ЗАКОН СОЦІАЛЬНИЙ
Соціологія короткий енциклопедичний словник
ЗАКОН СОЦІАЛЬНИЙ – категорія для позначення форми вияву соціальної причинності, універсальної залежності в суспільстві через констатацію об’єктивних, необхідних, стійких, повторюваних зв’язків між процесами і явищами. Отже, в онтологічній площині З. с. є не що інше, як зв’язок між соціальними процесами і явищами, що виражає причинну або функціональну залежність між ними і відповідає всім зазначеним характеристикам.
Проте соціол. інтерпретація категорії З. с. особлива, бо має
Напр., позаяк соціальна реальність має об’єктивну і суб’єктивну сторони, то й детермінація З. с. теж містить у собі об’єктивно і суб’єктивно-причинні (цільові, тобто ідеальні) та функціональні компоненти. Взагалі ж тип соціальної реальності і тип З. с. безпосередньо пов’язані між собою.
По-друге, слід керуватися важливим методол. положенням матеріаліст, соціальної філософії про те, що З. с. спроможні проявлятися лише через діяльність і завдяки діяльності людей. Воно дає змогу з’ясувати детерміністську основу З. с., що грунтується на рушійних силах розвитку суспільства, з дією яких пов’язані витоки соціальної причинності, тобто причинності у сфері соціальної реальності, а не якоїсь іншої. Ця причинність є похідною насамперед від екон. причинності. Разом з тим вона також порівняно самостійна, тому має свої власні джерела. Найвагомішим із них є соціальна діяльність різних суб’єктів, яка не лише приводить у рух всю соціальну реальність, а й творить її. А це означає, що в соціальній реальності виникає, трансформується і зникає незліченна кількість зв’язків і відношень, у т. ч. й причинних та закономірних. Отже, будь-які зв’язки між соціальними процесами і явищами виникають лише завдяки діяльності людей.
Слід підкреслити, що, оскільки діють і взаємодіють тільки індивіди та їх групи, то першопричинними, рушійними можуть бути лише суб’єкт – суб’єктні та суб’єкт – об’єктні соціальні зв’язки. Серед них і слід шукати ті З. с. та закономірності, що виражають каузальні (причинні) залежності між соціальною діяльністю та її результатами. Однак не кожен причинний зв’язок може стати закономірним. Для виникнення З. с. діючої причини недостатньо. Вона має створити необхідні й достатні умови для його появи й повторюваності. Тоді й виникне З. с. об’єктивно, незалежно від волі людей. Серед цих умов мають місце також ідеальні детермінанти – цілі, бажання, очікування, орієнтації людей, у яких відображені їх соціальні потреби та інтереси. Особливо велика роль ідеальних чинників у детермінації суб’єктивної соціальної реальності, закономірності якої описуються концепціями феноменол. та екзистенціальної соціології, етнометодології, символ, інтеракціонізму, “соціальної драматургії”, теорії соціального обміну тощо.
Проте говорячи про співвідношення причинних і закономірних соціальних зв’язків, слід узяти до уваги таке застереження. Хоч З. с. і виражають соціальну причинність, створювану діяльністю індивідів та взаємодією їх груп, хоча вони й виявляють себе через цю діяльність, все ж їх не можна інтерпретувати як закони цієї діяльності та взаємодії, оскільки і діяльність, і взаємодія підпорядковуються своїм власним законам та закономірностям. Водночас діючі індивіди та їх групи є необхідною ланкою механізму творення соціальних причинних зв’язків. Вони зумовлюють їх виникнення, дію і зникнення через творення та знищення відповідних умов.
Нарешті, по-третє, соціол. інтерпретація категорії З. с. передбачає конкретний розгляд цих законів у зв’язку з локальною дією кожного з них та якісною визначеністю, що зумовлюється особливостями вираження тим чи іншим законом соціальної причинності. З. с. характеризується багатьма властивостями, зафіксованими такими поняттями і термінами, як тип, зміст і структура закону; механізм, характер, сфера і спрямованість його дії; форми вияву, функції, вимоги закону.
