успішний розвиток торгівлі й ремесел. У Мукачеві було перебудовано замок, а поблизу міста засновано православний монастир, який став осередком боротьби проти впливу католицтва. Після смерті Коріятовича місто й домінія повернулися під владу угорського короля.
Поразка угорсько-чеської армії в битві проти турків під Мохачем (1526 р.) спричинила поділ угорських земель між Османською імперією, Семиграддям і Австрією. Закарпаття, поділене між Семиграддям і Австрією, на довгі роки стало ареною постійних війн.

Перехід Криму і Північного Причорномор’я під владу Османської імперії

Після татарської навали частина південних земель сучасної України потрапила в залежність від Золотої Орди. У 70-х рр. XIII ст. у Північному Причорномор’ї сформувався окремий Ногайський улус. Татари назвали місто Солхат (нині Старий Крим) Кримом. Згодом ця назва поширилася на весь півострів. На початку 60‑х рр. XIV ст. межиріччя Дніпра та Нижнього Дунаю зайняли три орди – Кримська, Джамбуйлуцька, Перекопська. Наприкінці XV ст. в умовах політичної роздробленості Золотої Орди Кримське ханство виділилося в окрему державу. Першим кримським ханом був Хаджі-Гірей. Свою резиденцію він переніс із Солхату до Бахчисараю. Але 1478 р. кримський хан Менглі-Гірей був змушений визнати себе васалом Османської імперії.
Із тих часів південно-східні українські землі майже не знали спокою: з 1450 до 1556 р. орди кримських татар здійснили на ці території 86 великих грабіжницьких нападів.

Перехід північно-східних українськихземель до складу Московської держави

У XV ст. Московське князівство перетворилося на могутню державу. Під владою ІванаIII (1462-1505 рр.) було об’єднано значний масив руських земель і остаточно скинуто монголо-татарське іго на Русі (1480 р.). Посилаючись на історичну традицію, династичні зв’язки між московськими і київськими князями, спираючись на загальноруську релігійну спільність, натхнений успіхами в зовнішній політиці, Іван III почав називати себе “государем і великим князем усієї Русі”. Цим він викликав невдоволення Литви, яка вбачала у такому титулі зазіхання Московії на включені до її складу білоруські та українські землі.
У конфлікті з Великим князівством Литовським московська влада діяла в союзі з Кримським ханством. За згодою з Іваном III війська хана Менглі-Гірея 1 вересня 1482 р. напали на Київ. Місто було спалене й пограбоване. Московсько-кримський союз був спрямований проти Литви, Польщі та Великої (Заволзької) Орди.
Унаслідок виснаження у московсько-литовських війнах кінця XV – початку XVI ст. Литва змушена була передати Московії землі Чернігово-Сіверського князівства. Війни проти Литви сприймалися московською стороною як боротьба за руську народність і православну віру.