В суспільстві діють З. с. різних типів та структурних рівнів. Це – закони заг.(заг. соціол.), особливі та індивідуальні (окремі, специфічні), головні й неголовні, причинні й функціональні, динамічні й статичні (закони зміни, розвитку і закони функціонування, рівноваги), закони – тенденції й гігантські закономірності (групи, комплекси “споріднених” законів, пов’язаних єдиною детермінуючою їх причиною). Система цих законів становить щось на зразок “скелета”, до якого приростає “тіло” соціального організму.
Тип З. с. вказує на його локальну віднесеність (до того чи іншого типу соціальної реальності, її “фрагменту”, в межах якого він діє), а також на власний зміст, функції, динамічні й статичні особливості, форму та механізм реалізації (дії). Скажімо, сферою дії заг. закону визначальної ролі соціального буття для соціальної свідомості є вся соціальна реальність загалом, а не її фрагменти, де він може й не діяти.
Закони розвитку характеризують переходи від одного стану, етапу соціального явища або процесу до іншого стану, етапу, тобто їх якісні зміни, перетворення, а закони функціонування – зв’язки і взаємодії елементів соціального явища, процесу, цілісного соціального організму, спосіб їх взаємного існування у певному соціальному часі й просторі.
Механізм дії З. с. являє собою сукупність ланок, ланцюгів явищ, процесів, дій, взаємодій, відношень, пов’язаних між собою випадковими чи необхідними зв’язками, залежностями, через які реалізується той зв’язок, що його даний закон виражає. Одні з них сприяють його реалізації, інші – гальмують чи спотворюють її. Зрозуміло, зі зміною цих ланок, ланцюгів змінюється сам механізм дії З. с., що істотно впливає на його дію, а через неї – і на сам цей закон. Тоді він може отримувати повний чи обмежений простір реалізації, виявляти повною чи неповною мірою всі потенції тієї причини, що через себе виражає, трансформує.
Механізм дії закону впливає також і на форми його вияву, які не тотожні формі його існування (нею є об’єктивний зв’язок). Що ж до форм вияву З. с., то ними можуть бути події, факти, потреби, інтереси, тенденції і т. д. Щодо тенденційного вияву закону, то він стосується, як правило, заг. З. с., що є законами динаміки, розвитку і містять у собі результуючу масових дій, завдяки чому ці закони перетворюються на масивні закономірності – тенденції. Закон – тенденція – дуже складне утворення. Він характеризується тим, що: 1) виражає статист, (масовий) зв’язок та його спрямованість; 2) відбиває у собі більш-менш стійке, послідовне наближення змін масового явища, процесу до певного усталеного стану; 3) ніколи не реалізується повністю, бо виступає як необхідність, що пробиває собі шлях через масу випадковостей; 4) може мати як заг. цивілізаційний, глобальний, так і конкретно істор. характер і не є законом окремих випадків; 5) є внутрішнім фактором руху, змін, розвитку масивних соціальних систем, підсистем, сукупностей; 6) має здатність повторюватися за умов, коли залишається можливість його детермінації схожою на попередню масовою дією, завдяки чому він може набувати пульсуючого вияву (згасати – відроджуватися, посилюватися – послаблюватися.
Соціол. наука вивчає З. с. переважно як закони масових явищ, що являють собою різні сукупності, агрегати, організації, групи. Щоб виявити закономірність тенденцію масового явища, соціолог веде спостереження за динамікою змін його заг. ознаки через фіксацію поведінки достатньо великої кількості елементів цього явища в часі. Одержана інформація про З. с. є необхідною умовою управління соціальними процесами, прогнозування їх майбутнього стану і т. п.
Насамкінець зауважимо, що категорія З. с. не є заг. визнаною ні клас., ні сучасною соціологією. Ті соціологи і соціол. школи, що апелюють до виключної індивідуальності, неповторності та випадковості істор. подій, або ті, що досліджують суб’єктивну соціальну реальність, уникають оперування цією категорією. Подібна традиція тягнеться від неокантіанства, яке на межі XIX – XX ст. піддало сумніву гносеол. спроможність застосування категорії “закон” до пояснення соціальних явищ. Як відомо, неокантіанство виходить з тези про те, що сутність історії визначають не її закони, а цінності, що застосовуються як “керівні принципи” (Г. Ріккерт) діяльності людей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...